Спочатку:
На сторінку книги
Аліна
Я розплющила повіки не відразу, спочатку було світло, але не те сліпуче, що ріже зір після пробудження, а ніжне - мов вранішній серпанок, у який поринаєш, втрачаючи відчуття власної сутності. Моє тіло не торкалося ґрунту - я лежала на поверхні, подібній до води, але вона не була вологою. Мене охопило дивне відчуття, наче цей світ пам’ятав мене раніше, ще до того як я тут опинилася. Але як таке можливо? Я ж звичайна дівчина із землі і точно не пов’язана із цим дивним місцем. Те що це не звична мені планета Земля, я зрозуміла відразу, достатньо було поглянути на небо, де світило відразу три сонця рожевого кольору.
Я підвелася, але не так, як у звичному світі, бо тут усе було легше, повільніше. Під ногами не було ґрунту, я ступала по водяній гладі. Дивно, так дивно, але зовсім не страшно, наче мені дали найсильніше заспокійливе у подвійній дозі. Що зі мною відбувається? Раптом пролунав чийсь голос, говорили не українською, але я зрозуміла.
- Нарешті прокинулася, я вже думав, що померла.
Різко обернулася і від цього руху запаморочилося в голові, ноги підкосилися і я впала на землю. Дивно… Я ж нікуди не йшла, але водна блакить під ногами зникла, наче її і не було, натомість я побачила звичний мені ґрунт.
- Обережно, ти ще занадто слабка, - промовив той самий голос і я, нарешті змогла роздивитися його власника. Невисокий, сухий чоловік, з довгою чорною бородою. Його погляд мені не сподобався, аж занадто багато в ньому було зацікавлених іскор. Такі люди завжди викликали в мене страх і паніку, але не цього разу. Напевно мене все таки накачали якимись місцевими психотропними травками, бо як ще пояснити мій незрозумілий і підозріло спокійний стан.
- Де я? – тихо запитала і не впізнала власний голос. Мова також була мені незнайома, але я могла нею розмовляти і її розуміти. Цікаво, а читати і писати я також вмію? Але зараз не було коли про це міркувати, бо була важливіша проблема: де я? Хто цей чоловік? Які у нього плани на мене? Як звідси вибратися і повернутися додому?
- У світі Равалор, але тобі не обов’язково знати деталі, бо через два дні все одно помреш. Ти призначена.
У мене все похололо всередині, помирати я точно не хотіла, мені лише двадцять два. Було стільки планів на майбутнє, хоча зважаючи на ситуацію, яка склалася у моєму світі, проблем значно більше. Потрібно вигадати як вибратися звідси, але мої думки перервав незнайомець.
- Нічого не скажеш? Не будеш молити про помилування? – глузливо запитав чоловік і підійшов до мене, схопив за руку і потягнув у дім.
Я не пручалася, вирішила, що поки не оціню ситуацію і не прийму рішення як діяти, варто не виявляти непокори, бо можуть замкнути десь або зв’язати і тоді важче буде втекти. Чоловік затягнув мене всередину і штовхнув до дерев’яної лавки, накритої м’якою шкурою. Я мовчки сіла на край і роззирнулася навколо. Хатина побудована з дерев’яних стін, але не зі зрубу, а сплетіння старого дуба й верби, які обійняли одна одну, утворивши химерну живу оболонку. Було таке відчуття, що кора на стінах дихає. Дах укритий листям, що ніколи не опадає, а у його центрі - отвір, крізь який видно небо. Скрізь наче навмисна несиметрія: стіни трішки нахилені, полиці викривлені, але саме в цій недосконалості, наче втілюється рівновага. У кутках висять висушені трави, на полицях якісь склянки та багато книг.
- Мені потрібно йти, а ти не роби дурниць, а то зроблю тебе паралізованою. Хоча вийти все одно не зможеш, – розсміявся чоловік і голосно хряснув дверима.
