Раді Вас бачити!

Минуло рівно рік.

Івано-Франківськ зустрічав осінь золотим дощем від листя і прохолодним вітром з Карпат. Квартира на вулиці Грушевського вже давно перестала бути просто «місцем, де живе Андрій». Тепер це був дім — з запахом кави вранці, з м’яким світлом настільної лампи ввечері і з тихим, басовитим муркотінням, яке іноді долинало навіть крізь зачинені двері.

Бастіан стояв біля вікна кухні і дивився, як жовте листя кружляє над асфальтом. Довге руде волосся було зібране в недбалий хвіст, на ньому був простий светр Андрія, який все ще пахнув його шампунем. Він працював уже пів року в маленькій книгарні на Ринку — продавав старі книги, розмовляв з відвідувачами про поезію і іноді муркотів під ніс, коли знаходив особливо гарне видання.

— Ти знову в моєму светрі, — усміхнувся Андрій, заходячи на кухню з пакетом продуктів.

Бастіан повернувся і обійняв його за талію, відразу потершись носом об шию.

— Він пахне тобою. А я люблю, коли пахне тобою.

Він муркнув тихо — по-людськи, але все так само глибоко і задоволено. Андрій поставив пакет і обійняв його у відповідь. Рік минув, а він досі ловив себе на думці, що не може надивитися на цього чоловіка.

Наслідки тієї ночі біля джерела залишилися. Андрій іноді забував дрібниці: назву улюбленої пісні колишнього, точну дату якогось важливого проєкту на роботі. Іноді відчував легку втому ввечері, ніби віддав частину своєї енергії назавжди. Але він не шкодував. Ні разу.

— Як твій день? — запитав Бастіан, допомагаючи розкладати продукти.

— Нормально. Код написав, клієнт задоволений. А ти?

— Продав три старі томи поезії Сосюри і одну книгу про карпатські легенди. Одна бабуся сказала, що я «маю дуже мудрі очі для такого молодого хлопця». Я мало не муркнув їй у відповідь.

Андрій розсміявся і поцілував його в скроню.

— Ти в мене вічно молодий. Сто двадцять плюс один.

Вечір вони провели звично і затишно. Приготували вечерю разом (Бастіан уже майже не намагався їсти руками, але іноді все одно лизав пальці з соусу). Потім сиділи на дивані, Бастіан поклав голову Андрію на коліна і читав вголос якусь стару поему. Андрій гладив його по волоссю — точно так, як чухав за вухом раніше.

Коли стемніло, Бастіан відклнув книгу і подивився вгору золотими очима.

— Хочеш, я покажу тобі одну річ?

Він встав, потягнув Андрія за руку в спальню і зачинив двері. Світло було вимкнене — тільки слабке сяйво вуличного ліхтаря пробивалося крізь штори.

Бастіан повільно роздягнув Андрія, потім себе. Вони лягли в ліжко, і він відразу притиснувся всім тілом — гарячим, знайомим, рідним.

— Я залишив собі одну котячу звичку, — прошепотів він, проводячи носом по шиї Андрія. — Хочу показати.

Він почав цілувати — повільно, ніжно, спускаючись нижче. Коли дійшов до живота, муркотіння стало глибшим. Бастіан потерся щокою об шкіру, потім лизнув — довго, шорсткувато, точно як кіт. Андрій здригнувся і застогнав.

— Бася…

— Мурр… — відповів той і усміхнувся. — Бачиш? Деякі речі не зникають.

Він був ніжним і водночас грайливим. Кусав легенько за стегна, терся всім тілом, муркотів, коли Андрій заплутував пальці в його волоссі. Коли вони злилися, Бастіан дивився йому в очі — золоті, теплі, повні кохання.

— Я твій, — шепотів він між рухами. — Назавжди. У будь-якій формі.

Андрій тримав його за стегна, відповідав поцілунками і шепотів у відповідь усе, що накопичилося за цей рік: «кохаю», «не відпускай», «ти мій дім».

Після вони лежали обійнявшись. Бастіан поклав голову Андрію на груди — точно так, як робив колись у котячій формі.

— Знаєш… — сказав він, — коли я був котом, я мріяв про один-єдиний день, коли зможу сказати тобі все це вголос. А тепер у мене є всі дні. Усі ночі. Усе життя.

Андрій поцілував його у волосся.

— І в мене теж. Навіть якщо я іноді забуваю дрібниці — головне я пам’ятаю завжди. Ти — найкраще, що зі мною сталося.

Бастіан муркнув задоволено і притиснувся сильніше.

За вікном тихо падав осінній дощ. У квартирі було тепло, пахло кавою, книгами і ними двома. Великий рудий кіт, який колись тероризував стіл і спав на грудях, тепер спав у обіймах як людина — і все одно залишався трохи котом.

Андрій усміхнувся в темряві і провів рукою по спині Бастіана.

— Хороший хлопчик, — прошепотів він жартівливо.

Бастіан засміявся і лизнув його в шию.

— Твій хороший хлопчик. Назавжди.

І в цій простій фразі було все: сто двадцять років самотності, чотири роки котячої відданості, одна ніч біля джерела і цілий рік спільного життя.

Вони заснули обійнявшись під шум дощу.

Кіт, який став людиною.

Людина, яка віддала частину себе.

І кохання, яке виявилося сильнішим за будь-яке прокляття.

Кінець.