Глава 5. Світло під куполом храму

Ніч опустилася на Делі, але не принесла місту бажаної прохолоди. Повітря залишалося гарячим і важким, наче розпечений метал. Юна Радха, кульгаючи на поранену ногу, блукала серед галасливого натовпу, що вирував на нічних вулицях. На ній було все те ж зелено-жовте сарі, яке тепер здавалося потьмянілим від придорожнього пилу, а в руках вона міцно стискала скромний узелок зі своїми нехитрими речами. Навколо неї тисячі людей кудись поспішали, сміялися, сперечалися, кричали на водіїв моторикш, але кожному з них було абсолютно все одно на її життя. Вона була лише черговою бездомною дівчиною в цьому багатомільйонному людському океані.

У хвилини розпачу перед її очима поставало обличчя Ярослава. Вона знала лише одного чоловіка в усьому світі, якому було не байдуже на неї. Проте він був чужинцем, людиною з далекої країни, холодного та незбагненного світу. Радха гірко зітхала, розуміючи, що вони ніколи не зможуть бути разом через величезну, нездоланну прірву в їхніх статусах. «Нехай він живе своїм щасливим, багатим життям, — подумки шепотіла вона, ковтаючи сльози. — Ми з ним — як небо і земля, яким не дано зійтися».

Раптом попереду, за стіною злиднів і сірих будинків, яскраво засяяв вогнями величний храм Шиви. Його високі вежі були прикрашені тисячами свіжих гірлянд, повітря навколо пахло солодким сандалом та підношеннями з фруктів, а внутрішнє оздоблення буквально потопало в золоті та світлі лампад. Побачивши цей притулок, Радха відчула, як у серці спалахнула остання надія. Вона вірила, що щирі молитви Великому Шиві — руйнівнику бід — обов'язково будуть почуті.

Знявши залишки взуття, вона босиком ступила на мармурову підлогу храму. З кожним її важким кроком єдиний уцілілий срібний браслет на здоровій нозі видавав тихий, тужливий дзвін, що луною розносився під куполом. Дівчина опустилася на коліна перед величною статуєю божества, склала руки біля грудей і почала палко молитися. Вона плакала, благаючи Шиву вказати їй правильний шлях, допомогти знайти бодай якусь роботу, щоб вижити, і, головне, оберегати того благородного чужоземця Ярослава, навіть якщо їм більше ніколи не суджено зустрітися на одній дорозі.

Саме в цьому храмі в той самий час стоїла молода дівчина, яка теж принесла підношення богам. Це була Ніка — старша сестра Ярослава. У неї було густе темне волосся та великі карі очі, через що вона була трохи схожа на красиву індуску. Але за витонченими манерами та білою шкірою в ній одразу можна було впізнати українку. Ніка обожнювала індійську культуру, тому сьогодні вбралася в розкішний традиційний костюм — шовкові штани-шальвари та легку дупатту, виконані в золотисто-коричневих тонах.

Вже три роки, відколи родина переїхала до Делі, Ніка працювала вчителькою. Вона успішно склала важкі міжнародні іспити й тепер викладала англійську мову для дітей із найбідніших сімей. Цю школу повністю спонсорувала її родина, даруючи біднякам шанс на краще майбутнє. Ніка мала добре серце, безмежно любила свого старшого брата Ярослава і завжди підтримувала його в усьому.

Перебуваючи біля вівтаря, Ніка почула тихий, повний болю плач. Повернувшись, вона побачила юну красуню в яскравому сарі, яка схилилася над своїм узелком і молилася зі сльозами на очах. Серце Ніки стислося від жалю — вона не могла спокійно дивитися на чужі страждання. Вона тихо підійшла, опустилася на коліна прямо поруч із Радхою і м'яко запитала на хинди: — Дівчино, ви чимось так сильно засмучені? Що змусило вас плакати в ногах у Великого Шиви?

Коли Радха спробувала трохи підвестися, вона мимоволі зойкнула, і поділ її сарі піднявся. Саме тоді Ніка помітила її перебинтовану ногу, крізь пов'язку якої все ще проступали сліди крові. Ніка обережно, майже невагомо прикоснулася до її щиколотки й стурбовано запитала:

— Боже, у тебе поранена нога? Що сталося?

Радха злякалася. Навчена жорстоким досвідом спілкування з мачухою, вона вже на автоматах намагалася збрехати, щоб її не порахували обузою або калекою.

— Ні-ні, усе добре, пані… Це просто подряпина, я можу працювати, чесно! — заквапилася вона, опустивши очі.

Але Ніка з теплою, лагідною посмішкою зупинила її, м'яко стиснувши її долоню:

— Не варто вигадувати, усе добре. Не бійся. Ми тебе сильно напрягати не будемо, обіцяю. Але ти повинна берегти ногу, поки вона не загоїться, і я обов'язково допоможу тобі в цьому.

Радха втерла сльози. Перед нею стояла білошкіра іноземка, яка дивилася на неї з такою щирою добротою, що Радха миттєво підкорилася цій внутрішній красі. Доля знову звела її з іноземкою, і цього разу це була рідна сестра Ярослава, але Радха навіть не здогадувалася про цей дивовижний зв'язок. Втираючи залишки сліз, Радха розповіла, що мачуха вигнала її з дому на вулицю, і тепер вона бездомна. Ніка підбадьорила її:

— Не проблема, люба. Нашому великому дому якраз потрібна домробітниця. Ходімо зі мною.

Радха щиро подякувала Шиві, дізналася, що дівчину звати Ніка, і вони разом рушили до машини.

Тим часом на іншому кінці міста панував справжній відчай. Ярослав та Микита, виснажені багатогодинними пошуками, зупинили машину на узбіччі. Вони об'їхали десятки брудних провулків, але ніде не знайшли й сліду Радхи. Здавалося, що це повна безнадія. Микита втомлено потер очі під окуларами й тихо сказав, що йому треба повертатися, бо завтра важливий іспит з хірургії. Але Ярослав повернувся до нього, і в його світлих очах було стільки благання та болю, що Микита просто не зміг відмовити братові в таку хвилину. Отримавши цей німий заклик, молодший брат зітхнув:

— Добре, я з тобою до кінця. Зробимо ще одне коло.

Коли машина Ніки під'їхала до розкішної вілли Горлових, Радха відчула, як її серце завмирало від страху й ніяковості. Вона ніколи в житті не була в такому величному домі. Дівчина несміливо тулилася до стіни в просторому холі, ховаючи босі ноги.

У цей момент з великих мармурових сходів повільно спустилася струнка, красива й неймовірно мила жінка — Олена. Ніка швидко підбігла до матері й емоційно розповіла українською мовою про ситуацію Радхи: як знайшла її в храмі, як мачуха жорстоко вигнала бідну дівчину на вулицю з пораненою ногою і як сильно їй потрібна робота.

Олена слухала доньку, переводячи свій м'який, уважний погляд на застиглу від страху індійську дівчину. Радха стояла, затамувавши подих, міцно стискаючи свій узелок у руках. Вона з трепетом чекала, що скаже ця велична господарка дому — прийме вона її під свій дах чи знову виставить на холодні, байдужі вулиці Делі.