Спочатку:
На сторінку книги
У домі Насті панувала тиша, коли пролунав дзвінок телефону. Її тато, Михайло, підняв слухавку й спочатку говорив спокійно, але з кожною хвилиною його голос ставав різкішим. Настя стояла в коридорі й не могла зрозуміти, що відбувається, аж доки не почула слова:
— Як ви смієте таке казати про мою доньку?! — татові очі блиснули обуренням. — Звинувачувати Настю без доказів?
Мама Насті, Оксана, нервово поправляла сережку, що завжди робила, коли хвилювалася.
— Що сталося? — шепотом запитала вона.
Михайло закрив слухавку й важко зітхнув.
— Це був Амар, батько Аміра, — пояснив він. — Каже, Настя зрадила його сина з якимось Владом. І що весілля не буде.
Серце Насті обірвалося. Вона відчула, як земля вислизає з-під ніг.
— Що? — ледве видушила вона. — Він… Він так сказав?
— Доню, — мати кинулася до неї, — ми знаємо, що це неправда. Але ти маєш бути сильною. Хтось поширює чутки, і тепер вони руйнують усе.
Настя притиснула руки до грудей. Перед очима постала сцена: Амір, його погляд, його руки, які ще нещодавно тримали її так міцно… І тепер — ось це.
— Це кінець? — прошепотіла вона.
— Ні, — батько поставив руки на плечі доньки, дивлячись прямо у вічі. — Якщо ти ні в чому не винна — ми будемо боротися за твоє ім’я.
Але Настя вже знала: попереду — не просто боротьба за ім’я. Попереду — боротьба за любов, яку намагаються знищити.
У кімнаті Насті панувала тиша, лише світло від екрана ноутбука заливало стіл. Вона відкрила теку з фотографіями — наче сама доля підштовхнула її це зробити. І раптом побачила кадр, який стискав серце:
вона й Влад, на вечірці кілька місяців тому. Він нахилився до неї, щось казав на вухо, а з боку це виглядало так, наче він обіймає її.
Настя відчула, як у горлі піднімається клубок.
— Ось… ось чому Амір міг повірити, — прошепотіла вона. — Це фото.
Їй здавалося, що світ перевернувся. Вона згадала той вечір: Влад тоді просто жартував, розповідав якусь дурницю, і вона сміялася. Але на фото — зовсім інша історія.
Сльози навернулися на очі.
— Невже… все зруйнується через одну картинку?
Вона схопила телефон, але зупинилася. Писати Амірові зараз — означало показати свою паніку. Але мовчати теж було нестерпно.
Її серце розривалося між двома страхами: що він їй більше не повірить… і що ця любов так і залишиться нерозказаною правдою.
Амір сидів у своїй кімнаті, наче у в’язниці. Лампа кидала тьмяне світло, а думки билися одна об одну, не даючи спокою.
«Настя… невже вона справді могла так вчинити?»
Він бачив перед очима обличчя батька, його розгнівані слова, дзвінок до її сім’ї. І водночас — теплу усмішку Насті, коли вона приносила йому чай у бібліотеці, їхні прогулянки, тремтіння її руки в його долоні.
Амір відчував, як усередині щось рветься навпіл.
— Якщо це правда… я не пробачу, — прошепотів він. — Але якщо це неправда? Якщо я відпущу її і втрачу назавжди?
Він підвівся й почав ходити по кімнаті, стискаючи кулаки.
«Може, треба самому з нею поговорити? Але тато не дозволить. Тато вже вирішив…»
Його серце билося швидше. У голові знов і знов звучала фраза:
«Я не вірю, що вона могла мене зрадити. Не вірю… але й доказів у мене нема».
Амір зупинився біля вікна. За склом мерехтіли нічні вогні міста, але йому вони здавалися далекими й холодними.
— Настю… дай мені хоч якийсь знак, що все це брехня, — тихо промовив він, і в його голосі вперше відчувалася не суворість, а відчай.
Вечеря починалася спокійно. Айша поставила на стіл суп, мама Фатіма налила чай, тато Амар гортів новини на пульті.
— Подивимось, що там у світі, — буркнув він і натиснув кнопку.
На екрані з’явилися кадри вечірки. Музика, сміх, миготіння камер. І раптом — знайоме обличчя.
— Настя… — вирвалося в Аміра.
Всі в будинку завмерли.
Камера зловила момент: Влад обіймав Настю й цілував у щоку, а журналіст тицяв їй мікрофон.
— У вас є наречений? — пролунало в ефірі.
Настя, збентежена й усміхнена, відповіла:— Ні, немає…
А Влад нахилився ближче й додав:— Бо той, хто називає себе її нареченим, — ніхто. Він не може її захистити. Амір… ти долбайоб.
У кімнаті запанувала тиша, така важка, що навіть стукіт ложки об тарілку здавався вибухом.
Амар ударив кулаком по столу:— Ти бачиш? Ось твоя «Наречена»! Сором на нашу сім’ю!
Айша закрила обличчя руками. Фатіма шепотіла молитви.
А Амір сидів блідий, наче кам’яний. Його серце билося так голосно, що здавалося — почує вся кімната.
«Це кінець? Чи вона скаже правду?..»
В його очах боролися гнів, біль і безмежне кохання.
