Спочатку:
На сторінку книги
Натан Рейвз також був мечником. І також авантюристом – але ні разу не платинового рангу. Ранг у нього був найнижчий – дерев’яний, і навіть на нього він тягнув з чималенькою знижкою.
Команда була йому під стать. Окрім самого Натана, там було ще троє бійців.
Сейра – лучниця. Бліда світловолоса дівчина, настільки худа, що її хотілось пригорнути… Ні, не в тому сенсі, а пригорнути, пожаліти й нагодувати. Вбога сіра сукенка та потерта шкіряна сумка доповнювали образ. Лук в неї був невеличким, схожим на мисливський, і якось зовсім не вірилось, що з нього можна підстрелити щось серйозне… Навіть якщо у власниці стане сил його натягнути.
Кейн – лицар. Ну… принаймні він себе так називав.
Цьому силоньки не бракувало – судячи з біцепсів та майже квадратного обличчя, цей хлоп мав у своїх генах дещо від гірських тролів. Але на цьому плюси й закінчувались.
Грубий шкіряний обладунок нагадував невдалий експеримент химеролога, що хотів зшити зі шматків різних живих істот одну – а воно взяло й здохло в процесі. Щит був грубо збитий з дубових дощок – складалось враження, що доблесний лицар поцупив у когось вхідні двері з хати, а потім приробив до них ручки.
Ще в нього був шолом – схоже, лицарева матуся недорахувалась однієї з каструль в себе на кухні…
За зброю він мав булаву. І от булава вигідно вирізнялась на фоні решти спорядження… Ну, принаймні, вона мала достатньо страшний вигляд.
Довге чавунне било (Лерою воно здалось підозріло схожим на колотушку для відбивних) було примотане мотузяччям до дерев’яної ручки, а в саме било були вплавлені рвані шматки металу. Це, звісно, не крута артефактна зброя, але якщо вдарити куди треба – мало не здасться.
Останню звали Елінда – і ось тут Лерой напружився, бо вона була відьмою.
На відміну від своїх однокомандників вона виглядала… ну, хоча б більш-менш доглянутою. Довге темне волосся було дбайливо розчесане, зелені очі – акуратно підведені, темна сукня з бордовим орнаментом справляла враження – особливо на фоні того ганчір’я, в яке були одягнені інші.
Але на цьому й все. Усе спорядження грізної “темої чаклунки” складалося з пари вбогеньких амулетиків, дешевого алхімічного набору (побачивши останній, Лерой презирливо скривився) та кількох склянок із базовими зіллями.
У цьому плані вона від решти не відрізнялась.
І ось це от “славне воїнство” наразі вишикувалось посеред ангару.
– Та ви ж нездари! – прямо й відверто заявив Лерой.
– Ну… так, нам трошки не щастить, майстре, – винуватим голосом відповів Натан. – Але ми стараємось! Ваше замовлення – наш останній шанс! До того ж, – додав він трохи впевненіше, – решта авантюристів, наскільки я знаю, відмовились.
Алхімік зміряв його уважним поглядом, від якого мечнику стало трохи ніяково.
– На безриб’ї, як то кажуть, і віверна – дракон. Завтра опівдні будьте тут! Обговоримо стратегію.
– Емм, майстре… – трохи знічено промовив Натан.
– Ну що ще?
– Нам… ніде ночувати. Чи не можна лишитись на ніч у вас?
– І поїсти б щось, – несміливо пискнула Сейра.
– Вам тут що – готель?! – Лерой витріщив очі. – Це науковий об’єкт, а не притулок для нужденних!
– Ну будь лаааска…
Алхімік тяжко зітхнув.
– Демон з вами. Правий кут від виходу – ваш, складайте там ваше манаття. І не приведи Творець вам розбудити мене вночі або відволікти від роботи! А ти, здоровидло, прибери кудись подалі свою дерев’яху. Дуб створює паразитні випари – вони заважатимуть процесу варіння.
* * *
– Я піду з вами, – тоном, що не передбачав заперечень, заявив Лерой.
– Але, майстре… – спробував таки заперечити Натан.
– Цить, я сказав! Вас, недоліків, не можна відправляти у гори самих. Навіть якщо ви звідти повернетесь живими, то обов’язково десь напартачите. Притягнете мені замість дракона якусь обідрану віверну, або ще щось… Тож я йду з вами, і крапка!
Він узяв зі стелажа кілька пляшечок з яскраво-помаранчевою рідиною.
– Ось. Роздай своїм, приймете безпосередньо… перед початком роботи.
– Це що? – мечник недовірливо поглянув на пляшечки, не наважуючись взяти їх у руки.
– Це – мій новий експериментальний стимулятор. Десь на годину додасть вам сили, спритності та концентрації. Може, тоді хоч на щось будете годні…
– А не рвоне? – боязко запитав Натан, обережно беручи до рук одну з посудин.
Алхімік хижо вишкірився.
– Та не повинно! А якщо навіть рвоне – то в мене ще є.
