Раді Вас бачити!

Ніч повного місяця настала ясною і холодною. Небо над Карпатами було чистим, ніби хтось спеціально прибрав усі хмари, щоб місяць міг дивитися вниз без перешкод. Сріблясте світло заливало руїни маєтку фон Клаудів, роблячи каміння і мох майже білими. Джерело біля старої каплички тихо дзюрчало, відбиваючи місяць, як дзеркало.

Андрій і Бастіан прийшли сюди, коли стемніло повністю. Бастіан тримався за руку Андрія міцно, пальці були холодними. Він був у людській формі вже кілька годин — довше, ніж зазвичай останніми днями. Руни на лопатках світилися м’яким сріблястим світлом, ніби відгукувалися на місячне сяйво.

— Тут усе почалося, — тихо сказав Бастіан, зупиняючись біля джерела. — І тут має закінчитися.

Андрій кивнув. У грудях стискалося від тривоги, але він не відпускав руку. Вони стояли мовчки кілька хвилин, слухаючи, як ліс навколо затихає. Навіть вітер притих.

Раптом повітря стало густішим. Місяць на мить ніби потьмянів, а потім спалахнув яскравіше. Туман піднявся від землі — той самий, що й минулого разу. З нього виросла постать відьми. Сьогодні вона виглядала інакше: волосся розпущене, очі сяяли холодним сріблом, а вишиванка переливалася, ніби виткана з місячного світла.

— Ви прийшли, — сказала вона м’яко, майже ніжно. — Гордий фон Клауд і його смертний. Час платити.

Бастіан ступив уперед, заслоняючи Андрія собою.

— Скажи точно, що треба зробити. Без загадок.

Відьма усміхнулася. Вона підняла руку — і над джерелом з’явилося сріблясте видіння. У ньому Бастіан побачив себе… сто двадцять років тому. Молодий, зухвалий, у старовинному костюмі. Поруч стояв інший хлопець — красивий, темноволосий. Вони цілувалися під тим самим місяцем. Потім сцена змінилася: той самий хлопець стояв перед відьмою і казав: «Він зрадив тебе. Він ніколи не буде твоїм. Забери його». Бастіан у видінні кричав, тіло скручувалося від болю, а потім — маленьке кошеня на землі.

Бастіан відсахнувся. Обличчя стало білим.

— Це… неправда, — прошепотів він. — Я не зраджував. Він… він сам…

Відьма засміялася істерично.

— Кожен зраджує по-своєму, Бастіане. Ти відмовився від мене. Він відмовився від тебе. А тепер ти просиш цього чоловіка віддати частину себе. Ти впевнений, що не зрадиш і його?

Бастіан повернувся до Андрія. В очах стояв справжній жах.

— Андрію… я не можу. Якщо я зраджу тебе — ти втратиш усе. Я не вартий. Краще я залишуся котом. Назавжди. Ти повернешся додому, забудеш мене…

Голос зірвався. Бастіан зробив крок назад, до джерела.

Андрій швидко схопив його за руку і притягнув до себе.

— Ні. Не смій. Ти не зрадиш. Я знаю тебе краще, ніж ти сам. Ти чотири роки був поруч, коли мені було погано. Ти не пішов. Не підеш і зараз.

Відьма спостерігала з цікавістю.

— Час вибору, смертний. Поклади руку на джерело і скажи, що віддаєш. Частину свого тепла, своїх спогадів, своєї сутності. Якщо він прийме — прокляття зніметься. Якщо ні — він залишиться котом, а ти… втратиш те, що віддав.

Андрій не вагався. Він підійшов до джерела, опустив руку у крижану воду і подивився на Бастіана.

— Я, Андрій Войцехівський, добровільно віддаю частину себе — своє тепло, свої спогади, свою силу — за Бастіана Вільгельма фон Клауда. Щоб він залишився зі мною. Як людина. Як мій хлопець.

Слова прозвучали чітко і твердо.

У ту ж мить вода в джерелі закипіла сріблястим світлом. Біль пронизав груди Андрія — гострий, ніби хтось виривав шматок зсередини. Він застогнав і впав на коліна. Перед очима промайнули спогади: порожня квартира, самотні вечори, обличчя колишнього, яке раптом стало розмитим. Світло з джерела потягнулося до Бастіана.

Бастіан закричав.

— Ні! Забери назад! Я не хочу! Не роби цього!

Він кинувся до Андрія, обійняв його, намагаючись відтягнути руку від води.

— Відьмо! Зупини! Я відмовляюся! Нехай я залишуся котом!

Відьма тільки похитала головою.

— Запізно. Вибір зроблено.

Світло стало яскравішим. Руни на тілі Бастіана спалахнули так сильно, що світло пробивалося крізь одяг. Його тіло здригнулося. Шерсть почала проступати на шкірі, а потім — зникати. Він кричав від болю, тримаючись за Андрія.

Андрій, незважаючи на слабкість, обійняв його міцніше.

— Тримайся… Бася… я тут…

Повітря затріщало. Місяць ніби опустився нижче. Відьма підняла руки, і голос її став гучнішим:

— Кохання проти гордощів. Відданість проти страху. Нехай буде так, як суджено.

Раптом усе стихло. Світло згасло. Джерело знову стало звичайним.

Бастіан лежав на землі, важко дихаючи. Андрій схилився над ним, торкаючись його обличчя тремтячими пальцями.

— Бася… ти… ти людина?

Бастіан повільно розплющив очі. Золоті зіниці були круглими, людськими. Руни на тілі згасли, залишивши тільки бліді сліди, як старі шрами. Він підняв руку і торкнувся щоки Андрія.

— Я… залишився, — прошепотів він. Голос був хрипким, але живим. — Я людина. Назавжди.

Андрій відчув, як сльози котяться по щоках. Він притиснув Бастіана до себе і поцілував — солоно, відчайдушно, з усім болем і полегшенням, що накопичилися.

Відьма стояла осторонь і усміхалася.

— Ти віддав більше, ніж думав, смертний. Але він прийняв. Прокляття знято. Тепер живіть. І пам’ятайте: кохання — це не тільки тепло. Це і те, що залишається, коли тепло віддано.

Вона повільно розтанула в тумані. Місяць знову став звичайним. Ліс ожив — заспівали нічні птахи, вітер зашелестів.

Андрій допоміг Бастіану підвестися. Той стояв нетвердо, але тримався на ногах. Вони обійнялися посеред руїн, під повним місяцем, і довго не могли відпустити один одного.

— Ти дурень, — прошепотів Бастіан, ховаючи обличчя Андрія. — Ти віддав занадто багато.

— А ти — ще більший дурень, що хотів відмовитися, — відповів Андрій і поцілував його у чоло. — Тепер ми вдвох. Разом.

Вони повільно пішли назад до будиночка. Андрій відчував слабкість у всьому тілі, деякі спогади здавалися тьмянішими, але в грудях було тепло. Бастіан ішов поруч, тримаючи його за руку, і тихо муркотів — уже по-людськи, низько і задоволено.

Повний місяць світив їм у спину. Прокляття закінчилося. Попереду було нове життя — не ідеальне, не без втрат, але їхнє.