Раді Вас бачити!

Останні дні перетворились для Лероя на суцільну круговерть.

Він кудись вирушав, шукав інгредієнти, повертався. По поверненні – підзаряджав накопичувачі у пастці і годував дракона – вводячи йому шприцом поживне зілля. Для подальшої роботи та чистоти експерименту тварюка мала бути живою і, бажано, повністю здоровою.

Пару разів він мало не загинув – все ж таки є різниця між досвідченим авантюристом та алхіміком, навіть якщо останньому море по коліно.

Кілька разів траплялись кумедні (або не дуже) ситуації. Про те, як він добував деякі складники – наприклад, сечу троля – Лерой волів би ніколи й нікому не розповідати.

Часу на їжу та сон майже не лишалось. Перше якось вирішувалось сухими перекусами на ходу. Вирішення другої проблеми Лерой знайшов суто у своєму стилі. Алхімії ж підвладно все, чи не так?

На противагу сонному зіллю (яке давно винайшли інші, а Лерой – модернізував), існував і так званий “еліксир безсоння”. Але відомі рецепти були неефективними й допомагали мало – тож алхімік пішов іншим шляхом і винайшов свій варіант.

Його еліксир був змішаний зі стимулятором – аби задіяти ресурси організму на повну. І впливав на певні ділянки мозку, аби відбити сонливість.

Саме в останньому моменті, мабуть, і виник непередбачуваний побічний ефект: Лероя почало глючити.

А як іще пояснити, що дракон раптом… заговорив до нього? Та ще й ментально.

“Чому ти це робиш, людино?”

– Хто тут?! – алхімік підскочив, немов ужалений. Схопився за метальник та почав готувати бойове закляття.

“Це всього лиш я”, – голос у голові набув глузливих ноток.

– Хто – “я”? – роздратовано спитав Лерой. – “Я” – це остання літера абетки.

“Це я. Дракон”.

– Ти розмовляєш? – здивувався алхімік. Зовсім трохи. Здивувати його всерйоз було майже неможливо.

“Визнаний геній алхімії та зіллєваріння не знає, що дракони бувають розумними?” – крилатий вже відверто знущався.

– Все я знаю, дурна ящірко! Просто до цієї миті ти мовчав.

“Гей, а от зараз образливо було! Я намагався – та у твоїй голові робиться така какофонія, що туди не пробитись. То навіщо ти це робиш? Навіщо полонив мене та знущаєшся?”.

– Бо я вас, тварюк, ненавиджу, – спокійно відповів Лерой, повертаючись до роботи. – І хочу знайти спосіб вбивати вас.

“Знову агресія…”, – голос у голові набув сумних ноток. – “А ми ж просто хотіли жити своїм життям. Колись ми панували над цим світом – доки не з’явились ви, люди”.

– О! Знайома пісня, – саркастично вишкірився алхімік. – Навіть не пригадаю, скільки разів я її вже чув. Від ельфів, орків, напівросликів… Та навіть тролів, хай йому грець. Всі колись “панували над цим світом”, поки не припхався ще хтось. Ваш час минув! Ніхто не просив палити наші міста.

“Це робили мої нерозумні брати…”

– А мені чхати. Геть з моєї голови! Не заважай працювати. Бо… Буде знов “бо-бо”, і вже не трішки.