Спочатку:
На сторінку книги
Дракони жили в Елвінейських горах – на захід від королівства. Звідти ж вони свого часу робили нальоти на прикордонні міста.
Останнім часом це, правда, траплялось все рідше. Поголів’я королівських магів виявилось більшим з поголів’я драконів, а ще – вони вчилися й міняли тактику, чого не скажеш про крилатих.
Ні, траплялись часом розумні дракони… Але більшість були звичайними вогнедишними тварюками.
Отож, всього-то й справ було – вирушити туди та спіймати дракона. Але зробити це сам Лерой не міг. Вправний алхімік, звісно, має шанси постояти за себе – але не аж настільки.
* * *
Рой Діміус був мечником платинового рангу. Він володів усіма поширеними в королівстві стилями клинкового бою, включаючи навіть такі складні, як “Стиль Не П’яного, а Просто Закоханого Майстра” або “Політ Сльози Незайманої Ельфійки”. Його вірний меч завдавав ударів не лише старою доброю сталлю, але й, на вибір, одним з чотирьох стихійних зачарувань.
Крім того, він очолював найуспішнішу на території королівства та сусідніх держав команду авантюристів. Вони завжди брались тільки за найскладніші завдання – і завжди поверталися з перемогою.
І от зараз він стояв, склавши руки на грудях, і дивився на Лероя, що вирішив особисто завітати до місцевого відділення Гільдії. Завітав він туди по одній простій причині – на його оголошення, розміщене на дошці замовлень, за тиждень ніхто так і не відгукнувся. Тож алхімік вирішив дізнатись, чому ніхто не хоче братись за таку цікаву й високооплачувану роботу.
– То що? – вимогливо дивлячись на мечника, запитав Лерой.
– Ні, – коротко відповів Діміус.
– Чому?
– Я тебе давно знаю, Лерою, – мов дитині, почав пояснювати авантюрист. – Власне, тебе все місто і вся Гільдія знають, як облупленого. І всі ми в курсі, що ти трохи… як би це сказати… “ку-ку”.
В його очах явно читалось: “насправді зовсім не трохи”.
– Але в мене, на відміну від тебе, макітра з плечей нікуди ще не втекла. Я не піду на вірну смерть – і своїх людей не пошлю. А пертися в гори – це саме що вірна смерть. Про те, щоб зловити живцем дракона й притягти сюди, я взагалі мовчу.
– І це – найкращі у королівстві авантюристи? – презирливо мовив алхімік. – Ганьбисько!
– Я тобі все сказав, – мечник відвернувся. – Шукай допомоги у своєму дуркограйстві деінде.
– Ну то й іди в гузно! – розвернувшись, Лерой рушив додому.
* * *
Повернувшись до ангару, знайшов дорожній саквояж і почав гарячково перебирати речі, які могли б знадобитись йому в дорозі.
– Ну й не треба! – алхімік був злий, мов сотня тролів у період злучки. – Сам впораюсь! Без придурків всяких!
Так… Стимулятор. Цілющий еліксир. Еліксир нічного бачення. Проносне… Ні, проносне йому не треба. Пістоль, обов’язково пістоль – не можна йти зовсім без зброї. Пара магічних каменів.
У двері раптом постукали.
Лерой насторожився. Він не чекав сьогодні посильних з якимись доставками, а гості…
Гостей в нього не було. Ніколи.
Тому, узявши в одну руку вчасно знайдений пістоль, а в іншій – сформувавши бойове плетіння, обережно рушив до невеликих дверей обіч драми. Відкрив їх ногою.
– Ні-ні, майстре Лерой, не стріляйте! – візитер благально підняв руки.
Він був невисокий, худий та замучений. В’юнке чорне волосся сплутане, під очима мішки… Майже як в самого Лероя, але все-таки до вигляду геніального та неперевершеного алхіміка незнайомець не дотягував.
Він був одягнений у якесь шкіряне дрантя – придивившись, Лерой зрозумів, що це обладунок. А оті дві тички, що стирчали у волоцюги з-за спини – це мечі. Парні клинки у заплічних піхвах.
– Тобі чого, вбогий? – алхімік опустив зброю. – По четвергах не подаю. Власне, я взагалі не подаю, – і зібрався був вже зачинити двері.
– Ні-ні, чекайте, майстре Лерой! Я не за тим…
– Кажи, – алхіміку раптом стало цікаво, за яким милим цей доходяга прийшов до нього – коли всі інші його оселю старались минути десятою дорогою.
– Майстре Лерой, я та моя команда готові взятись за ваше завдання. Але наш ранг не дозволяє брати настільки складні задачі в гільдії, тому я вирішив звернутись особисто…
