Спочатку:
На сторінку книги
Аліна (Алія)
Темрява була, мов густий дим, що повільно стелився по землі, душив і проникав у свідомість. Я стояла босоніж серед лісу. Жодного звуку, жодного відлуння — лише власне дихання, яке звучало надто гучно.
- Алія… - пролунав голос.
Він не лунав у повітрі, а стукав у серце, стискав скроні, розливався по тілу, як отрута.
- Думаєш, утечеш? Думаєш, твої зелені іграшки сховають тебе? Ліс запам’ятає мій гнів.
Я озирнулась - і раптом з темряви виникли очі. Яскраві, мов жарини. Вони не мали обличчя, лише тінь, яка дихала холодом. Я хотіла крикнути, але голос зник. Натомість простір навколо розірвав шепіт:
- Я бачу тебе. Я відчуваю тебе. Вже йду по тебе…
Під ногами земля потріскалася - з неї повільно підіймалася рука, шкіра якої була вкрита символами. Вона тяглася до моєї ноги, лишаючи за собою слід попелу.
- Не бійся, - промовив шаман тихо, майже лагідно. - Це не кінець. Це - початок. Коли зустрінемось наступного разу, ти або станеш частиною мого полум’я… або згориш у ньому.
А потім усе зникло. Звук, темрява, холод.
Я прокинулась, вся в поту. Кулон на шиї пульсував світлом, ніби попереджав: він таки знає, де я. І, можливо, вже дуже близько.
Вдих-видих, ще раз вдих-видих. Це лише сон, дуже реалістичний, але сон. Я встала з ліжка і рушила у ванну, вмила обличчя водою і вже хотіла повертатися назад в кімнату як почула шурхіт. Злякано затаїлася і стала чекати. Через кілька хвилин все припинилося і я обережно виглянула із кімнати. Нікого не було, можливо то миші. Але заснути більше не могла, а лише лежала і прислухалася до кожного шороху.
Відразу після сніданку вирішила вийти в місто і пошукати роботу. Місто зустріло мене звичним для нього шумом вулиць і пахощами навколишніх булочних. У центрі знову було жваво, але ярмарок уже закінчився, і людей значно поменшало. На площі стояв великий стенд з оголошеннями, до якого я і рушила. Було досить багато різноманітних оголошень, але мій погляд прикував різнокольоровий плакат, на якому повідомлялося, що для короля Равалору Каеля І оголошено відбір наречених. Головна умова – це наявність магічного дару та вік від 17 до 24 років. Усім бажаючим потрібно було з’явитися сьогодні о 10 ранку в палац для проходження магічної перевірки, за результатами якої буде обрано 30 претенденток. Не встигла я до кінця дочитати як відчула на собі чийсь пильний погляд, обертатися не стала, а витягнула із сумки дзеркальце і навела його так, щоб можна було побачити, що відбувається позаду. І тут я вся похолола, бо побачила шамана, власною персоною, який уважно за мною спостерігав. Нападати поки не міг, так як багато людей довкола. В голові застукотіло: що ж робити? Мій єдиний шанс – це потрапити до палацу на відбір наречених і протриматися там як можна довше. Хоч і батьки і попереджали про те, щоб трималася подалі від короля, але якщо порівнювати, то краще палац під охороною, ніж смерть на жертовному камені. Вибір був очевидним, залишилося лише потрапити до таверни, забрати речі і відразу у палац. Зараз о пів на дев’яту, тому до десятої точно встигну. Я повільно рушила у бік центральної вулиці і постаралася злитися із людьми, але все одно чітко відчувала погляд шамана на своїй спині. Не довго думаючи взяла екіпаж і помчала у таверну. Всю дорогу страшенно нервувала і заспокоїлася вже в своїй кімнаті, швидко переодягнулася у найкращу свою сукню, на зачіску часу не було, тому просто перехопила його стрічкою на потилиці, вирішила виглянути у вікно і відразу ж відсахнулася, під вікнами мене чекав шаман. Прокляття. Як же вибратися. Дістала із сумки зілля, яке робить невидимим і зробила невеликий ковток, дози повинно було вистачити та декілька хвилин. Стрілою помчала до виходу, без проблем просковзнула повз шамана і побігла на сусідню вулиця, найняла екіпаж і рушила до королівського палацу.
