Раді Вас бачити!

Наступні чотири дні стали для них обох випробуванням на витривалість і близькість водночас. Повний місяць мав настати через п’ять ночей, і кожен день наближав їх до моменту, від якого залежало все.

Бастіан майже не відходив від Андрія. Він то ставав людиною на кілька годин, то раптово повертався в котячу форму — іноді посеред розмови, іноді вночі. Кожна трансформація тепер давалася йому важче: після повернення в людську подобу він виглядав блідішим, дихав важче, а руни на тілі палали яскравіше і довше.

Вони намагалися жити «звичайно», наскільки це було можливо в маленькому будиночку на краю лісу.

Вранці, коли Бастіан прокидався людиною, вони готували сніданок разом. Бася вже краще орудував ножем, але все одно іноді забувався і починав їсти руками, а потім винувато муркотів і брав виделку.

— Я намагаюся бути нормальним, — сказав він одного ранку, намагаючись акуратно намазати масло на хліб. — Але тіло пам’ятає, як було простіше лапами.

Андрій усміхнувся і витер йому пальці серветкою.

— Мені подобається, коли ти не зовсім нормальний.

Після сніданку вони ходили в ліс. Бастіан показував місця, які пам’ятав навіть крізь століття: старе джерело, де колись пив воду котом, велику смереку, під якою ховався від дощу, галявину, де вперше зустрівся з вовком і ледве втік.

Одного разу, коли вони сиділи на поваленому дереві, Бастіан раптом замовк і подивився на свої руки.

— Знаєш, що найстрашніше? — тихо сказав він. — Я починаю забувати, як це — бути тільки котом. А коли знову стаю ним… мені здається, що я втрачаю частину себе, яка вже звикла бути з тобою.

Андрій обійняв його за плечі і поцілував у скроню.

— Ти не втрачаєш. Ти просто… переходиш з однієї форми в іншу. І я кохаю тебе в обох.

Але не все було так спокійно.

На третій день Бастіан знову трансформувався посеред дня — раптово, без попередження. Андрій саме варив каву, коли почув тихе «мурр?» і побачив, як великий рудий кіт сидить на підлозі і дивиться на нього сумними золотими очима. Бася підійшов, потерся об ногу і жалісно нявкнув.

Андрій підняв його на руки, притис до грудей і сів у крісло біля вікна.

— Тримайся, — прошепотів він, чухаючи кота за вухом. — Ще трохи. Ми майже там.

Бася муркнув, але цього разу муркотіння було слабшим, ніби сил ставало менше.

Андрій теж почав відчувати зміни в собі. Спочатку це були дрібниці: легке запаморочення, коли він різко вставав, відчуття, ніби частина спогадів стала тьмянішою. Він забув, як точно звали колишнього хлопця — деякі деталі їхніх спільних вечорів. Потім зрозумів, що це початок «віддачі». Він нічого не сказав Бастіану. Не хотів додавати йому болю.

Вночі, коли Бастіан знову ставав людиною, вони лежали в ліжку і розмовляли годинами. Бася розповідав уривки зі свого давнього життя: як мати співала йому колискові, як батько вчив їздити верхи, як він уперше поцілував хлопця з сусіднього села і зрозумів, що дівчата його не цікавлять.

— Я завжди був трохи іншим, — зізнався він одного вечора, лежачи головою на грудях Андрія. — Навіть тоді, сто років тому. Може, тому відьма і обрала мене. Гордий, непокірний… і самотній.

Андрій гладив його по спині, проводячи пальцями по рунах, які тепер були гарячими на дотик.

— А зараз ти не самотній.

Бастіан підняв голову і подивився йому в очі.

— Ти справді не шкодуєш? Навіть коли відчуваєш, як щось забирається?

Андрій на мить завмер. Він не думав, що Бася помітить.

— Звідки ти знаєш?

— Я відчуваю. Коли ти мене обіймаєш, я чую, як твоє серце б’ється трохи інакше. Трохи слабше. — Бастіан притиснувся щокою до його грудей. — Якщо стане занадто важко — скажи. Я зупиню все.

Андрій обійняв його міцніше.

— Не зупиняй. Я витримаю.

Ті ночі вони проводили дуже близько. Іноді ніжно і повільно, іноді відчайдушно, ніби кожен раз міг бути останнім. Бастіан любив бути зверху — тримати Андрія за стегна, дивитися йому в очі і муркотіти низько, коли той стогнав його ім’я. Андрій у відповідь заплутував пальці в рудому волоссі і шепотів слова, які раніше ніколи нікому не говорив.

На четвертий день Бастіан протримався людиною майже цілий день. Вони пішли до джерела біля каплички вдень, коли сонце стояло високо. Вода була кришталевою. Бастіан опустив у неї руку і довго дивився, як поверхня легенько тремтить.

— Вона чекає, — тихо сказав він. — Відьма. Я відчуваю її присутність навіть зараз.

Андрій став позаду і обійняв його за талію.

— Ми прийдемо разом. І разом пройдемо.

Бастіан повернувся в його обіймах і поцілував — довго, глибоко, з тією котячою ніжністю, яка завжди змушувала Андрія забувати про все на світі.

— Якщо після всього я залишуся людиною… — прошепотів він, відриваючись лише на мить, — я хочу жити з тобою. Не як кіт. Як твій хлопець. Назавжди.

Андрій усміхнувся і провів великим пальцем по його нижній губі.

— Ти вже мій. А я твій.

Тієї ночі Бастіан знову став котом — несподівано, посеред обіймів. Андрій лежав і гладив велике тепле тіло, яке тихо муркотіло уві сні. У грудях було важко, але водночас тепло.

Завтра — повний місяць.

Він не знав, скільки саме втратить. Але знав точно: навіть якщо втратить половину себе, друга половина все одно буде належати цьому рудому хлопцеві, який колись був просто великим котом у його квартирі.

Ліс за вікном шумів тихо і таємничо. Місяць уже починав набирати повноти. І десь у глибині руїн відьма чекала, усміхаючись у темряві.