Раді Вас бачити!

Дощ у Івано-Франківську лив уже третій день без зупинки. Він стукав по старих шиферних дахах, стікав каламутними струмками по вікнах і робив місто ще більш сірим і затишним водночас. Андрій Войцехівський любив такі вечори. Принаймні раніше любив. Тепер вони просто нагадували, наскільки тихо стало в його двокімнатній квартирі на третьому поверсі старого будинку на вулиці Грушевського.

Він зайшов у під’їзд, струшуючи воду з куртки, і піднявся сходами, тримаючи в руках пакет з «Сільпо». Звичний ритуал: робота до шостої, магазин, додому. Ніяких друзів, ніяких планів на п’ятницю. Тільки він і його рудий тиран.

Щойно Андрій відчинив двері, з глибини коридору почувся знайомий важкий тупіт лап. Бася не біг — він виступав, як справжній господар, якому належить уся територія. Великий мейн-кун, майже дванадцять кілограмів чистої пухнастої величі, зупинився посеред коридору і подивився на господаря з висоти свого імператорського зросту.

— Привіт, нахаба, — тихо усміхнувся Андрій, скидаючи мокрі кросівки. — Знову весь день спав на моєму кріслі?

Бася муркнув низько і протяжно, ніби підтверджуючи. Потім підійшов ближче, потерся боком об ногу Андрія і підняв голову, вимагаючи належної уваги. Андрій присів навпочіпки і запустив пальці в густу руду шерсть. Під долонями відчувалася тепла, м’яка, трохи волога від спеки підшерсток. Кіт відразу заплющив очі й загудів, як маленький мотор.

— Ти в мене єдиний, хто мене так чекає, — пробурмотів Андрій, чухаючи улюблене місце за правим вухом. — Інші хоч би повідомлення написали.

Бася в відповідь лизнув йому зап’ястя шорстким язиком і м’яко вкусив за палець — не боляче, а так, по-своєму, демонструючи, хто тут насправді головний.

Андрій зайшов на кухню, поставив пакет на стіл і почав розкладати продукти. Кіт миттєво стрибнув на стільницю і влаштувався точно посередині, розвалившись на весь свій немалий розмір. Його довгий пухнастий хвіст звисав зі столу і лінькувато помахував.

— Бася, злазь. Скільки разів я тобі казав — не на стіл, коли я готую.

Кіт навіть не поворухнув вухом. Тільки повернув голову і подивився на Андрія тими своїми золотисто-жовтими очима з вертикальними зіницями. Погляд був такий, ніби він хотів сказати: «Ти серйозно думаєш, що можеш мені щось заборонити та вказувати?»

Андрій зітхнув, але всміхнувся. Він не міг довго злитися на цього рудого бандита. Чотири роки тому він взяв маленького кошеня «на пару місяців, поки знайду нормальних господарів». А в результаті залишився з величезним мейн-куном, який спав у його ліжку, їв тільки преміум-корм і вважав, що вся квартира — його особиста територія.

Він поставив варитися картоплю і нарізав овочі для салату. Поки ніж стукав по дошці, Бася спостерігав за кожним рухом, іноді простягаючи лапу, щоб «допомогти».

— Знаєш, — тихо сказав Андрій, не відриваючись від роботи, — іноді мені здається, що ти мене розумієш краще, ніж будь-хто з людей. Ти не вимагаєш розмов про почуття, не ображаєшся, коли я мовчу цілий вечір. Просто сидиш поруч і муркочеш.

Він витер руки рушником і підійшов ближче. Бася відразу підвівся, потерся мордою об його груди і муркнув ще голосніше.

Андрій обійняв кота обома руками, притискаючи до себе тепле важке тіло. Шерсть була м’якою, як хмаринка, і пахла чимось рідним — сонцем, деревом і трохи його власним шампунем, бо Бася любив тертися об усе, що належало господареві.

— Якби ти був людиною… — слова вирвалися самі, тихі, майже сором’язливі. — Я б, мабуть, уже давно тебе поцілував. Просто так. Без пояснень. Мабуть людиною ти був би неймовірним красенем.

Бася завмер. На мить муркотіння стихло. Потім кіт підняв голову і подивився Андрію прямо в очі. Погляд був дивно серйозним, майже людським. Андрій відчув, як по спині пробігли мурашки.

— Дурня, — засміявся він сам над собою і відпустив кота. — Зовсім з глузду з’їхав. Розмовляю з котом про поцілунки.

Він повернувся до плити, намагаючись не звертати уваги на те, як сильно закалатало серце. Бася ще кілька секунд дивився на нього, потім зістрибнув зі столу і пішов у вітальню, високо піднявши хвіст. Але перед тим, як зникнути за дверима, він озирнувся — один короткий погляд через тулуб, ніби запам’ятовуючи щось важливе.

Андрій налив собі холодного пива і сів за стіл. Дощ за вікном посилився. У квартирі було тепло, пахло їжею і домом. Але вперше за довгий час ця тиша здавалася не такою вже й комфортною.

Андрій не знав, що цієї ночі все зміниться. І яку історію приховує його кіт.