Спочатку:
На сторінку книги
Місяць в Україні минув швидко — пари, нові друзі, прогулянки Києвом і щоденні повідомлення від Саміра. Але тепер настав час повернення. Айша сиділа у літаку й дивилася у вікно. Вона відчувала легке хвилювання: попереду було не просто повернення додому, а новий етап її життя.
У Криму Самір чекав на неї вже в аеропорту. Його очі сяяли, коли він побачив її. Він узяв її валізу й, не соромлячись людей, міцно обійняв.— Нарешті ти вдома, — прошепотів він.
Дорогою вони говорили без упину — про навчання, про її нові враження, про його маленький бізнес, що вже почав набирати обертів. Але головне Самір поки тримав у таємниці: він знав, що батьки приготували сюрприз.
Коли вони приїхали до будинку, Айшу зустріла вся родина. Її тепло обійняла мати Саміра, а батько лише серйозно кивнув, але в його очах було видно щиру прихильність.— Ласкаво просимо додому, доню, — сказала мати.
Айша розгубилася, почувши ці слова. Вона відчула, що в цій родині для неї вже відведено особливе місце.
— Ми маємо для тебе одну новину, — додав батько. — Але про це трохи пізніше. Спершу відпочинь після дороги.
Айша здивовано подивилася на Саміра, але він лише загадково усміхнувся.
Айша відчувала, як у грудях щось стискає. Теплі обійми, слова "доню" від матері Саміра, поважний погляд його батька — усе це було занадто різко й несподівано. Вона не звикла, щоб до неї ставилися так серйозно, немов рішення вже прийняте за неї.
Вона зблідла й опустила очі, ховаючи сльози.
— Я… я хочу додому… Відвези мене, будь ласка, — прошепотіла вона тремтячим голосом, майже на межі плачу.
У кімнаті запала тиша. Батьки Саміра перезирнулися, а він відразу підійшов ближче, узяв її за руку.— Айшо, не бійся… Я з тобою. Ніхто не змусить тебе робити те, чого ти не хочеш, —
тихо сказав він.
Він відвів її на вулицю, щоб вона могла вдихнути свіжого повітря. Дівчина витерла сльози, намагаючись зібратися.— Пробач… Я просто розгубилася, — нарешті видихнула вона. — Усе так швидко…
Самір обійняв її за плечі.— Я розумію. Ми поїдемо до твого дому. А завтра, якщо захочеш, повернемося. Тільки знай: для моїх батьків ти вже рідна. Вони бачать, наскільки ти важлива для мене.
Айша кивнула, і сльози на її щоках змішалися з полегшенням.
Він посадив її в машину й відвіз додому. Дорогою вони мовчали, але руки їхні були міцно переплетені — як обіцянка, що вони разом подолають усе.
Айша ледве ступила на рідну землю, коли біля воріт уже чекали її батьки. Вони сяяли від радості, але поруч із ними стояв Амір — не сам, а з дівчиною.Вона була гарна, впевнена в собі, і в очах світилася гордість.
— Це Амалія, — промовив Амір, трохи ніяково, але з прихованим викликом у голосі. — Моя наречена.
Айша відчула, як земля пішла з-під ніг. Її пальці мимоволі стиснули руку Саміра, але за мить вона вирвалася й обняла батьків, щоб сховати сльози.
Самір спостерігав за всім із холодною гідністю. Він бачив, як Айша тремтить, але не міг втрутитися. Його серце стискалося від безсилля.— Ти сильна, — тихо прошепотів він їй, нахилившись. — Я поруч, навіть якщо доведеться відступити.
Айша кивнула, хоча в грудях усе горіло.
Батько й мати намагалися зробити вигляд, що все спокійно, але напруга відчувалася навіть у повітрі. Амалія чемно усміхалася, наче вже відчувала себе частиною цієї сім’ї.
Самір, не витримавши, сказав коротко:— Я відвезуся додому.
Айша глянула на нього з подякою, та не змогла вимовити жодного слова. Він розвернувся й пішов, залишивши за собою відчуття порожнечі.
Коли двері зачинилися за ним, Айша більше не стрималась — заплакала прямо в обіймах мами.
— Доню, тримайся, — тихо прошепотіла мати. — Доля має свої плани, але й ти маєш своє серце.
А Амір лише міцніше обійняв Амалію, немов навмисно показуючи: “Подивись, я теж зробив свій вибір.”
Айша сиділа у своїй кімнаті, обійнявши подушку, й нарешті змогла видихнути. Сльози ще блищали на її щоках, але тепер вона вже не ховалася від батьків.
— Мамо, тату, я… я поки не хочу нікуди їхати, — прошепотіла вона, наче боялася злякати власні слова. — Мені тільки сімнадцять. Я хочу бути тут, з вами.
Арам підійшов ближче, сів поруч і поклав руку їй на плече. Його голос був спокійний, але серйозний:— Доню, ми поважаємо твоє рішення. Добре. Але тільки до твого дня народження. Ти повинна дорослішати, робити вибір сама.
Айша кивнула, стискаючи подушку ще сильніше. Вона відчула полегшення — хоч трохи часу є. Але в душі залишався хаос: Самір, Амір, Амалія… усе перемішалося, і вона не знала, як з цим жити.
— Дякую, тату, — прошепотіла вона й поклала голову йому на плече.
Арам обійняв доньку, думаючи про те, що її серце ще зовсім юне, але вже опинилося у вирі дорослих рішень.
У своїй кімнаті Самір сидів біля вікна, тримаючи телефон у руках. Він кілька разів перечитав повідомлення від Айші:
«Я залишуся вдома… принаймні до мого дня народження.»
радів, що вона поруч, а з іншого — розумів: часу обмаль.
Самір замислено провів пальцями по столу, ніби креслив у повітрі план.— До її дня народження… — пробурмотів він. — Я повинен зробити щось особливе. Щоб вона зрозуміла, що мої наміри справжні.
У кімнату зайшов його молодший брат, Ідріс, з хитрою усмішкою:— Чого ти так задумався, акі? Знову про Айшу?
Самір глянув на нього серйозно, але куточки губ не втримали посмішку.— Так. Ідрісе, я хочу підготувати сюрприз. Не просто подарунок — щось більше.
— Весілля? — жартома кинув брат.
— Поки що ні, — відказав Самір, хоча думка промайнула блискавкою. — Але я хочу, щоб у свій день вона відчула: я її вибір, я той, хто буде поруч завжди.
Ідріс сів навпроти, зацікавлено дивлячись на брата:— Добре. А який у тебе план?
Самір знизав плечима, його очі загорілися рішучістю:— Я почну з малого. Квіти, які вона любить… потім щось, що матиме для нас символічне значення. І, можливо, я відкрию їй свій секретний проект — мій перший власний бізнес. Хочу, щоб вона бачила: я не лише син мільйонерів, а чоловік, який здатний будувати своє майбутнє.
Він глибоко вдихнув і, вперше за довгий час, відчув спокій.— Це буде день, коли я доведу їй, що я не просто закоханий хлопець… я її доля.
Наступного дня Айша прокинулася від сонячних променів, що заливали її кімнату. Її серце ще пам’ятало вчорашні слова — і теплий погляд Саміра, який відвозив її додому. Але сьогодні вона вирішила провести час із подругами.
На набережній Ялти вже чекали Меліке та Зарема — дві найрідніші подруги, з якими Айша виросла. Вони обійнялися так міцно, ніби не бачилися цілий рік.
— Ассаламу алейкум, гьозель кызым! (Мир тобі, красуне!) — жартома сказала Меліке, поправляючи хустку.
— Ва алейкум ассалам! — відповіла Айша з усмішкою. — Ви зовсім не змінилися!
Зарема підморгнула:— Ми не змінилися, зате ти, Айшо, світишся вся. Ну, признавайся, хто він?
Айша почервоніла і махнула рукою:— Та що ви, просто… є одна людина, яка для мене багато значить.
— Ярдим джекъ керек? (Потрібна допомога?) — з лукавою посмішкою запитала Меліке.
Айша засміялася, прикриваючи обличчя долонями:
Айша засміялася, прикриваючи обличчя долонями:— Мені потрібна лише ваша дружба.
Вони сіли в невеличкому кафе біля моря, замовивши пахлаву й чай у скляних стаканчиках. Поки хвилі розбивалися об берег, дівчата розповідали новини: хто вступив до університету, хто поїхав працювати за кордон. Але кожна з них відчувала — Айша вже не та дівчинка, що мріяла лише про навчання. У її очах була глибина й таємниця, яку не так легко розкрити.
— Знаєш, Айшо, — сказала Зарема, схиляючись ближче, — ти виглядаєш закоханою. І це гарно. Але пам’ятай: серце — це не іграшка.
Айша тихо кивнула. Усередині вона знала: її серце вже зробило вибір.
