Раді Вас бачити!

З моменту, коли був зловлений дракон, минув уже місяць.

Всі інгредієнти було зібрано. Перевіривши усе так і сяк, Лерой врешті знайшов оптимальний склад майбутнього еліксиру.

Для цього йому довелось зварити кільканадцять тестових зразків – і при цьому, звісно ж, не обійшлось без конфузів.

Тричі зілля вибухало. Завдяки захисній магії Лерою вдавалось лишатись цілим та майже неушкодженим (синці, трохи підпалене волосся та пара свіжих дірок на плащі не рахуються), чого не можна сказати про лабораторію. У дворфа-торговця з’явився новий постійний клієнт – алхімік регулярно навідувався до нього по нове обладнання, замість втраченого.

Торгаш батькував його останніми словами – спілкування з Лероєм та його вічні придирки забирали останні нерви. Проте дзвінка монета, що кожен раз осідала в кишені, трохи додавала терпіння.

Одного разу спалахнула пожежа. Лерой кинув у вогонь склянку з власноруч винайденою сполукою, що мала б його загасити… Але зілля натомість вибухнуло (от несподіванка). Пом’янувши Князя Пекла та всіх архідемонів поіменно, алхімік заходився гасити полум’я магією Води, якою худо-бідно володів.

А одного разу вміст казана і взагалі перейшов у газоподібний стан та перетворився на невідому ефірну сутність, що почала ганятись по всьому ангару за Лероєм – який чимдуж тікав, відбиваючись магією, пострілами з пістоля та матюками. От де згодилось знання мов – від староельфійської до південнотрольської.

Дракон з непідробною цікавістю спостерігав за усім тим дійством.

Проблеми виникали не лише з підбором складників, а й з зачаруваннями – адже приготування настільки складної сполуки не могло обійтись без магії. Але нічні розмови з лічем дали можливість оптимізувати деякі закляття та знайти абсолютно новий підхід.

Ну от чому некромантія під забороною? Адже завдяки їй геніальний розум може радувати світ своїми знаннями навіть після смерті! Дурні антинаукові закони дурного королівства!

Зрештою, цей день таки настав.

Еліксир був готовий. Налитий у дбайливо закоркований флакон та затиснутий у прикрученому до робочого столу тримачі (щоб випадково не розбити й не перекинути), він химерно переливався усіма відтінками золота та пурпуру при світлі і пульсував таємничим сяйвом – у темряві.

Не менше, ніж еліксир, сяяв від щастя сам Лерой. Тепер це був не просто божевільний алхімік, а натхненний божевільний алхімік. Що, варто зазначити, в рази небезпечніше.

Вже була навіть виведена й та сама заповітна формула – скільки потрібно еліксиру на кілограм дракона. Але поки що – лише в теорії. Аби підтвердити її на практиці, треба було провести випробування.

Дракон досі сидів у пастці. Попри свій звихнутий характер і часткову забудькуватість, Лерой ніколи не забував про речі, безпосередньо пов’язані з роботою, тому регулярно міняв кристали в артефактах. Треба було лише відрегулювати один з них, зробивши отвір у бар’єрі, взяти шприц та ввести рептилії дозу еліксиру. І ось тут виникла проблема…

Він подивився на флакон з еліксиром. На дракона. Знову на еліксир. Знову на дракона.

Почав ходити туди-сюди ангаром, періодично продовжуючи поглядати то на дракона, то на еліксир.

Вийшов на вулицю. Почав нервово нарізати кола навкруг будівлі. Схаменувся, коли побачив, що крокує в бік цвинтаря – потикатись туди вдень точно було не варто. Повернувся назад, підійшов до пастки з драконом, завмер.

Йому не вперше було проводити досліди над живими істотами – але навіть в нього були певні межі, яких він не міг перетнути.

– Трясця! – тупнувши ногою, алхімік сердито глянув на ув’язнену рептилію. – Ну от чому серед усіх драконів мені трапився саме розумний? Треба приготувати еліксир помутніння розуму, щоб зробити тебе звичайною дурною тварюкою, і тоді я зможу тебе вбити!

“Це ж треба”, – голос у голові сьогодні був глузливим, як ніколи. – “Навіть в такого, як ти, є якісь принципи. До речі, згаданого тобою еліксиру не існує.”.

– Звісно, не існує! – відповів Лерой – таким тоном, яким терплячий вчитель зазвичай щось пояснює розумово відсталому школяреві. – Бо я його ще не створив. Але це лиш питання часу!

Швидким кроком повернувся до лабораторії. Почав гарячково перебирати флакони, пробірки та складники на полицях.

– Так, так… що ж мені потрібно…

“Я можу допомогти”, – раптом озвався дракон. Це було так несподівано, що Лерой впустив додолу склянку, яку саме тримав у руках. Добре, що там не було ніц вибухонебезпечного.

– Що? – здивовано перепитав він.

“Якщо ти звільниш мене – я допоможу тобі знайти та спіймати одного з моїх нерозумних родичів. Ми все одно з різних племен, і іноді б’ємось за територію, тож мені його буде не шкода.”.

– Ага, вже, – саркастично хмикнув алхімік. – Щоб ти мене зжер і полетів собі геть? Нема дурних.

“Я можу поклястись Небом, що не завдам тобі шкоди. Якщо воно прийме клятву – ти це побачиш.”.

Лерой замислився. Шукати іншого дракона ну дуже не хотілось – він і так витратив купу сил та часу. Але тут і зараз він все одно не може досягти потрібного результату. А якщо бронзовий йому допоможе… З цього може щось і вийти.

– Демон з ним, – погодився алхімік. – Давай, клянись.

Дракон розправив крила – наскільки дозволяли бар’єри. Здійняв голову догори. А потім Лерой схопився за скроні – бо голос у його голові тепер не просто лунав, а гримів.

“КЛЯНУСЬ НЕБОМ, ЩО НЕ ЗАПОДІЮ ШКОДИ ЛЮДИНІ НА ІМ’Я ЛЕРОЙ, ТА ДОПОМОЖУ ЙОМУ У ЗДІЙСНЕННІ ЙОГО ПЛАНІВ – ЯКЩО ВІН ДАСТЬ МЕНІ ВОЛЮ! І НЕХАЙ Я НАЗАВЖДИ ВТРАЧУ КРИЛА, ЯКЩО НЕ ДОТРИМАЮСЬ СЛОВА!!!”

Надворі потемніло – хоча був ясний сонячний день. Пролунав удар грому, а крізь прочинені двері сяйнув спалах блискавки.

За мить усе стихло.

“Тепер”, – продовжив уже звичайним голосом дракон, – “звільни мене, і рушаймо”.

– Чекай, чекай, – підняв руку алхімік. – Це отак в одну мить не робиться. Артефакти треба деактивувати поступово, по одному… А потім – треба буде підготуватись. Не можу ж я отак взяти й рушити у гори з порожніми руками? Треба зібрати припаси, інструменти, зброю… Ще спитати в того дворфа, чи не займається хтось з його кузенів шкіряними виробами – треба зробити тобі упряж та сідло.

“Що… Сідло?!” – у голосі рептилії з’явились нотки гніву та невимовної люті. – “Ти що, збираєшся мене осідлати, наче нерозумну їздову тварину?!”.

– Ну а ти як думав? – знизав плечима Лерой. – Не побіжу ж я за тобою по землі? А ти явно не підеш ногами – бо тобі буде незручно. Отже – полетимо! А значить, мені потрібно буде якось триматися.

Він витяг з-під ліжка саквояж та почав збирати у нього найнеобхідніше.

– Готуйся, мій крилатий друже! Нас чекають великі відкриття – і ми нарешті дізнаємось, скільки потрібно отрути на кілограм дракона!

Дракон, мабуть, вже пошкодував, що зголосився.