Раді Вас бачити!

Андрій сидів за ноутбуком уже другу годину, а Бастіан у людській формі влаштувався поруч на дивані, поклавши голову йому на плече. Довге руде волосся лоскотало шию, а тихе муркотіння іноді переривалося зітханнями, коли спогади ставали надто важкими.

— Не починай з того, що було вчора вранці, — тихо сказав Андрій, відчуваючи, як Бастіан м’яко треться щокою об його руку. — Сьогодні ми маємо говорити про тебе. Про те, що було до мене.

Бастіан завмер на мить, потім кивнув. Золоті очі потемніли, ніби в них віддзеркалювалися старі ліси.

— Я не пам’ятаю всього чітко. Сто двадцять років — це багато навіть для кота. Але уривки… вони приходять, коли я в цій формі.

Він підвівся, підійшов до вікна і подивився на сіре небо над Івано-Франківськом. Дощ уже перестав, але калюжі на асфальті ще блищали.

— Спочатку я був просто котом у лісі. Прокинувся маленьким кошеням біля старого дуба. Тіло боліло, а в голові крутилася тільки одна думка: «Вона покарала мене». Відьма. Її обличчя я пам’ятаю краще за все — красиве, але холодне, як гірський потік. Вона хотіла, щоб я став її учнем. Або коханцем. Я відмовився. Сказав, що фон Клауд не належить нікому.

Бастіан усміхнувся гірко.

— Потім були роки самотності. Я блукав Карпатами. Іноді мене підбирали люди — стара бабця в селі, яка годувала мене молоком і називала «Лисом». Потім мисливець, який думав, що я принесу удачу на полюванні. Я жив у нього майже десять років, поки він не помер. Після того — знову ліс. Потім інше село. Інші руки. Я пережив багато господарів. Деякі були добрі, деякі — байдужі. Але ніхто не говорив зі мною так, як ти. Ніхто не чухав за вухом саме там, де треба, і не казав ночами «ти єдиний, хто мене розуміє».

Він повернувся до Андрія. У голосі з’явилася тепла нотка.

— А потім ти. Чотири роки тому. Маленьке оголошення в інтернеті: «Віддам у хороші руки мейн-куна, 2 місяці». Я вже був дорослим, але все одно виглядав як кошеня порівняно з тим, ким був колись. Ти взяв мене на руки, подивився в очі і сказав: «Ну що, будемо жити разом?» І я зрозумів — це мій дім. Нарешті.

Андрій відсунув ноутбук і простяг руку. Бастіан підійшов відразу, сів поруч і дозволив себе обійняти.

— Ти ніколи не розповідав… тобто не нявкав про це, — усміхнувся Андрій, проводячи пальцями по його спині.

— Не міг. Але тепер можу. — Бастіан потерся носом об його шию і муркнув . — Я пам’ятаю, як ти плакав першого року після розриву. Сидів у темряві і говорив мені, що більше нікого не підпустиш. А я лежав у тебе на грудях і думав: «Я вже тут поруч. І не піду».

Вони помовчали. Потім Андрій знову відкрив браузер.

— Давай шукати далі. Рід фон Клауд. Карпатські відьми. Перетворення в тварин.

Пошук видав багато легенд. Про чорних котів, які служать відьмам. Про мольфарів і лісовиць. Про те, що в Карпатах відьми могли карати гордих юнаків, перетворюючи їх на звірів. Один старий форум згадував прізвище фон Клауд — давній рід, який нібито мав зв’язок з давньою магією ще з часів Австро-Угорщини. Зникнення молодого Бастіана Вільгельма в 1924 році описувалося як «таємниче». Сім’я шукала його роками.

Бастіан читав через плече Андрія і іноді коментував:

— Так… це мій батько. Він любив полювання. А мати… вона плакала, коли мене не знайшли.

Раптом він здригнувся. Пальці стиснулися на краю столу.

— Відьма сказала: «Ти будеш ходити на чотирьох, поки хтось не полюбить тебе по-справжньому і не віддасть частину себе. Але якщо ти зрадиш цю любов — повернешся в кота назавжди». Я думав, що це просто слова. А потім… роки минали, і я вже не вірив, що хтось зможе мене полюбити в такому вигляді.

Андрій повернувся до нього і взяв за руки.

— Ти не зрадив. Ти чекав. І я… я вже не уявляю квартиру без тебе. Навіть якщо ти знову станеш котом прямо зараз.

Бастіан усміхнувся і нахилився ближче. Поцілунок вийшов повільним, глибоким. Його руки ковзнули під футболку Андрія, нігті легенько подряпали шкіру — по-котячому, але вже по-людськи впевнено.

— Я хочу тебе, — прошепотів він між поцілунками. — Не тільки на одну ніч. Я хочу бути з тобою щодня. В обох формах, якщо треба.

Вони не стали поспішати. Бастіан стягнув з Андрія футболку і притиснувся голими грудьми, муркочучи тихо і задоволено. Його губи ковзали по шиї, по ключиці, вниз по грудях. Коли він опустився нижче, Андрій перехопив його за волосся і тихо застогнав.

— Бася… ти впевнений?

— Я чекав сто двадцять років. Я впевнений.

Цього разу все було повільніше, ніж раніше. Бастіан вивчав кожну реакцію, кожен подих, муркочучи приємно, коли Андрій вигинався під його дотиками. Він не вимагав усього одразу — просто давав і брав, терся всім тілом, кусав легенько за плече, шепотів «мій хороший» і «нарешті мій Андрію».

Коли вони лежали, сплетені в обіймах, Бастіан провів пальцем по рунах на своєму тілі.

— Вони стають яскравішими, коли я з тобою. Мабуть, прокляття реагує.

Андрій поцілував його в чоло.

— Завтра ми їдемо в гори. Знайдемо те село або те, що від нього лишилося. Знайдемо відьму, якщо вона ще жива. І знімемо це все.

Бастіан кивнув, але в очах промайнула тінь.

— А якщо вона скаже, що для зняття прокляття ти маєш віддати частину себе? Свою сутність? Ти готовий?

Андрій довго мовчав, потім міцніше обійняв його.

— Якщо це означає, що ти залишишся зі мною — так. Я готовий.

Бастіан муркнув і притиснувся сильніше.

Вечір вони провели, пакуючи речі. Бастіан допомагав — точніше, намагався: складав шкарпетки в купки, а потім розкидав їх, бо «вони пахнуть тобою». Андрій сміявся і не сварився.

Коли сонце зайшло, Бастіан знову почав змінюватися. Він стояв посеред кімнати, тримаючи Андрія за руку.

— Я повернуся. Обіцяю. І ми поїдемо.

Трансформація пройшла швидко. Великий рудий мейн-кун потерся об ноги Андрія і муркнув прощально.

Андрій підняв його на руки, притис до грудей і прошепотів:

— Ми розберемося з цим всім та усе виправимо. Разом. Ти вже не сам, Бася. І я теж.

За вікном темніли далекі силуети Карпат. Гори чекали. І десь там, серед старих лісів і забутих сіл, ховалася відповідь на сто двадцять років самотності.

Андрій не знав, що їх чекає. Але знав точно: він не відпустить цього рудого бандита. Ні в якому вигляді.