Спочатку:
На сторінку книги
Амір сидів у вітальні з телефоном у руці. Фото, яке виклала Меліке, не виходило з голови. Він перевертав екран кілька разів, вдивлявся у посмішку сестри.
Коли Айша зайшла до кімнати, він підняв очі.
— Сестро… скажи мені чесно. Чому ти так щасливо виглядала вчора на фото? — його голос був тихим, але напруженим. — Ти сяєш, немов… немов щось відбувається.
Айша на мить завмерла, потім підняла підборіддя й з удаваною легкістю відповіла:
— А що вчора було, Амір? Я була з подругами. Хіба сміх і дружба вже стали злочином?
Амір глибоко зітхнув, намагаючись зберегти спокій.— Я бачу більше, ніж ти думаєш. Твої очі не зраджують тебе. І я відчуваю… що це якось пов’язано з Саміром.
У її серці наче защеміло. Вона відвернула погляд і взяла в руки чашку з чаем, щоб приховати тремтіння пальців.
— Амір, ти мій брат, — тихо сказала вона. — Але є речі, які не завжди можна пояснити словами.
Амір довго дивився на неї, намагаючись вирвати з її очей правду. Потім встав і додав:
— Пам’ятай, що наш тато дивиться на кожен твій крок. А я… не хочу, щоб ти плакала знову.
Айша лише мовчки кивнула, відчуваючи, що брат уже майже все зрозумів.
Айша зупинилася, трохи розгублена від прямоти брата. Вона пригадала вчорашній вечір — сміх із подругами, розмови, тепло у грудях від думки про Саміра.
— А що вчора було? — намагалась відвести тему вона, але усмішка мимоволі знову засвітилася на обличчі.
Амір підняв брову:— Ти занадто щасливо виглядаєш, сестро. І це не тільки подруги. На фото — ти світешся. Я ж знаю тебе з дитинства.
Айша опустила очі, торкаючись краю хустки. А потім, ніби захищаючись, раптом відповіла:— А в тебе, брате, вдома живе твоя наречена — Армарія.
В кімнаті повисла тиша. Амір видихнув і відвернувся до вікна.— То ми з тобою обидва зберігаємо таємниці? — промовив він тихо, майже з усмішкою, але в голосі відчувалася серйозність.
Айша підняла погляд. У цих словах було попередження і водночас братня підтримка.
— Ні, не зберігаєм, — раптом перебила його Айша, змахнувши сльозу. — Ми знаєм, Амір… Самір учора вже тут був. І знаєш що? Його мама назвала мене донькою…
Амір здригнувся, погляд його став пильним.— Донькою?.. — повторив він, ніби перевіряючи, чи не помилився.
Айша кивнула й стискала руки, щоб заспокоїтися.
— Мені зараз стрес, розумієш? Я поки поживу тут, з вами. І маю право… я ще донька своїх батьків. Мені тільки сімнадцять. Я залишуся до свого дня народження.
У кімнаті повисла тиша. Амір важко видихнув, ніби шукаючи слова. Він підійшов ближче й торкнувся плеча сестри.— Гаразд, — сказав він тихо. — Ти маєш право. Але знай: я буду поруч, що б не сталося.
Айша підняла очі — в них була вдячність і водночас тривога за майбутнє.
Батьки, що випадково почули розмову, переглянулися між собою. Першою заговорила мама, її голос був м’яким, але водночас серйозним:
— Айшо, доню, ми чуємо твої слова. Ти маєш право на свої рішення, але пам’ятай — кохання це не лише квіти і гарні слова. Це ще й відповідальність.
Батько поклав руку їй на плече:
— Ми з мамою хочемо, щоб ти була щасливою, але й обережною. Якщо Самір справді серйозний у своїх намірах, він доведе це вчинками. А тобі зараз головне — навчання й твій спокій.
Айша мовчки кивнула, відчуваючи, як на серці стає легше. Вона зрозуміла: навіть якщо світ навколо змінюється, батьки завжди залишаться її опорою.
Амір теж втрутився:
— Я не проти, сестричко. Просто хочу знати, що ти не зробиш крок, про який потім пошкодуєш.
Айша злегка всміхнулася:
— Я теж хочу переконатися, що все справжнє. У мене ще є час до мого дня народження.
Батьки переглянулися знову — і цього разу в їхніх очах була згода.
За вікном тихо почав накрапати дощик. Краплі стукали по склу, створюючи атмосферу ніби напруженого очікування. Айша сиділа біля вікна, слухала дощ і думала над словами батьків.
У цей час у вітальні батько з матір’ю залишилися сам на сам. Мама задумливо глянула на чоловіка:
— Ти бачив її очі? Вона справді закохана. Але я хвилююся… їй лише сімнадцять.
Батько зітхнув, наливаючи собі чаю:
— І я хвилююся. Самір… він наче порядний хлопець, та ми майже нічого не знаємо про його родину. Я чув, що його батьки — дуже впливові люди. Може, нам час самим ближче придивитися?
Мама кивнула, і в її голосі з’явилася рішучість:
— Так. Ми маємо знати, з ким пов’язує свою долю наша донька. Дощик сьогодні — ніби знак: час очистити повітря і розставити все по місцях.
У цей момент Айша в іншій кімнаті раптом отримала повідомлення від Саміра:"Я теж чую цей дощ… Він нагадує мені, що все минає. Але мої почуття до тебе — ні. Чекаю, коли побачу тебе знову."
Айша прочитала й приклала телефон до грудей, відчуваючи, що доля справді готує для неї випробування.
