Спочатку:
На сторінку книги
Каель з нетерпінням чекав їхньої з Алією прогулянки верхи, і сам не розумів чому, хоч і переконував себе, що виключно заради того аби нарешті дізнатися про неї правду. Дівчина з’явилася вчасно, у розкішній темно-вишневій амазонці, яка неймовірно їй личила. Глибокий відтінок лише підкреслював молочну гладкість її шкіри та блиск сірих очей. Волосся, зібране у вузол, вибилось кількома пасмами і спадало на шию, додаючи ніжності до образу. Чіткі лінії плечей, витончений вигин талії — вона трималася з гідністю, як справжня аристократка. Але ж він перевіряв: про неї немає ні згадок, ні живих родичів. І все ж — не міг від неї відвести очей.
Щось у ній викликало глибоку тривогу і водночас — дивну, майже дитячу цікавість. Як коштовний артефакт, що може або зцілити, або зруйнувати світ.
Коли вона обернулась і її очі зустріли його, король на мить забув як дихати.
Ні страху. Ні улесливості. Лише мовчазний виклик і... самотність.
«Хто ти, Алія?» — пролунало у нього в думках та поки що жодної відповіді.
Король ще вчора підібрав для неї коня – темно-сірого, майже вугільного, з легким сріблястим пилком на гриві. Стрункий, із гострими вухами, надто розумними очима й несподівано м’якою вдачею, він був породистим жеребцем, не диким, але з характером. Не кожен міг його осідлати. Каель спостерігав, як Алія наблизилась до нього, простягнула долоню, і кінь, попри гордовиту вдачу, схилив голову й доторкнувся носом до її пальців.
- Він не визнає слабких, — тихо мовив король, стоячи позаду. - Але слухатиме вас. Він ніколи не зрадить, - він говорив про коня, але дивився прямо на неї.
- Як його звати? – стиха запитала, проігнорувавши його ремарку.
- Тарель, що означає вірний.
- Гарно, і йому личить, - лагідно промовила дівчина і впритул наблизилася до коня, погладила по гриві. – Привіт, я Алія, рада з тобою познайомитися.
Тарель задоволено фиркнув і дозволив королю посадити вершницю в сідло.
Вони виїхали неспішною ходою, а два охоронці слідували за ними, тримаючись на відстані, але у будь-який момент готові втрутитися. Король спочатку мовчки спостерігав за супутницею, а згодом промовив:
- Ви добре тримаєтесь в сідлі, Алія.
- Так, я ж говорила, Ваша Величносте, що люблю кінні прогулянки.
- Цікаво де ви навчилися їздити верхи?
- Я жила в лісі разом із дідом-опікуном, і він тримав коня, тому я часто їздила верхи.
- Розкажіть про своє життя, Алія, - попросив король, але в його голосі вчувалися нотки сталі, наче це було не прохання, а наказ.
- В моєму житті немає нічого цікавого. Я сирота, яку виховував дід, своїх батьків я ніколи не бачила. Жили ми в лісі, в дерев’яній хатині, саме дід дав мені незначну освіту, все інше я вивчила сама із книг.
- Чому про вас немає жодної інформації в жодному реєстрі? – напряму запитав Каель і пильно поглянув на Алію. Він з нетерпінням чекав її відповіді, хотів зловити кожний її рух і мімічну зморшку аби зрозуміти говорить правду чи лукавить. Дівчина під його поглядом не зніяковіла, а почувалася досить спокійно, наче знаючи, що це перевірка.
- Можливо, я просто та, кого світ вирішив забути, - вона намагалася всміхнутись, та вийшло гірко.
- А можливо, ви - та, хто має причину приховувати правду, - різко відповів він, його голос був твердим, але в ньому не було злості. Тільки... біль?
- А ви маєте причину виводити мене на чисту воду? - тихо, але впевнено запитала вона.
Король мовчав довше, ніж потрібно. Потім натягнув повід і його кінь зупинився.
- У цьому житті я не можу собі дозволити бути сліпим. Я втратив занадто багато. І якщо ви - ще одна пастка, я мушу знати це зараз.
Аліна (Алія)
Я також зупинилася і пильно подивилася на короля, у горлі стояв клубок. Хотілося сказати — я не ворог тобі, але як? Як переконати людину, яка з дитинства живе серед зрад? Після кількох хвилин тиші Каель тихо додав, майже до себе:
— Але якщо ви не ворог… то я сам буду вашим щитом.
Я повернула голову й поглянула на нього, він не дивився на мене — погляд уперед, на сонячну дорогу, але його слова залишили глибокий слід і надію, що якщо йому відкритися він не зашкодить, а захистить. Але поки ризикувати не стала, краще ще поспостерігати за розвитком подій, а тоді вже приймати якесь рішення. Взагалі вся прогулянка була наче емоційні гойдалки, хоч я і намагалася виглядати спокійною, але думка про те, що я вимушена обманювати неприємним осадом осідала на серці. А ще неприємніше, що король у чомусь мене підозрює і тепер постійно буде влаштовувати перевірки. І якщо я не пройду хоч одну з них, то моєму життю буде загрожувати ще одна небезпека.
