Раді Вас бачити!

Андрій довго не міг заснути. Дощ за вікном перейшов у рівний, монотонний шум, який зазвичай заспокоював, а сьогодні тільки підкреслював тишу в квартирі. Він лежав на спині, дивлячись у стелю, де слабко мерехтіло відображення вуличного ліхтаря. Поруч, згорнувшись клубочком біля стегна, тихо муркотів Бася. Тепле важке тіло кота притискалося до нього звичною, рідною вагою.

«Якби ти був людиною… я б тебе вже давно поцілував».

Ці слова крутилися в голові, як набридлива мелодія. Андрій потер обличчя долонями і тихо зітхнув. Дурість. Повна дурість. Він уже п’ять років жив сам, після того, як Роман просто зібрав речі і пішов, кинувши на прощання: «Ти занадто закритий, Андрію. З тобою ніби живеш, як з привидом». Після того він вирішив, що кота вистачить. Бася не вимагав розмов, не сварився через дрібниці і завжди був радий, коли господар повертався додому.

Але сьогодні щось було не так. Кіт поводився інакше. Не просто муркотів — він час від часу піднімав голову і дивився на Андрія довго, уважно, ніби хотів щось сказати. Золотисті очі в темряві здавалися майже людськими.

Андрій простяг руку і провів долонею по густій рудій шерсті. Бася відразу відреагував — вигнув спину під долонею, муркнув глибше і потерся щокою об його пальці. Шерсть була м’якою, теплою, з ледь відчутним запахом дому і чогось солодкуватого, як ваніль після дощу.

— Ти сьогодні якийсь дивний, — прошепотів Андрій. — Може, погода на тебе так діє?

Кіт не відповів, звичайно. Замість цього він підповз вище, поклав важку лапу йому на груди і притиснувся мордою до шиї. Андрій відчув гаряче дихання і м’який шорсткий язик, який лизнув шкіру за вухом — точно в те місце, де він сам любив чухати кота.

— Годі вже, спати треба, — усміхнувся Андрій, але не відсунувся. Навпаки, обійняв кота однією рукою і притис до себе. Бася загудів ще голосніше, вібрація від муркотіння віддавалася прямо в грудях.

Зрештою сон прийшов несподівано швидко. Андрій провалився в нього глибоко, без сновидінь, ніби тіло вирішило, що сьогоднішній день і так був надто насиченим.

Прокинувся він від відчуття, що йому гаряче. Надто гаряче та нема чим дихати.

Щось важке і тепле притискалося до його спини, обіймаючи за талію. Не лапа. Рука. Велика, тепла, з довгими пальцями, які лежали на його животі під футболкою. Дихання — рівне, глибоке — лоскотало потилицю. І найдивніше — тихе, басовите муркотіння, яке звучало зовсім поруч, ніби прямо в його вухо.

Андрій завмер. Серце закалатало так сильно, що, здавалося, його чути на всю квартиру. Він дуже повільно повернув голову.

У його ліжку, під однією ковдрою, лежав чоловік.

Високий, стрункий, з довгим темно-рудим волоссям, яке розсипалося по подушці, як шовк. Обличчя було красиве — різкі вилиці, повні губи, довгі вії, які зараз ледь тремтіли. Навіть у слабкому світлі, що пробивалося крізь щілину в шторах, було видно гладку шкіру і широкі плечі. Він був повністю голий. І він тихо муркотів. Виглядав наче Аполлон з міфічних історій.

Андрій рвучко сів, відсахнувшись так різко, що мало не впав з ліжка. Ковдра з’їхала, відкриваючи чоловіка майже повністю.

— Хто ти такий?! Як ти потрапив сюди?! — голос зірвався, став хрипким від шоку.

Чоловік повільно розплющив очі. Золотисто-жовті, з вертикальними зіницями, які за мить стали круглими, людськими. Він кліпнув раз, другий, потім широко, майже хижо усміхнувся.

— Андрію… — голос був низький, м’який, з легким муркотливим тембром. — Нарешті. Я можу говорити.

Він сів, не соромлячись своєї наготи. Рухи були плавними, граційними, але трохи незграбними — ніби тіло ще не звикло до нової форми. Довге волосся спало на одне плече. На лопатках Андрій встиг помітити ледь видимі темні лінії — щось схоже на старі татуювання у вигляді рун.

— Бася? — прошепотів Андрій, не вірячи власним очам. — Це… ти?

Чоловік нахилив голову набік — точно так само, як кіт робив завжди, коли щось не розумів. Потім усмішка стала ще ширшою.

— Так. Це я. Бастіан. Але ти завжди називав мене Бася.

Він підняв руку і обережно торкнувся власного обличчя, потім провів пальцями по губах, по шиї, по грудях, ніби перевіряючи, що все на місці.

— Я… людина. Справді людина. Ого. Руки. Ноги. І я можу говорити без нявкання. Це… неймовірно.

Андрій сидів, притискаючи до себе подушку, ніби вона могла його захистити. Голова йшла обертом. Це був сон. Точно сон. Або він з’їхав з глузду. Або хтось влаштував дуже злий жарт.

— Як… як це можливо? — вимовив він нарешті. — Ти ж кіт. Ти завжди був котом.

Бастіан (а це точно був він — ті самі золоті очі, той самий вираз задоволення, коли йому чесали за вухом) зсунувся ближче по ліжку. Від нього пахло чимось теплим і рідним: шерстю, деревом, трохи дощем і його власним шампунем.

— Я не знаю точно, — зізнався він. Голос звучав м’яко, майже благально. — Просто сьогодні вночі… щось змінилося. Я почув твої слова. Про поцілунок. І раптом… прокинувся таким. Я чекав цього дуже довго, Андрію.

Він простяг руку і дуже обережно, ніби боявся налякати, торкнувся пальцями щоки Андрія. Дотик був гарячим, трохи шорстким на кінчиках пальців — як котячі подушечки.

— Ти сказав, що поцілуєш мене, якщо я буду людиною. Я почув. Я завжди все чув, але не міг сказати.

Серце Андрія калатало в горлі. Він мав закричати, вигнати цього незнайомця, викликати поліцію. Замість цього він тільки дивився в золоті очі, в яких не було ні краплі брехні — тільки щире, котяче бажання і щось дуже глибоке, майже сумне. Андрій розумів, що тоне в цих очах.

Бастіан нахилився ближче. Його дихання лоскотало губи Андрія.

— Можна поцілувати тебе? — прошепотів він. — Я так довго чекав…

Андрій ковтнув. В роті пересохло. Він кивнув — ледь помітно, майже проти волі.

Поцілунок вийшов спочатку нерішучим. Губи Бастіана були гарячими, м’якими, з ледь відчутним присмаком чогось солодкого. Потім він прикусив нижню губу Андрія — легко, по-котячому, і Андрій мимоволі видихнув. Язик ковзнув всередину, і поцілунок став глибшим, голоднішим. Бастіан муркнув прямо в його рот — низько, вібраційно, і ця вібрація віддалася по всьому тілу Андрія.

Рука Бастіана ковзнула під ковдру, торкнулася живота, потім ще нижче. Туди де була резинка його трусів. Пальці обхопили його член через тонку тканину — впевнено, але обережно.

— Ти вже твердий, — прошепотів Бастіан задоволено, не відриваючись від губ. — Хороший хлопчик… Мій хороший.

Андрій застогнав тихо, вигнувшись під дотиком. Розум кричав, що це неможливо, що це божевілля, але тіло реагувало само — гаряче, швидко, майже відчайдушно. Бастіан терся рукою по члену Андрія повільно, вивчаючи, ніби запам’ятовуючи кожен звук, кожен подих.

— Бася… чекай… — видихнув Андрій, але голос зрадив — вийшло більше як прохання, ніж наказ.

— Не хочу чекати, — муркнув Бастіан і куснув його за шию, точно в те місце, де раніше лизав язиком у котячій формі. — Чотири роки я тільки дивився і муркотів. Тепер я хочу відчувати тебе всього.

Він відсунувся трохи, щоб дивитися Андрію в очі, і продовжив терти рукою член крізь труси. Золоті очі потемніли від бажання, зіниці знову стали вертикальними. Муркотіння не припинялося — глибоке, ритмічне, як колись, коли Андрій чесав йому живіт.

Андрій уже майже здався, уже простяг руку, щоб торкнутися цього красивого, гарячого тіла, коли раптом Бастіан здригнувся всім тілом. Обличчя спотворилося від болю і розгубленості.

— Ні… не зараз… — прошепотів він хрипко. — Я не хочу…

Тіло під руками Андрія почало змінюватися. Шкіра вкрилася рудою шерстю, руки стали лапами, волосся — густою гривою. За кілька секунд замість красивого рудоволосого чоловіка на ліжку знову лежав великий пухнастий мейн-кун.

Бася кліпнув золотими очима, жалісно нявкнув і заховав морду під лапу, ніби соромлячись.

Андрій сидів посеред ліжка, важко дихаючи, з явною ерекцією і повним хаосом у голові. Серце калатало, губи горіли після поцілунку, а на шиї залишився легкий слід від зубів.

Він простяг тремтячу руку і погладив кота по голові.

— Бляха муха… — тільки й зміг вимовити він. — Бася… що це було?

Кіт винувато підповз ближче, поклав голову йому на коліна і тихо, майже благально муркнув.

Дощ за вікном продовжував лити, ніби нічого не сталося. Але в квартирі все змінилося назавжди.