Спочатку:
На сторінку книги
– Міняєш проміжний контур закляття, розміщуючи руни у зворотньому алфавітному порядку. Ось так. Вливаєш на два мініпарацельса мани менше, ніж у класичну схему… Все ясно? – спитав ліч.
– Та як білий день! – впевнено відповів Лерой.
Систему вимірювання магічної енергії колись придумав великий (хоч і злегка притрушений, як усі генії) архімаг Парацельсофаренгейт. В цілому – він же й створив усі правила систематизації, які діють по сьогоднішній день, завдяки чому його вважають батьком-засновником магічної науки. З тих часів ману вимірюють у мініпарацельсах, мегапарацельсах або просто парацельсах – залежно від об’ємів та використовуваних заклять.
Втім, це неважливо. Важливо інше – що Лерой знову тут забув?
* * *
Звісно ж, йому вистачило розуму більше не потикатися на цвинтар. Один раз від інквізитора та решти зграї вдалося відбрехатись – та не факт, що це вийде зробити знову.
Але ж можна не перетинати бар’єр. А звуки він пропускає вільно – в обидва боки.
От і стояв алхімік по один бік магічного щита, а древній немертвий маг – по другий. І розмовляли.
Чого іноді не зробиш заради нових знань! І, звісно ж, в ім’я науки.
* * *
– А ти нівроку знаєшся на магії та її правилах, – схвально зауважив ліч. – Не хочеш до мене в учні? З тебе вийшов би чудовий некромант. Схильності до стихії Смерті немає, але то не біда – треба лиш трохи перебудувати ауру. А коли помреш – з тебе вийде чудовий ліч. Я навчу тебе, як зробити філактерію, а знання алхімії допоможуть тобі краще зберегти свою фізичну оболонку.
– Та ні, – мотнув головою алхімік. – Дякую, та, мабуть, відмовлюсь. Некромантія в нас поза законом.
Череп ліча не міг відображати жодних емоцій – але закляття, що передавало голос, майстерно передавало роздратування. Мабуть, за життя він таки був видатним магом… Та й після – теж.
– Жалюгідні смертні… Сміють ставити свої нікчемні закони вище того, що належить лиш Володарці Сірих Земель. Раз так – то ми зберемо армію нежиті, захопимо владу та встановимо справедливість!
– Тоді на нас ополчаться сусідні країни, – відповів Лерой. – Та й взагалі, мені не дуже цікаві битви та завоювання. Як і некромантія. Єдина моя любов – це алхімія.
Він пару секунд подумав.
– Втім, якщо є бажання когось вчити – то я знаю одну спраглу до знань відьму…
– Ні! – у голосовому плетінні почувся відвертий переляк. – Ніяких відьом. Я від своєї колишньої ще не відійшов… Навіть через стільки років після смерті. Не хочеш вчитися некромантії – то й не треба.
* * *
Лерой повернувся додому під ранок – і заснув. Крізь сон йому ввижалось, що хтось стукає у двері і гукає його на ім’я… Але ж то був лиш сон, тому він не реагував.
“До тебе прийшли, дурбецало”, – голос, що лунав просто у голові, був різким та надокучливим.
– Ти, мабуть, подумав, що я про дискову пилу жартую? – пробурчав алхімік, вилазячи з ліжка. – Треба таки її на тобі випробувати.
Грюкіт у двері не припинявся.
– Кого там демон… – свариво почав Лерой, відчиняючи двері. – А, це ви.
Надворі стояла добре знайома йому четвірка авантюристів – от тільки зараз вони мали геть інший вигляд. Куди й поділись ті четверо нездар!
Натан Рейвз мав тепер набагато впевненіший вигляд – і справа була не лише в поставі та виразі обличчя. На мечнику була якісна шкіряна броня, прикрашена посилюючими рунами, нові штани та чоботи. За спиною – такі самі парні мечі, але з набагато кращого металу.
Сейра змінила лук, який явно був не її зброєю, на зручний легкий арбалет зі складаним рамковим прикладом. Ще дівчина десь роздобула нормальну сукню, привела себе до ладу і, мабуть, почала правильно харчуватись – бо виглядала на порядок краще. Це була вже не перелякана сіра миша, а впевнена в собі авантюристка.
Кейн міг похизуватися новеньким обладунком, нормальним шоломом (либонь повернув матусі каструлю) та важким металевим щитом з умбоном у вигляді сяючого синього кристала. В магічному зорі кристал теж світився – мабуть, це був артефакт для виконання якогось прийому щитом.
Булава в лицаря, правда, лишилась все та ж, саморобна. Дорога як пам’ять, чи що? Ну й квадратна пика разом з пофігістичним виразом обличчя нікуди не поділись – тут ніяке нове спорядження не допоможе.
Елінда… От Елінда лишилась майже такою самою. Хіба сукня змінилась на насичено-чорну, з орнаментом вишневого кольору. Та амулети десь роздобула значно якісніші. І, здіється, нанесла кращий макіяж… Ае це не точно.
Сказати, щоб Лерой здивувався – то ні разу.
– Вам чого? – поцікавився алхімік. – В мене немає для вас роботи.
– Та ми… не за тим, – трохи збентежено промовив Натан. – Ми хотіли… Емм…
– Ми хотіли вам подякувати, майстре, – допомогла йому Сейра. Голосочок в неї все ще був тоненький, але дуже впевнений.
– Подякувати? – от тепер Лерой трохи здивувався. Коли йому востаннє хтось дякував – він, мабуть, вже й не згадав би.
– Ваше завдання допомогло нам вийти на новий рівень, – прийшовши трохи до тями, продовжив Натан. – Наш рейтинг підвищився, нам стали довіряти складніші завдання. Я вже золотого рангу, а не дерев’яного! – радісно похвалився він. – Зі мною навіть Рой Діміус вітається, як з рівним.
– Гаразд, – кивнув алхімік. – Я за вас радий. Але в мене багато роботи, тож – на все добре.
Вони, здається, навіть не образились. Звикли вже, що Лерой – це… Лерой.
– До зустрічі, майстре! – грайливо блиснула очима Елінда. – В разі чого – моя пропозиція щодо учнівства ще в силі.
– Я тебе почув, – з кам’яним обличчям відповів Лерой.
