Спочатку:
На сторінку книги
Осінь. Замітає
Пагорб буревій…
Шкода, що могильний,
Та, на щастя, твій.
Чорний гумор з мережі
___________________
Тиша. Ніч. Цвинтар. І Лерой, що крадеться між могильних каменів, злодійкувато озираючись.
Що він тут робить, спитаєте? Відповідь вас не здивує. Все в ім’я науки!
Звісно ж, “Драконяча Погибель” (так алхімік назвав свій майбутній еліксир) не могла бути приготована з простих складників. Дослідження виявили, що один з потрібних інгредієнтів – ні багато ні мало, а порошок з кісток неупокоєного.
При інших розкладах довелось би йти кудись в насичені енергією Смерті землі, знайти там першу-ліпшу нежить, упокоїти (бо просто так немертві навряд чи погодились би віддати цінний інгредієнт), ну й потім вже… Власне, видобути потрібне.
Або їхати до іншої країни (бо у королівстві некромантія була поза законом), знайти там… як не дивно, некроманта й попросити допомоги в нього.
Але навіщо, коли просто під боком такий скарб? Тобто, майже неупокоєний цвинтар.
Так, він запечатаний та огороджений бар’єрами. Ну то й що? Пара крапель одного цікавого зіллячка на захисні руни тут, там – і прохід готовий. Пізніше захист відновиться, і ніхто нічого навіть не помітить.
Так, можуть бути проблеми з законом. Та коли це якийсь там закон смів стояти на шляху у геніального вченого?
От і ступав крадькома поміж могил, тримаючи в руці склянку зі ще одним цікавим зіллячком… Тобто, еліксирчиком.
Річ у тім, що хоч нежить на цвинтарі й не бракувало – вся вона була пригнічена запечатуючими плетіннями та неактивна. Марудитись та розкопувати могили ніякого бажання не було, тож треба було когось з немертвих просто… підштовхнути.
Екстракт полину частенько застосовується у некромантії. А також і в алхімії. От на його основі Лерой і приготував нову сполуку.
Додав свій улюблений стимулятор, деякі зв’язуючі інгредієнти та краплинку драконячої крові (чого б і ні – тут цілий дракон під рукою). Відварив, настояв, закріпив необхідними закляттями…
Жодних побічних ефектів цього разу бути не мало. Ця штука мала підняти нежить з могили – які ще тут побічні ефекти?!
Відшукавши більш-менш новий могильний камінь, руни на якому ще майже не були затерті, алхімік спинився. Мрець був потрібен більш-менш свіжий – напівзотлілі кістки для його потреб підходили погано.
– В ім’я науки та алхімії! – пафосно виголосив Лерой, виливаючи еліксир на могильний пагорбок.
Здавалося б, що могло піти не так?
Та геть усе. Власне, так воно й сталось.
Цвинтар ожив – хай це слово й не надто підходить для місця, де живого вже ніц немає.
Ні, своєї мети – підняти нежить з могили – алхімік досягнув. От тільки піднялось одразу все, що могло. Чи то еліксир десь зрезонував з некроеманаціями, що пронизували це місце, чи з захисними закляттями… Це вже невідомо, головне – результат.
Усі могили заворушились. Земля розверзлась, назовні виринали пожовклі кістяні руки, прокопуючи своїм власникам прохід на волю.
У дальньому кутку кладовища хтось завив.
У склепі попереду відчинилась брама, і з неї, огорнутий тьмяним зеленим сяйвом, виплив ліч. Кістяк був вдягнений у напівзотліле ганчір’я, в якому навіть через стільки років вгадувались залишки ошатного, розшитого рунами вбрання.
– Навіщо ти прийшов, смертний?
У голосі немертвого не пролунало жодної погрози – лише цікавість.
Лерой не встиг придумати відповідь – з боку міста долинув гучний і дуже неприємний звук. Щось середнє між виттям дурного пугача та криком мандрагори.
Так звучать сигнальні артефакти, які використовує інквізиція.
– Ходу звідси! – прийняв мудре (дійсно мудре) рішення Лерой. І одразу ж приступив до його втілення. Не забувши, втім, прихопити одну з кістяних рук, що стирчали з землі.
* * *
На подвір’ї коло ангару цього ранку було навдивовижу людно. Давати чортів звихнутому алхіміку прийшли одразу троє: головний інквізитор, капітан міської варти та чиновник з магістрату.
Нічка виявилась бурхливою – і зовсім не в тому сенсі, на який може наштовхнути ця фраза.
Втихомирювати повстале кладовище прибула група інквізиторів у повному бойовому спорядженні. Їх супроводжувало два десятки вартових – але ті всередину не пішли, лише оточили територію.
Воїни Світла красиво й пафосно (так, як це вміли лиш вони) зайшли на цвинтар… А далі щось пішло не так. Точніше – абсолютно все.
Нежить виявилась аж занадто “живою” – як для кісток, що десятиліттями пролежали під пригнічуючими закляттями. А ліч наглядно продемонстрував, що всі ці роки він не просто лежав лежнем у склепі, а набирався сил. І дав святим отцям таких бамбулєй… Ледь живими втекли.
Принаймні, бар’єри вдалось відновити – назовні вже нічого вирватись не мало.
– Ти вчинив великий гріх, сину мій! – суворо промовив кремезний та сивобородий інквізитор.
– Гріх – це стримувати розвиток науки! – не поліз за словом у кишеню Лерой. – І я ніякий вам не син.
– То це заради науки ти пробудив гніздо сил Зла?
– Я не планував нікого пробуджувати! Це… це була випадковість.
– Через вашу “випадковість”, майстре Лерой, мало не загинули люди! – розлючено вигукнув капітан. – Якщо вам вже так щось було потрібно на тому кладовищі – написали б листа до канцелярії Його Величності… Вони б надали дозвіл, домовилися з сусідами, запросили спеціаліста з некромагії… А не ось так от!
– Канцелярія-шманцелярія! - -відмахнувся алхімік. – Ви самі-то вірите, що вони дали б дозвіл?
– Це тяжке порушення закону, яке може бути класифіковане, як спроба нашкодити місту, – втрутився чиновник. – Ви можете втратити право на володіння цією землею, майстре.
– А от і дзуськи! – скрутивши чималеньку дулю, Лерой сунув її представнику магістрату просто під ніс. – Гадаєте, я неуважно читав папери? В тому числі й те, що написано дрібним шрифтом. Нічого ви в мене не відберете!
– Послухай… – почав було інквізитор, та Лерой не дав йому сказати.
– Ні, це ви послухайте. Я вже давно живу у цьому триклятому місті – і, як би там не було, а чимало прислужився йому. Але варто мені зробити щось не так – і ви тут як тут! Хіба не вашого племінника, Ваша Святосте, я лікував колись від проносу? Хіба не для вашого сина, пане капітан, я готував цілющий еліксир, коли він під час свого вояжу столицею підчепив…
– Годі! – капітан виставив вперед руку. – Ні слова більше. Це востаннє, майстре Лерой, коли вам таке сходить з рук. Наступного разу мені доведеться доповісти у столицю – а там вже ніхто до вас поблажливим не буде, – він розвернувся й пішов геть.
Чиновник поспішив слідом – поки не згадали щось і про нього.
Інквізитор зміряв Лероя важким поглядом.
– Ми за тобою стежимо, – і теж рушив геть.
– За своїм гузном простеж, – похмуро мовив алхімік, проводжаючи поглядом кремезну інквізиторську спину.
Пронесло. Добре, що вони хоч дракона не бачили…
“Що, вшпетили тебе як слід?” – голос, що пролунав у голові, був сповнений глуму та іронії. – “Ігри зі Смертю ніколи до добра не доводять, людино”.
– Мені тут дворфи одну цяцьку підігнали, – зловісно промовив Лерой. – Дискова пила зветься! З міфриловим лезом. Кажуть, ріже навіть шкіру дракона… І кістки. І взагалі все. От на тобі й випробую! Якщо, звісно, просто зараз не заціпишся.
