Спочатку:
На сторінку книги
Прокинулася від якогось незрозумілого шороху, обережно розплющила очі і помітила як шаман стоїть біля столу, заваленого банками, сушеним зіллям, уламками кісток і старовинними символами, вирізьбленими просто в дереві. Його руки рухались точно, наче він творив щось важливе. Я завмерла, серце колотило, але в очах з’явилася іскра цікавості.
Шаман витягнув зі шкіряної торбини тонкий ніж - не звичайний, а викривлений, з лезом кольору старого срібла, поклав його поруч із чорним каменем, злегка доторкнувся до обох предметів, щось прошепотів. Камінь здригнувся, пішов тріщинками й почав випускати легкий дим, що підіймався догори в формі символів, які то зникали в повітрі, то одразу поверталися і впитувалися назад у камінь.
Шаман раптом підняв голову - на мить здалося, що він дивиться просто на мене. Я встигла заплющити очі, затамувавши подих. Тиша. Потім знову шепіт, звук металу об дерево, щось тріснуло. Знову обережно розплющила очі. Тепер шаман, щось робив над чашею, в яку падав тонкий струмінь темної рідини, він водив руками над нею, і в повітрі почали виникати обличчя: людські.
Я з жахом спостерігала цю картину. Це не був просто обряд - це було полювання на душі і серед усіх облич я, всього на мить, побачила своє. Серце стиснулось, а дихання прискорилося. Він щось шукає. Він щось готує і я в цьому ритуалі не просто жертва, я – ключ.
Обережно заховала обличчя за волоссям, щоб не було так помітно розплющені очі, хоча шаман навіть не звертав на мене уваги, так захопився ритуалом. Він говорив низько, хрипко, наче його горло роздирали шипи, але слова поступово ставали чіткішими. З ким Ерлан спілкувався, я не бачила, а підіймати голову від землі було надто ризиковано.
- Її душа носить залишок Іскри... первинної... — прошепотів він, капаючи темну рідину в миску. - Вона не знає. Ще спить... але кров пам’ятає.
- Вона точно не прокинеться? - проскрипів інший голос.
- Ні, я приспав її закляттям.
Ось це дивно, виявляється на мене не діють його закляття і зілля. Все стає все більш цікавим. І цікаво, що таке іскра? Міркування і перетравлення отриманої інформації залишала на потім, а поки прислухалася до розмови.
- Під час повного місяця завіса ослабне... я зможу вирвати Іскру з неї... - шаман нахилився ближче до миски. - І вперше за сто літ ми отримаємо силу, не віддану Природі, а підкорену волі.
Підкорену? Йому не потрібна магія - йому потрібне панування над нею.
Раптом він підняв руки й закарбував у повітрі кривавими пальцями символ - коло зі зламаним корінням усередині. Земля піді мною здригнулась і я ледь стримала здивований зойк. Здавалось, повітря стало важчим, ніби хтось натягнув повітряну плівку між стінами.
- Ти ще не розумієш, дитино природи, - промовив шаман майже ласкаво, і я збагнула, що він говорить зі мною. - Але я зроблю те, на що не наважилися мої предки. Я зламаю тебе.
Потім – тиша і чути було лише важке дихання шамана, що стояв над мискою, задивлений у її темну глибину, як у безодню.
Я стискала кулаки, а магія відгукнулася легким печінням у всьому тілі. Я ще не знала, як діяти, але вирішила одне: він не отримає мою силу і мушу знайти спосіб вирватись до повного місяця.
