Раді Вас бачити!

Ніч минула неспокійно. Андрій майже не спав — притискав до себе великого рудого кота, який тихо муркотів уві сні, і дивився у темряву. За вікном шумів ліс: вітер гнав хмари, гілки смерек скрипіли, ніби старі двері. Кілька разів Бася здригався уві сні, ніби відчував щось далеке і неприємне. Андрій гладив його по густій шерсті й шепотів: «Я тут. Ми разом».

Вранці Бастіан прокинувся людиною. Він сидів на краю ліжка, блідий, з темними колами під золотими очима. Довге волосся було скуйовджене, на лопатках руни проступали яскравіше, ніж учора — ніби хтось провів по них чорнилом.

— Я відчував її, — тихо сказав він, не дивлячись на Андрія. — Відьму. Не саму, а… відлуння. Вона досі тут. Стереже.

Андрій сів поруч і обійняв його за плечі. Шкіра Бастіана була холодною, хоча в грубці ще тліло тепло.

— Тоді підемо разом. І якщо вона з’явиться — я буду поряд.

Пані Олена дала їм кошик з їжею («Щоб не голодні були в лісі») і намалювала приблизну стежку на клаптику паперу: «До руїн маєтку фон Клаудів — годину вгору, потім праворуч від старого бука. Але не ходіть туди після заходу сонця. Там… нечисто».

Вони вийшли, коли сонце тільки піднялося над вершинами. Стежка була вузькою, вкритою мокрим листям і корінням. Бастіан ішов попереду — впевнено, ніби тіло само пам’ятало дорогу. Іноді він зупинявся, торкався стовбура дерева і закривав очі.

— Тут я бігав… котом. Ховався від вовків. А ось тут знайшов джерело з холодною водою.

Андрій мовчки тримав його за руку. Ліс навколо ставав густішим, повітря — важчим. Птахи стихли. Навіть вітер ніби притих.

Через сорок хвилин стежка вивела на невелику галявину. Посеред неї височіли руїни — колись величний дерев’яно-каменяний маєток, тепер лише обгорілі стіни, провалені дахи і купи каміння, порослого мохом. Над усім цим панувала стара кам’яна капличка — напівзруйнована, але ще стояла. З її стін дивився потьмянілий образ святого, а біля підніжжя било маленьке джерело.

Бастіан зупинився. Його обличчя змінилося — стало гострішим, старшим.

— Це мій дім… — прошепотів він. Голос затремтів. — Тут я відмовився від неї.

Він підійшов до каплички і став навколішки біля джерела. Вода була кришталево чистою, але коли Бастіан опустив у неї руку, поверхня злегка затремтіла, ніби щось під водою ворухнулося.

Андрій підійшов ближче. Руни на лопатках Бастіана світилися слабким сріблястим світлом.

Раптом повітря стало холоднішим. Туман, якого не було ще хвилину тому, почав підніматися від землі, обвиваючи руїни. З глибини лісу почувся тихий, протяжний шепіт — жіночий голос, старовинною говіркою:

— Гордий… фон Клауд… знову прийшов… шукати те, що втратив…

Бастіан рвучко підвівся. Золоті очі потемніли.

— Покажися! — голосно сказав він. — Сто двадцять років я платив за твою образу. Досить!

Туман згустився в силует. Перед ними постала жінка — висока, з довгим чорним волоссям, у старовинній вишиванці, що переливалася, ніби зіткана з ночі й місяця. Обличчя було красивим, але очі — порожніми, як гірські провалля. Це була відьма. Не стара баба з казок, а молода, вічна.

— Бастіане Вільгельме, — усміхнулася вона. Голос лунав одночасно ніжно і різко. — Ти все ще красивий. Навіть у чужій шкурі. А це… — вона перевела погляд на Андрія, — твоя нова слабкість?

Андрій відчув, як холод проникає під шкіру, але не відступив. Він став поруч із Бастіаном і взяв його за руку.

— Він не слабкість. Він мій.

Відьма засміялася — істеричним сміхом.

— Кохання… Скільки разів я чула це слово від смертних. Ти, хлопче з міста, готовий віддати частину своєї сутності за кота? За того, хто колись відмовився від моєї сили?

Вона підійшла ближче. Від неї пахло мокрою землею, травами і старовинним ладаном.

— Прокляття просте. Він залишиться людиною назавжди, якщо ти добровільно віддаси частину себе — своє тепло, свою пам’ять, свою… людяність. Але якщо він зрадить тебе, як зрадив мене колись, — повернеться в кота. І цього разу вже без повернення.

Бастіан стиснув руку Андрія сильніше.

— Я не зраджу. Не його.

Відьма нахилила голову.

— Ти казав те саме мені. «Я не належу нікому». Гордість фон Клаудів. А тепер стоїш тут і благаєш.

Туман став густішим. Андрій відчув, як у грудях щось стискається — ніби невидима рука торкнулася серця. Спогади промайнули швидко: самотні вечори, розрив з Романом, порожня квартира… і Бася, який завжди був поруч.

— Я згоден, — тихо, але твердо сказав Андрій. — Віддам те, що треба. Лише щоб він залишився зі мною.

Відьма подивилася на нього довго. У її очах промайнуло щось схоже на здивування.

— Цікаво… Ти не боїшся втратити себе?

— Я вже втрачав. Без нього.

Бастіан повернувся до Андрія. В очах стояли сльози — перші, які Андрій бачив у нього.

— Не треба… — прошепотів він. — Я можу залишитися котом. Лише б ти був щасливий.

Андрій притягнув його до себе і поцілував — міцно, відчайдушно, ніби це був останній раз.

— Без тебе я не буду щасливий. Ніколи.

Відьма підняла руку. Повітря затріщало, ніби від електрики. Руни на тілі Бастіана спалахнули яскравим світлом.

— Тоді нехай буде так. Але пам’ятай, смертний: кохання — це не тільки тепло. Це і біль. Якщо хоч раз сумніваєшся — все повернеться.

Туман почав розсіюватися. Відьма повільно зникала, але перед тим, як розтанути повністю, прошепотіла останнє:

— Приходьте на повний місяць до джерела. Там відбудеться остаточне рішення. І не запізнюйтеся… інакше ліс забере вас обох.

Коли туман розсіявся, галявину знову осяяло сонце. Бастіан стояв, важко дихаючи, і дивився на Андрія так, ніби бачив його вперше.

— Ти… справді готовий?

Андрій кивнув і притиснув його до себе. Серце калатало сильно, але вперше за довгий час — не від страху, а від рішучості.

— Готовий. Бо ти вартий усього.

Вони стояли серед руїн старого маєтку, обійнявшись. Ліс навколо знову ожив — заспівали птахи, вітер зашелестів листям. Але обоє відчували: це тільки початок. Попереду — повний місяць, остаточний вибір і, можливо, остання битва за їхнє кохання.

Бастіан муркнув, по-котячому, прямо в шию Андрія.

— Я кохаю тебе. У будь-якій формі.

— І я тебе, — відповів Андрій. — Навіть якщо доведеться віддати половину себе.

Вони повільно пішли назад до села. Сонце світило яскраво, але в повітрі ще витав легкий запах ладану і старовини. Гори мовчки спостерігали. І десь глибоко в лісі відьма усміхалася, чекаючи повного місяця.