Пролог
Делі не живе — він вирує. Це місто не знає тиші, воно дихає спекою, чадом автомобільних рікш, пряним ароматом каррі з вуличних яток та солодкувато-нудотним запахом жасминових гірлянд, що продаються біля кожного храму. Тут розкішні скляні хмарочоси зрізають небосхил прямо над брудними нетрями, де життя коштує менше, ніж жменя рупій. Тут звуки автомобільних гудків перекривають вечірню молитву, а пил століть осідає на дорогому взутті іноземців та босих ногах бідняків.
В Індії кажуть: усе зумовлене кармою. Але навіть серед цього хаосу і бруду є місце для дива.
На околиці міста, у каламутній воді занедбаного ставка, щоранку розпускається лотос. Його коріння глибоко в мулі, серед сміття та річкового піску, але пелюстки… пелюстки залишаються сліпучо-білими, недоторканими жодною краплею бруду. Вони тягнуться до сонця, випромінюючи чисте, майже святе світло.
Радха була саме такою квіткою.
Сьогодні вона востаннє танцювала на розпеченому асфальті ринку. Браслети на її кісточках — гхунгру — дзвеніли в такт шаленому серцебиттю, а важкий погляд мачухи пропалював спину. Дівчина кружляла, ховаючи за красивою посмішкою біль у стертих до крові стопах. Вона віддавала цьому танцю всю свою душу, але людський натовп проходив повз, кидаючи у брудну тарілку лише дрібні монети.
А за кілька кварталів звідти, за високим парканом білосніжної вілли, де повітря пахло прохолодою від кондиціонерів та свіжоскошеною травою, Ярослав Горлов дивився у вікно на чуже, чуже для нього небо Індії. Він прилетів сюди з далекої, прохолодної України, щоб керувати бізнесом, і вважав цю країну лише тимчасовою точкою на карті. Він ще не знав, що всього за кілька годин жорстока рука вижене маленьку танцівницю на нічні вулиці Делі.
Він не знав, що доля вже веде її до його порогу.
Два абсолютно різні світи — холодний, розважливий європейський глянець та палкий, поранений індійський колорит — мали зіткнутися. Бо навіть найсуворіший спадкоємець безсилий, коли до його рук опускається чистий, тендітний білий лотос.
