Раді Вас бачити!

Ранок після повного місяця настав тихим і світлим. Сонце пробивалося крізь щілини в дерев’яних стінах будиночка, малюючи золоті смуги на підлозі. Андрій прокинувся першим. Тіло було важким, ніби після довгої хвороби, а в голові відчувалася легка порожнеча — деякі спогади стали тьмянішими, ніби вкриті тонким шаром пилу. Він не пам’ятав точно, як виглядав Роман у день їхнього розриву. Не міг пригадати смак першого поцілунку з ним. Але це вже не боліло.

Поруч, притиснувшись усім тілом, спав Бастіан. Теплий, живий, повністю людський. Довге руде волосся розсипалося по подушці, дихання було рівним і глибоким. Руни зникли повністю — залишилися лише ледь помітні світлі лінії, як старі шрами.

Андрій довго дивився на нього, не наважуючись ворухнутися. Потім дуже обережно провів пальцями по щоці Бастіана. Той повільно розплющив очі. Золоті, чисті, без вертикальних зіниць.

— Доброго ранку… — прошепотів Бастіан хрипко. Голос був сонним, але в ньому вже не було тієї тривоги, що переслідувала його останні тижні.

Він підвівся на лікті і відразу нахилився, щоб поцілувати Андрія — повільно, ніжно, ніби перевіряючи, чи все це реально. Поцілунок вийшов теплим, домашнім. Без відчаю. Без страху, що наступної миті він знову стане котом.

— Ти залишився, — сказав Андрій, проводячи долонею по його спині. Шкіра була гладкою і теплою.

— Я залишився, — підтвердив Бастіан і усміхнувся. Усмішка вийшла трохи несміливою, майже хлоп’ячою. — Назавжди. Без повернення.

Він раптом притиснувся ближче і заховав обличчя на шиї Андрія.

— Вибач… за все. За те, що хотів відмовитися. За те, що ти через мене…

Андрій обійняв його міцніше.

— Не вибачайся. Я зробив вибір свідомо. І не шкодую. Навіть якщо деякі спогади стали тьмянішими — головне, що ти тут. Живий. Мій.

Бастіан підняв голову. В очах блиснули сльози.

— Ти відчуваєш? Що втратив?

Андрій кивнув чесно.

— Трохи. Але це не страшно. Я все одно пам’ятаю найважливіше — як ти вперше потерся об мою ногу в котячій формі. Як муркотів, коли я був сумний. Як прокинувся в моєму ліжку голий і сказав, що чекав сто двадцять років. Це залишилося.

Вони лежали ще довго, просто обіймаючись. Бастіан іноді муркнув — уже по-людськи, низько і задоволено. Потім він раптом засміявся.

— Знаєш, що найдивніше? Я досі хочу, щоб мене чухали за вухом. І досі люблю тертися об тебе всім тілом. Деякі звички не зникають.

Андрій усміхнувся і запустив пальці в його волосся, чухаючи саме там, де Бася любив у котячій формі. Бастіан відразу заплющив очі і загудів — глибоко, басовито.

— Добре, що не зникли, — прошепотів Андрій. — Я б сумував за ними.

Пізніше вони встали і вийшли на ґанок. Пані Олена вже чекала з гарячим чаєм і свіжим хлібом. Вона глянула на Бастіана — високого, рудоволосого, з золотими очима — і тільки усміхнулася кутиком губ.

— Бачу, ваш кіт… знайшов свою справжню форму, — сказала вона. — Гори іноді дарують чудеса. Тільки бережіть одне одного.

Вони поснідали на ґанку, дивлячись на гори. Бастіан їв повільно, ніби смакував кожен шматок по-новому. Іноді він брав Андрія за руку просто так — ніби перевіряв, чи той поруч.

Після сніданку вони пішли до руїн востаннє. Джерело було спокійним. Відьми не було. Тільки легкий вітер шелестів листям.

Бастіан став на коліна біля джерела і торкнувся води.

— Дякую, — прошепотів він. — За те, що дала мені шанс. І за те, що забрала те, що треба було забрати.

Андрій стояв поруч і мовчав. Він відчував легку слабкість у ногах, але серце було спокійним.

Увечері, коли вони повернулися в будиночок, Бастіан став особливо ніжним. Він роздягав Андрія повільно, цілував кожну ділянку шкіри, ніби хотів запам’ятати все заново.

— Тепер без страху, — шепотів він між поцілунками. — Без думки, що наступної миті я можу зникнути.

Вони займалися коханням довго і м’яко. Без відчаю, без поспіху. Бастіан був уважним — слухав кожен стогін, кожен подих, муркотів, коли Андрій вигинався під ним. Коли хвиля оргазму накотила, вони досягли її разом, тримаючись один за одного так міцно, ніби хотіли злитися в одне ціле.

Після того лежали обійнявшись, спітнілі і щасливі.

— Завтра їдемо додому? — запитав Бастіан.

— Так. Додому. У нашу квартиру в Івано-Франківську.

Бастіан усміхнувся і потерся носом об його шию.

— Я вже уявляю, як буду спати на твоїх грудях. Але тепер — як людина. І як кіт одночасно.

Андрій засміявся тихо.

— Ти в мене завжди будеш і тим, і тим.

Вони заснули під шум лісу. Місяць уже почав спадати, але в серцях обох світило щось значно яскравіше.

Прокляття закінчилося. Попереду було нове життя — з котячими звичками, з теплими вечорами, з любов’ю, яку вони вибороли ціною частинки душі.

І це було варте всього.