Спочатку:
На сторінку книги
Старий напіврозвалений ангар світив дірами на всі боки і буквально молив про швидку смерть шляхом зносу.
Але його молитви почуті не були.
Бригаду дворфів-будівельників найняв, звісно ж, Лерой. Бригадир був родичем того самого власника алхімічної крамниці – одним з його численних кузенів, з яких один був ковалем, інший – рунним майстром… Ну і майстер-будівельник серед них затесався.
Торговець спочатку не вельми бажав допомагати звихнутому алхіміку. Строго кажучи, Лерою взагалі мало хто в місті щиро бажав допомагати – через його нестерпний характер.
Тоді Лерой пригрозив розпилити навколо крамниці еліксир, який відлякуватиме клієнтів. Дворфа пройняло. Він знав – цей може.
Дворфи зайшли до ангару (точніше – до того, що від нього лишилось), бригадир замислено оглянув зогнилі дошки, перекошену браму, дірки у стінах, крізь які відкривався живописний краєвид на пустку у передмісті (а з іншого боку – не менш живописний краєвид на міське звалище), поплював на руки й промовив: “Гівно гівняне, але можна працювати”.
За чотири дні розвалюха повністю змінила свій вигляд. Дірки були залатані, стіни – укріплені та зміцнені спеціальними рунами, місцями – повністю перероблені. Стару браму робітники зняли й забрали на матеріали – в якості частини оплати. Натомість поставили нову – оббиту листковим металом, також укріплену рунами й на зміцнених петлях. Внутрішній простір очистили від сміття, перестелили наново підлогу.
Робота б зайняла набагато менше часу, якби не Лерой з його постійними придирками.
* * *
– Дубові дошки створюватимуть паразитні випари, це заважатиме моїй роботі. Потрібна модрина!
– Може, тобі одразу з сандалового дерева стіни поробити, дилда довготелеса? – іронічно посміхнувся бригадир, мружачи одне око. Позаяк інше в нього було підбите – це створювало просто неперевершений ефект. – З модрини такі речі не будують. Не розповідай татові, як маму любити, а я за це тобі не скажу, яким саме маршрутом тобі йти в гузно.
– А я тобі кажу – потрібна модрина, недолік ти клишоногий! – прошипів Лерой, скорчивши страшну пику. Враховуючи, що пика в нього й так була… не дуже, вийшло реально жахливо. – Інакше дупу тобі лисячу, а не гроші!
– Що сказав? – дворф зістрибнув з табуретки, на якій стояв, проводяви заміри вгорі (підлога при цьому здригнулась, як при легкому землетрусі) і виразно розім’яв пальці.
– Що чув! – у правій руці алхіміка засяяв рубіновий візерунок бойового плетіння.
Робітники, знайомі вже з крутим норовом свого начальника, кинулись їх розбороняти.
* * *
Нарешті, всі спірні питання були вирішені (шляхом десяти сварок, три з яких мало не скінчились мордобоєм). Лерой лишив дворфів закінчувати внутрішні роботи у приміщенні, а сам подався до сусіднього міста – там можна було купити охоронні артефакти. Замка, навішаного робітниками на браму, було явно недостатньо, аби убезпечити нове помешкання.
З власником артефактної майстерні вони були давніми знайомими.
Старий Бруно, щойно алхімік увійшов у двері, кинув йому під ноги магічну хлопавку. Лерой помотав головою, прочистив вуха, проморгався й спробував провернути свій коронний фокус – вилити вміст склянки з відходами до вазону з карликовою пальмою. Але господар, що добре знав його повадки, не дав здійснити задумане.
Домовившись про оплату й доставку товару, вони, за традицією, сіли пити чай. Вибравши момент, коли артефактор відвернувся, Лерой крадькома підлив йому у склянку флакончик проносного – експериментального, звареного за власноруч створеним рецептом. Опісля, пославшись на невідкладні справи, швидко зібрався й рушив додому.
* * *
Ангар був просторим. Власне, місця тут було аж забагато – Лерою стільки потрібно не було. Але, запас кишеню не тягне – та й на майбутнє згодиться. Робочого простору багато не буває!
У дальньому кутку було відведено місце під склад продуктів. Тут же стояло грубо сколочене дерев’яне ліжко та імпровізована кухня – столик, на ньому плитка з артефактом-нагрівачем, каструля та пательня. Такими дрібницям, як тарілки та столові прибори, визнаний геній алхімічного мистецтва не заморочувався.
Лерой взагалі вважав, що сон та їжа – для слабаків. Справжні чоловіки повинні займатись лише алхімією, цілодобово й безперервно!
Але потреби фізичного тіла, на жаль, не проігноруєш, і способів вирішення цієї проблеми він так і не знайшов. Навіть алхімії часом підвладне не все!
Коротше – їсти й спати було потрібно, бодай іноді – щоб підтримувати себе в тонусі й не бути аж занадто схожим на зомбі.
До речі, про мерців… Цвинтар поруч і справді був. На ньому й справді злодіяки-терористи колись намагались провести мерзенний некроритуал, та святі отці-інквізитори дали некросам бамбуля, загнали нежить назад до могил і оточили кладовище бар’єром. Проте, як відомо, ніякий бар’єр не триматиметься вічно – тому витоки некроенергії, бодай мізерні, часом траплялись. Але то вже окрема історія…
Тож, зловивши на вулиці випадкового хлопака (третього за рахунком – перші двоє втекли, налякавшись до усрачки), сунув йому жменю монет та відправив до м’ясника, зеленщика та бакалійника – зробити запас продуктів. Витрачати свій час і ходити власноруч по крамницях Лерой не планував.
У протилежному куті, ближче до дверей, підлога була викладена металевими листами, на яких були виплавлені ритуальні схеми та зроблені кріплення під спеціальні артефакти – генератори щитів. Тут планувалося влаштувати обмежені магічними полями пастки-вольєри.
Для піддослідних, звісно ж.
Ну а ви як думали? Алхіміку часом доводиться щось (або когось) препарувати, брати кров і т.д. Деякі рідини та органи, що їх застосовують у якості інгредієнтів, мають дуже обмежений строк придатності, і брати їх треба з іще живого організму.
Ну а якщо ви гадали, що алхіміки – це милі добродушні дядьки, які творять добро в цілях науки… То ви ще просто незнайомі з Лероєм.
Ну а по центру лівої від входу стіни, огороджена ширмою зі спеціально зачарованої на стійкість до вогню, холоду, блискавок та кислоти тканини, знаходилась лабораторія.
Саме тут мало відбуватись таїнство сотворіння нових сполук, зіль та еліксирів, саме тут мав кипіти казан, саме тут мали таємниче сяяти руни зачарувань, що накладаються безпосередньо в процесі приготування.
І саме тут, ледь вирішивши всі поточні питання, засів Лерой.
Але засів він, наперекір звичаю, не за експерименти чи роботу над новим рецептом, а за розрахунки.
Бісів драконобійний еліксир ніяк не хотів створюватись, і Лерой не міг зрозуміти, чому.
Він пробував різні підходи, комбінував у різних варіаціях складники і накладав різні зачарування. І, звісно ж, проводив базові дослідження… “цільового об’єкту”.
Кров дракона була напрочуд рідкісним інгредієнтом і коштувала шалених грошей – що на чорному ринку, що легально. Та Лерой не був би Лероєм, якби не знайшов способу дістати потрібне.
Четверта відправлена команда авантюристів (дві не повернулись, одна відмовилась) нарешті принесла йому бажане у надійно закоркованому флакончику, і задоволений алхімік, радісно потираючи потні руці, натхненно приступив до роботи.
Але чим далі, тим більше згасав його запал. Еліксир або вибухав в процесі (як останнього разу), або, при тестуванні на тій самій драконячій крові, не давав жодного результату.
Звісно, здаватись Лерой навіть не думав. Алхімії підвладне все! А що не підвладне, те треба таким зробити.
Очевидно, що самої лиш крові для досягнення потрібного результату недостатньо. Значить що? Значить, потрібен цілий дракон. Бажано – живий.
І він знав, де його узяти.
