Раді Вас бачити!

Повернення в маленький будиночок на краю села пройшло майже в мовчанні. Сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи верхівки смерек у теплий золотаво-червоний колір, але всередині Андрія все було холодним і важким. Бастіан ішов поруч, тримаючи його за руку, але пальці були напружені, а погляд — відсторонений. Руни на його тілі досі ледь світилися, ніби нагадували про щойно почуті слова відьми.

Щойно вони зайшли до хати, Бастіан відпустив руку і відійшов до вікна. Він стояв спиною, дивлячись на ліс, і мовчав. Андрій поставив кошик від пані Олени на стіл і тихо зітхнув.

— Бася… поговори зі мною.

Бастіан не обернувся відразу. Коли він нарешті повернувся, золоті очі були темними, майже сумними.

— Ти справді готовий віддати частину себе? — голос звучав тихо, але в ньому відчувалася гостра, майже фізична біль. — Свою сутність, свої спогади, свою… силу жити? За мене? За кота, який сто двадцять років просто існував?

Андрій ступив крок уперед.

— Я вже сказав. Готовий.

— А якщо потім пошкодуєш? — Бастіан зробив крок назад, ніби боявся наблизитися. — Якщо через рік ти прокинешся і зрозумієш, що віддав половину себе за того, хто навіть не пам’ятає всього свого життя? Я жив у різних людей, Андрію. Я бачив, як кохання минає. Як люди втомлюються від відповідальності. А ти… ти вже й так самотній. Я не хочу бути ще одним тягарем.

Слова вдарили сильно. Андрій відчув, як у грудях щось стискається.

— Ти не тягар. Ти — єдине, що робить мою квартиру домом уже чотири роки.

Бастіан гірко усміхнувся. Він підійшов ближче, але не торкнувся.

— Чотири роки ти годував кота. А тепер тобі пропонують віддати шматок душі за людину, яка може зникнути, якщо я знову зраджу. Відьма сказала правду — я вже зрадив колись. Сто двадцять років тому я відмовився від неї, бо не хотів належати їй. А раптом я такий самий і з тобою? Раптом через рік мені захочеться свободи, і я зламаю тебе?

Голос Бастіана тремтів. Він відвернувся і провів рукою по обличчю.

— Може, краще… залишити все як є. Я можу бути котом. Ти будеш мене любити, годувати, чухати за вухом. І не втратиш нічого важливого. Я не вартий такої ціни.

Андрій відчув, як у ньому закипає суміш злості й болю. Він підійшов різко і розвернув Бастіана до себе за плечі.

— Ти серйозно? Після всього, що було? Після того, як ти прокинувся в моєму ліжку голий і сказав, що чекав сто двадцять років? Після того, як ми приїхали сюди разом? Ти тепер просто… здаєшся?

Бастіан подивився йому в очі. У золотих зіницях стояли сльози — справжні, людські.

— Я боюся, Андрію. Боюся, що ти віддаси занадто багато, а я не зможу дати тобі взамін те саме. Я навіть не повністю людина. Я досі муркочу, коли мені добре. Я досі хочу тертися об тебе, як кіт. Я — недосконалий. А ти… ти заслуговуєш на нормальне життя.

Андрій стиснув його плечі сильніше.

— Мені не потрібне «нормальне». Мені потрібен ти. Такий, який є. З муркотінням, з котячими звичками, з усім цим прокляттям. І якщо для цього треба віддати частину себе — я віддам. Бо без тебе я вже п’ять років жив як привид. Ти повернув мені відчуття, що я живий.

Бастіан мовчав довго. Потім тихо, майже благально сказав:

— А якщо я зраджу? Якщо відьма права і моя гордість сильніша за кохання?

Андрій притягнув його до себе і поцілував — жорстко, відчайдушно, ніби хотів вдихнути в нього впевненість. Бастіан спочатку завмер, а потім відповів — так само сильно, злегка кусаючи губи, почав тертися всім тілом.

— Тоді я ризикну, — прошепотів Андрій, відриваючись лише на мить. — Бо ти вартий ризику.

Вони не дійшли до ліжка. Бастіан притиснув Андрія до стіни біля грубки, руки ковзнули під светр, нігті подряпали шкіру по спині. Поцілунки стали гарячішими, майже дикі. Бастіан кусав шию, плече, шепотів хрипко «не відпускай мене», «я боюся», а Андрій тримав його за волосся і відповідав:

— Не відпущу. Ніколи.

Одяг знімався поспіхом. Бастіан опустився на коліна прямо там, біля стіни, і взяв член Андрія в рот — жадібно, з муркотінням, яке віддавалося вібрацією по всьому тілу. Андрій застогнав, запустив пальці в руде волосся і тримав його, не даючи відсторонитися.

Потім вони все-таки дісталися ліжка. Бастіан був зверху — дикий, відчайдушний, майже агресивний. Він входив різко, глибоко, тримаючи Андрія за стегна так міцно, що залишалися сліди. Кожний рух супроводжувався тихим муркотінням і словами «мій», «не смій жалкувати», «я кохаю тебе».

Андрій стогнав його ім’я, впивався нігтями в спину, де відчувалися гарячі руни, і шепотів у відповідь:

— Я не пожалкую. Ти мій. Назавжди.

Коли хвиля оргазму накотила на обох майже одночасно, Бастіан притиснувся чолом до чола Андрія і майже беззвучно заплакав. Сльози падали на груди Андрія — гарячі, солоні.

— Вибач… — прошепотів він. — Я просто дуже боюся тебе втратити.

Андрій обійняв його міцно, гладив по спині і цілував мокрі від сліз щоки.

— Не втратиш. Ми пройдемо це разом. І на повний місяць я зроблю свій вибір. А ти — свій.

Вони лежали обійнявшись довго. Груба тихо потріскувала. За вікном повністю стемніло, і ліс знову зашелестів.

Бастіан заснув першим — притиснувшись обличчям до шиї Андрія, тихо муркочучи уві сні. Андрій ще довго не міг заплющити очі. У грудях осіло важке, але водночас тепле відчуття.

Він не знав, скільки саме доведеться віддати. Але знав точно: без цього рудого, гордовитого і наляканого хлопця, який колись був котом, його життя знову стане порожнім.

А повний місяць був уже зовсім близько…