Раді Вас бачити!

Лі Юньсі

Війська виступали на світанку, у люту холоднечу.

За ніч ударив справжній мороз. Сніг рипів під чоботами, як сіль. Дихання коней здіймалося білими хмарами й осідало інеєм на гривах, на вусах воїнів, на держаках списів. Небо над столицею стояло бліде, сонце, що зійшло над муром, не гріло тільки світило на сніг холодним сліпучим блиском, від якого сльозилися очі.

Військо шикувалося за східною брамою. Дві армії, два стяги чорно-срібний Чжао й наш, під одним небом, готові рушити на північ. Тисячі людей у теплих кожухах дому Мо, зі зброєю. Ревли роги. Копита утоптували сніг у бурий лід. Пахло кінським потом, димом і залізом, і над усім гул війська, що вирушає захищати нас, гул, у якому чути і відвагу, і прощання, і страх.

Мудрі кажуть: «Проводжаючи воїна, не плач при ньому, бо сльози жінки важчі за обладунок».

Мати трималася. Вона куталася в хутро й дивилася на батька сухими очима, бо генеральській дружині не годиться плакати при війську. Тільки пальці її, стиснуті на краю накидки, побіліли. Лі Фей, мій молодший, стояв блідий і дорослий, уперше без свого ножика й дерев'яних пташок. Старший, Лі Хао, уже сидів у сідлі поряд із батьком він йшов у похід із ними.

Батько підійшов до мене останнім. Поклав важку долоню мені на плече.

— Стережи матір і брата, — сказав він. — І дім. — Він примружився на мене крізь морозну пару. — Ти дивна стала, доню. За цю осінь дивніша, ніж за все життя. Наче знаєш щось, чого не знаю я. — Він помовчав. — Але завдяки твоїй дивноті ми йдемо ситі, а не голодні. Не питатиму як. Тільки бережися тут без мене. Столиця гірша за перевал.

— Повертайся, батьку, — сказала я, і горло стисло. — Просто повертайся. Живий. Це все, чого я прошу в неба.

Він усміхнувся в засніжену бороду, стиснув мені плече й пішов до коня високий, живий, героїчний у ранковому світлі. Я дивилася й закарбовувала кожну його рису, бо в іншому житті цей ранок уже був, і батько з нього не повернувся справжнім. Цього разу все буде інакше.

***

Мінлея я перехопила осторонь, коли вояки вже рушали.

Він сидів на вороному, чорний із сріблом на тлі снігу, і ловив поводи, збираючись до свого стягу. Побачив мене і притримав коня.

— Чжао Мінлею.

Я підійшла впритул, поклала долоню на кінську шию, щоб не було видно, як тремтять пальці від морозу чи від чогось іншого, я й сама не знала.

— Я не встигну сказати цього при всіх, тож скажу тут. Дякую. За Мо. За те, що повірив.

— Ти ще розкажеш мені все, — нагадав він, дивлячись згори. — Це не подяка. Це борг.

— Розкажу. — Я підвела до нього обличчя. Пара нашого дихання змішувалася в холодному повітрі. — Але спершу ще одне прохання, і я знаю, що не маю права його просити.

— Проси.

— Там, на півночі… приглянь за моїм батьком. — Голос мій зірвався, і я мусила перевести подих. — Я знаю, ваші роди ворогують. Знаю, що прошу сина Чжао берегти генерала Лі. Але тобі я вірю більше, ніж усій його охороні. Якщо з ним щось трапиться не в бою, а підступом, ззаду... ти ж помітиш. Ти вмієш бачити те, чого не бачать інші.

Мінлей дивився на мене довго. Сніг сідав йому на плечі, на чорне волосся, танув.

— Ти просиш ворога берегти ворога. — сказав він тихо.

— Я прошу тебе берегти те, що дороге мені, — відповіла я. — А ким ти мене вважаєш... ворогом чи кимось іншим.... розберемося, коли повернешся. 

Щось майнуло в штормових очах тепле, швидке, приховане тієї ж миті.

— Я повернуся, Лі Юньсі, — промовив він. — І приведу твого батька живим. — Він помовчав, і голос його став тихішим. — А ти за цей час надумай дві речі. Перша як розповіси мені все. Друга…

Він нахилився з сідла так низько, що я відчула тепло його дихання на своїй щоці, попри мороз.

— …друга яку відповідь даси мені на те питання, що я поставив на плацу. Про те, чи чекатимеш. Ти сказала «не знаю». — Кутик його вуст здригнувся. — У тебе буде час щоб ти передумала.

Я підвела руку не знаю навіщо, тіло вирішило само, і поправила комір його плаща, що збився на плечі. Дрібний, домашній жест, який роблять дружини, а не доньки ворожих домів. Мої пальці на мить затрималися на грубій тканині біля його горла.

— Не застудися там. — сказала я. — На перевалі вітер злий.

Це було все, що я змогла. Але він зрозумів я побачила, як зрозумів, очі його потеплішали ще дужче, і він накрив мою руку своєю, притиснувши до плаща, лише на удар серця.

— Не застуджуся, — сказав він. — Мене вдома чекатимуть. Здається.

Він торкнувся рукою грудей коротко, воїнський знак обіцянки, розвернув коня й помчав до чорно-срібного стягу.

***

Я стояла в снігу й дивилася, як дві армії втягуються в білу далечінь.

Стяги танули в сніговій імлі. Стихав гул, стихали копита. Я дивилася, доки останній вершник не зник за пеленою, доки поле не спорожніло й не лишилися тільки сліди, що їх уже замітав новий сніг.

Унизу, під муром, старий Чжао Кун на прощання притримав коня біля мого батька. Я не чула слів, надто далеко, але бачила, як двоє посивілих ворогів на мить стали поряд, і жоден не відвернувся першим. Двадцять років ненависті, а їдуть під одним стягом. Дивні речі робить із людьми спільна дорога.

Батько пішов. Брат пішов. І він пішов.

А я лишилася вартувати дім, збирати докази й чекати. Уперше за довгий час я була сама.

І на диво не боялася самоти. Бо тепер у мене була справа. І — я торкнулася долонею того місця на грудях, де ще горіло тепло його руки, тепер у мене було ще щось. Те, чого я не мала ні в тому житті, ні в цьому до сьогодні.

Хтось, кого я хотіла дочекатися.

Мудрі кажуть: «梅花香自苦寒來» — аромат сливи народжується з лютого холоду.

Попереду була довга зима. Я вже чула в ній запах сливи.

***

Додому я верталася повз базар той самий, де починалося й закінчувалося моє перше життя.

Сніг притрусив прилавки, торговці ховалися по своїх кутках, гріли руки над жаровнями. Під навісом зброяра, де я колись уперше в цьому житті взяла до рук шаблю, тепер стояв Горобець із двома меншими гріли ноги, чекали на мене.

— Проводили? — спитав хлопчина, і в його дорослих очах не було ані краплі дитячого. — Тепер що, панночко? Миші скінчилися. Купця з'їли. Ми вам ще потрібні?

Я присіла до них, дістала гаман, мідь і трохи срібла, чесну плату.

— Потрібні, — сказала я. — Тепер найбільше. Слухай, Горобцю. Купець упав, але той, хто за ним стояв, живий. І поки чоловіки на війні, у столиці лишається все зміїне кубло. Мені потрібні очі. Скрізь. Хто ходить у дім Хань, хто виходить, хто платить свахам, хто шепоче на базарі. Дрібниці. Приноситимеш мені ці дрібниці.

Горобець зважив гаман на долоні. Подивився на мене довго...як пес, який вибирає хазяїна не за їжу, а за щось інше.

— Ви дивна, панночко, — сказав він нарешті. — Панни бояться мишей і плачуть за женихами. А ви ловите мишей і збираєте змій.

— Я не панна, Горобцю.— сказала я, підводячись.

Він не зрозумів. Та й не мусив.

Я йшла додому крізь сніг, повз кам'яного лева з відбитим вухом, і вперше за довгий час у мене був план не на завтра, на всю довгу зиму. Тренуватися. Збирати інформацію. Стерегти. І чекати того, хто обіцяв повернутися.