Раді Вас бачити!

Лі Юньсі

До сходу сонця дальній плац був ще під ранковим туманом.

Я прийшла перша. Стояла в холодній сірій імлі, у завеликому вбранні молодшого брата, підв'язаному мотузкою в трьох місцях, і чекала, поки з мороку виступить постать батька. Роса осідала на волоссі. Десь за стіною кричав перший півень. Тіло молоде, шістнадцятирічне, легке, тремтіло від холоду, і я з дивною ніжністю відчувала, яке воно живе, як стугонить кров, як стискаються від холоду пальці, як кожен подих виходить білою парою. У першому житті останні мої подихи виходили кров'ю. Тепер просто парою на світанку, розкіш, якої я не вміла цінувати, поки не втратила. Батько виник із туману безшумно, як умів. У руках дві тренувальні шаблі, дерев'яні, важкі, оковані на вістрі залізом, щоб важили як справжні.

— Ще не передумала? — замість вітання.

— Ні, батьку.

Він кинув мені одну. Я впіймала — не за рукоять, за середину, незграбно, і дерево боляче вдарило по пальцях. Тіло забуло. Розум пам'ятав усе: як тримати, як ставити ноги, як дихати від живта, а не від грудей, — але між пам'яттю і м'язами лежали вісім років дитячого простою й п'ятнадцять років голки та покори. Розум командував воїном. Виконувала шістнадцятирічна панночка з тонкими зап'ястками.

— Стійка.— сказав батько.

Я стала у стійку. Він обійшов мене колом, поправив ногою мою ступню, долонею лікоть, кісточкою пальця стукнув під підборіддя, щоб підняла голову.

— Непогано для тієї, хто вісім років не брала меча.

Він гмикнув. І напав.

***

Перше тренування я запам'ятала синцями.

Батько не бавився, як він попереджав, і він тримав слово. Він не бив на повну силу, ні, він не скалічив би доньку, але він не давав і піддавок. Кожну мою помилку він карав точним, розважливим ударом плазом по стегну, по передпліччю, по ребрах. Шабля в моїх руках була важка, як прокляття. Тіло здавало за хвилину там, де розум був готовий битися годину. Я падала. Підводилася. Знову падала.

— Ти думаєш надто швидко для свого тіла, — сказав батько, коли я вкотре опинилася на мокрій від роси землі, хапаючи ротом повітря. — Розум біжить, тіло спотикається. Так буває у старих воїнів після рани голова пам'ятає бій, а рука вже ні. — Він подав мені руку, підняв. — Але і ти не старий воїн, і тобі шістнадцять років. М'язи наростуть, дихання щц буде правильним...дивно інше. — Він примружився. — Дивно, звідки в панни, яка вчора вишивала квіточки, реакція, якої я вчу новобранців по три роки.

Я мовчала. Що я могла сказати? Що цю реакцію в мене вбивали п'ятнадцять років? Що тіло, може, й забуло меч, але не забуло, як здригатися від кроків за спиною, як читати чужу лють раніше, ніж вона стане ударом, як вигинатися, щоб клинок пройшов повз, бо цього мене навчив не батько, а страх?

— Ще раз. — сказала я тільки. І підняла шаблю.

Батько подивився на мене довго. А тоді кивнув і в тому кивку було щось нове. Повага. Скупа, обережна повага воїна до воїна.

— Ще раз.— погодився він.

Ми билися ще раз. І ще. І коли зійшло сонце й туман розтанув, я лежала на землі вся в синцях, з розбитими кісточками, з тремтливими руками і сміялася по-справжньому, до сліз, дивлячись у розовіюче небо. Бо це був біль, який я обрала сама. Мій біль. Не той, що завдають тобі чужі руки, а той, крізь який ти йдеш до сили.

— Божевільна, — сказав батько, стоячи наді мною. Але в голосі його теж бриніла усмішка. — Уся в діда. Той теж сміявся, коли його лупцювали. Іди вмийся, поки мати не побачила твоїх синців, бо тоді вб'ють нас обох.

***

Матір, звісно, побачила..

Синець на вилиці не сховаєш за пудрою так, щоб не помітило материнське око. Був крик. Був довгий, палкий монолог про те, що благородна панна на порозі шлюбного віку не повинна ходити побита, як селючка, що женихи не сватаються до побитих дівок, що генерал Лі Хен вижив з розуму на старість, якщо пускає єдину доньку на плац, і що коли про це дізнаються при дворі, з нас реготатиме вся столиця.

Про двір мати не помилилася.

За кілька днів нас із матір'ю запросили на чаювання до пані Вень дружини столичного цензора, жінки з язиком гострішим за будь-яку шаблю.

У її павільйоні збиралися шляхетні панни столиці ті самі, серед яких я колись, у першому житті, тихо сиділа в кутку, соромлячись поношеної сукні опальної доньки, і мовчки терпіла шпильки.

Тепер я сиділа прямо й дивилася їм в очі.

— Кажуть, панна Лі захопилася чоловічими забавами, — проспівала донька цензора, обмахуючись розписним віялом, ковзнувши поглядом по синцю, який пудра не зовсім сховала. — Шабля, плац, обладунки. Як… своєрідно. Мій батько каже, жінка з мечем це або перевертень, або ганьба роду. А ви, панно Лі, хто?

Павільйон затих. Віяла завмерли. Усі чекали, як зіщулиться тиха генеральська донька.

У першому житті я б зіщулилась. Опустила б очі, пробурмотіла щось, і вони довго ще сміялися б услід. У першому житті я вміла тільки терпіти і дотерпілася до шовкового шнура.

Я відставила чашу. Подивилася на неї повільно, зверху вниз так, як колись у дворику «Крижаного дощу» дивилися на мене саму. І усміхнулася.

— Скажіть, панно Вень, — промовила я лагідно, — ваш батько, високоповажний цензор, коли останній раз тримав у руках щось важче за пензлик? — Я не дала їй відповісти. — Мій тримає заставу Холодних Воріт. Той північний кордон, за яким сидить орда, що спалила б цю вашу столицю разом з усіма віялами й пудрою, якби не «чоловічі забави» таких, як мій батько. Ви п'єте цей чай спокійно лише тому, що хтось із мечем стоїть між вашою пудрою і кочовою стрілою. — Я знову взяла чашу. — Тож коли наступного разу назвете шаблю ганьбою назвіть заразом ганьбою й спокій, у якому ви так солодко живете. Він з того самого металу.

Тиша стояла така, що чути було, як за вікном пурхнула пташка.

А тоді пані Вень — стара, розумна, з язиком-шаблею — раптом розсміялася. Плеснула в долоні.

— Оце так генеральська кров, — сказала вона, і в старечих очах блиснула цікавість. — А я вже думала, у роду Лі народжуються самі тихенькі вишивальниці. Сідайте ближче, панно. Розкажіть мені про свою заставу. У мене там колись загинув брат.

Донька цензора почервоніла й уткнулася у віяло. А я пересіла ближче до старої господині і зрозуміла, що щойно, кількома словами, зробила те, чого не зробила за п'ятнадцять років покори, здобула не жалість, а повагу.

Мати всю дорогу додому мовчала. А вже біля воріт, не дивлячись на мене, тихо сказала:

— Твоя бабуся так само вміла. Заткнути цілий двір одним словом. — Пауза. — Я думала, тобі це не передалося.

Здається мене не покарають сьогодні.

***

А тоді прийшла звістка про купецький дім Хань.

Її принесла служниця базарну плітку, дрібну, наче нічого не варту. Мовляв, молодший син торговця шовком, того самого Хань, що постачає тканини половині столиці, кілька днів поспіль вештається біля нашого кварталу. Розпитує. Про генеральську доньку, яка на базарі наступила йому на ногу й назвала його товар кепським.

Я похолола і водночас відчула похмуре задоволення.

Отже, зачепило. У першому житті я розтанула від його усмішки, і він отримав мене легко, як стиглий плід. Тепер плід виявився з кісточкою, об яку він мало не зламав зуб, і це роздратувало його, зачепило купецьку гордість. Він звик купувати. Не звик, щоб йому відмовляли.

Він шукатиме мене, йтиме до мене сам, як йшов колись, тільки цього разу з роздратуванням замість чарів... і це було небезпечно, бо купецький дім Хань то не просто гроші, то зв'язки, підкуплені писарі, вуха при дворі, те саме павутиння, яким за півроку вони обплетуть мого батька.

Треба було не відштовхнути його так, щоб він розлютився й почав копати. І не підпустити так, щоб знову затягнув у пастку. Треба було зробити його байдужим. Нецікавим самому собі поряд зі мною.

Я ще не знала як. Але вже знала одне цього разу партію веду я. І перший хід не дати йому зрозуміти, що я взагалі граю.

— Перекажи на кухні, — сказала я служниці спокійно, — якщо купецький синок з'явиться біля воріт, хай йому винесуть чашу чаю й скажуть, що панна Лі не приймає торговців. Чемно. Дуже чемно. — Я всміхнулася. — Ніщо так не збиває пиху, як чемність, за якою тебе ставлять на місце.

***

Наступного тижня батько вперше вивів мене за межі домашнього плацу.

— Тобі треба бити не тільки старого батька, — сказав він. — Старий батько тебе жаліє, хоч і не признається. Час подивитися, чого ти варта проти чужих.

Він узяв мене на імператорські навчальні поля за східною брамою широкий пиловий простір, де тренувалися молоді офіцери столичних родів, майбутні командири, синки генералів і сановників, яким належало колись водити війська. Батько мав там право бути його ім'я відчиняло будь-які ворота. Я їхала поруч верхи, у чоловічому вбранні, з волоссям, зібраним під шапку, і серце калатало від передчуття.

І не дарма калатало. Бо серед курявих постатей на полі я побачила прапор, від якого в мене всередині все стислося.

Чорно-срібний. З ієрогліфом «Чжао».

Рід Чжао. Дім генерала Чжао Куна старого суперника мого батька. Двадцять років ці двоє ділили північний кордон, славу, ласку імператора й ненависть одне до одного, ворожнеча старих вовків, про яку при дворі складали анекдоти. Де Лі там неодмінно проти Чжао. Я змалку знала рід Чжао — вороги.

— Не насуплюйся, — кинув батько, помітивши мій погляд. — Кун упертий осел, але його хлопці добре навчені. Проти них і навчишся. Тільки не називайся. Побити доньку Лі для будь-якого щеняти Чжао свято. Ти сьогодні просто новачок роду Лі. Зрозуміла?

Я кивнула, зіскочила з коня і в цю мить хтось налетів на мене з розгону.

Я не встояла б, якби новий інстинкт не спрацював швидше за думку я крутнулася, пом'якшуючи поштовх, перенесла вагу, вхопилася за чуже передпліччя і ми обидва встояли, зчепившись, обличчям до обличчя, за півкроку одне від одного.

Він був високий. Молодий — трохи старший за мене, років двадцяти. Чорне волосся, сяк-так зібране після тренування, вибилося пасмами, прилипло до скроні, мокрої від поту. Різкі вилиці, темні брови, зведені зараз у роздратуванні. І очі — холодні, розумні, кольору штормового неба, які дивилися на мене з такою відвертою досадою, наче я була калюжею, у яку він ступив.

— Дивися, куди йдеш, — процідив він.

— Це ти в мене врізався, — відповіла я, не відпускаючи його передпліччя — тверде, як канат, під мокрою тканиною.

— Я біг по прямій. — Куточок його вуст скривився. — А ти виріс посеред поля, як пеньок. — Він висмикнув руку. — Новачок роду Лі, судячи з ганчірок. Скажи своєму генералові, хай учить вас хоча б стояти на ногах, перш ніж пускати на поле до дорослих.

Кров ударила мені в скроні. Не від образи від упізнавання. Я не знала цього обличчя в першому житті у першому житті я ніколи не бувала на цих полях, ніколи не бачила синів Чжао зблизька. Але цю зневагу я знала добре. Так на мене дивилися в домі Хань як на річ, як на перешкоду, як на щось, чого не варто помічати.

І я зробила те, чого шістнадцятирічна панна робити не мала.

Я підхопила з піску кинуту кимось тренувальну шаблю й стала у стійку.

— Тоді покажи, дорослий, — сказала я тихо. — Навчи пенька стояти на ногах.

На полі почали озиратися. Хтось свиснув. Юнак завмер і вперше по-справжньому подивився на мене. Не на ганчірки. На стійку. На те, як лягла шабля в руку, як стали ноги, як я тримаю відстань. Досада в його очах змінилася чимось іншим — уважним, гострим, майже мисливським.

— Дурне щеня, — сказав він тихіше. Але шаблю з піску підняв. — Ну добре. Один обмін. Не плач потім.

Я не встигла навіть моргнути. Він рухався швидко — швидше за батька, набагато швидше, і за мить я лежала на спині, у пилюці, з вибитим із легень повітрям, а вістря його дерев'яного клинка холодило мені горло.

Один удар. Одна помилка. Він прочитав мене всю за один рух.

Але, падаючи, я встигла ковзнути своїм клинком по його щиколотці — не сильно, ледь-ледь, останнім, що лишалося, коли все вже програно. Слід, який лишає тільки той, хто б'ється до кінця навіть у програші.

Він відчув. Опустив погляд на подряпину. А тоді — на мене, розпластану в пилюці, але з очима, що не благали пощади й не відводилися.

І щось у його обличчі змінилося.

— Де ти навчилася падати так? — промовив він повільно, забравши клинок від мого горла. 

Я похолола.

Він розсекретив мене за кілька секунд, син Чжао, юнак зі штормовими очима, чийого імені я ще навіть не знала.

— Мінлею! — гукнув хтось із поля. — Годі бавитися з новачками, генерал кличе!

Чжао Мінлей.

Він простягнув мені руку несподівано, наче й сам не розумів навіщо. Я не взяла. Підвелася сама, з пилюки, обтрусилася, підняла впалу шапку і в цю мить пасмо волосся, задовге для юнака, вислизнуло з-під неї й упало на плече.

Його погляд ковзнув по цьому пасму. Завмер.

Штормові очі звузилися і в них проступило запізніле, приголомшене розуміння.

— Ти і справді не хлопець! -- сказав Чжао Мінлей дуже тихо.

Я зустріла його погляд і не відвела очей.

— А ти дуже спостережливий, — сказала я. — Для того, хто не бачить пенька посеред поля.

І пішла до батька, спиною відчуваючи, як штормовий погляд випалює мені між лопаток, і знаючи, з холодним завмиранням серця, що цю зустріч я не забуду. І що він не забуде теж.