Глава 2. Відлуння тривожних дзвіночків

Дорога до найближчої приватної клініки здавалася Радсі суцільним калейдоскопом із шуму, миготіння яскравих неонових вивісок та запаху дорогої шкіри в салоні автомобіля Ярослава. Вона ніколи раніше не сиділа всередині такої машини. Тут панувала прохолода, яка приємно заспокоювала обпечене сонцем тіло, але серце дівчини продовжувало шалено битися, наче спійманий у тенета птах. Ярослав сидів поруч, зосереджений і серйозний, раз у раз віддаючи короткі накази водієві англійською, а потім повертався до дівчини, перевіряючи, чи не знепритомніла вона від болю.

Він наполіг на тому, щоб її оглянули найкращі лікарі. Гроші Горлова відкривали будь-які двері, тому Радху миттєво доставили в окремий чистий кабінет, де білі стіни та запах антисептиків різко контрастували з брудом делійських вулиць. Поки лікарі обережно промивали рану та накладали шви, Ярослав не виходив із кімнати. Він мовчки спостерігав за процесом, і його погляд мимоволі зупинився на її тонкій лодижці.

Тільки зараз, коли розірване сарі було трохи підняте, він зміг роздивитися традиційні прикраси, які носили індійські танцівниці. Важкий срібний браслет — паял — із десятками крихітних дзвіночків, які ще годину тому так весело дзвеніли в такт її рухам, тепер був заплямований кров’ю. Ярослав з подивом зауважив, наскільки тонкими й витонченими були її щиколотки, і як міцно ці залізні кайдани традицій тримали таку ніжну істоту. Тепер він знав, що кожен звук цих дзвіночків — це не просто музика, це крик її зв’язаної душі.

Коли лікар запевнив, що сухожилля не ушкоджені й нога загоїться за кілька тижнів, Ярослав з полегшенням зітхнув. Він оплатив усі ліки, допоміг Радсі підвестися і, попри її тихі протести, знову доніс її до машини.

— Куди тебе відвезти? — запитав він, коли автомобіль рушив. Його голос звучав м'яко, але в ньому відчувалася звичка керувати.

Радха тихим, ледь чутним голосом назвала адресу на околиці бідного кварталу. Протягом усієї дороги між ними панувала тиша, наповнена невисловленими думками. Тільки перед тим, як відчинити дверцята машини біля сірого, напівзруйнованого будинку, Радха зупинилася. Вона несміливо підвела свої великі карі очі й подивилася на свого рятівника з безмежною вдячністю.

— Дякую вам, сахібе. Ви врятували мене від страшного сорому і болю. Моє ім'я — Радха, — прошепотіла вона, склавши долоні у традиційному вітанні «намасте».

— Ярослав, — відповів він, заворожений тим, як її ім'я пасувало її тендітному образу. — Твій танець… він був неймовірним, Радхо. Я ніколи не бачив нічого подібної краси. Я хочу побачити тебе знову. Коли твоя нога заживе, дозволь мені…

Радха злякано зажмурилася, а потім швидко похитала головою, перебиваючи його. На її обличчі відбився справжній жах.

— Ні, ні в якому разі! — її голос затремтів. — Ти чужий тут, Ярославе. Ти не знаєш наших законів. Якщо місцеві чоловіки або брати з нашої громади побачать тебе поруч зі мною знову, тебе просто вб'ють. А мене… мене закидають камінням за те, що осквернила честь роду. Нам не суджено більше бачитися. Забудь про мене, благаю.

Вона швидко вискочила з машини, наступаючи на перебинтовану ногу і тамуючи стогін болю. Радха знала: вдома на неї чекає справжнє пекло. Вона не помилилася. Щоправда, навіть не встигла зачинити за собою важкі дерев'яні двері, як із темряви коридору вискочила розлючена мачуха. Кала була схожа на розгнівану богиню руйнування: її очі горіли ненавистю, а важкі браслети на руках зловісно брязкали.

— Ах ти ж негіднице! Безсоромна тварюка! — заверещала Кала, хапаючи Радху за волосся і штовхаючи на глиняну підлогу. — Ти опозорила мій дім! Усі сусіди тільки й говорять, що моя падчериця валялася в обіймах білого чужинця! Ти принесла сором на наші голови! За це мало грошей приносиш, так тепер ще й повією стала?!

Кала замахнулася, щоб ударити дівчину важкою дерев'яною палицею для замішування зерна. Радха заплющила очі, готуючись до удару, але чужа, сильна рука перехопила палицю в повітрі за міліметр від її обличчя.

Ярослав, який не зміг просто так поїхати й пішов слідом за дівчиною, вибив зброю з рук старої жінки. Він заступив собою Радху, яка плакала на підлозі, і випрямився на повний зріст. Його обличчя перекосило від люті, а світлі українські очі стали холодними, як крига.

— Тільки спробуй торкнутися її ще хоч раз! — рявкнув Ярослав на хинди, крок за кроком насуваючись на онімівшу від зухвалості мачуху. — Я знаю, хто я такий, і знаю свої права. Якщо я побачу на її тілі хоча б один новий синець, я викличу поліцію, підкуплю всіх суддів цього міста, і ти згниєш у найбруднішій тюрмі Делі! Ти мене зрозуміла?!

Кала відсахнулася, важко дихаючи. Вона зрозуміла, що перед нею не просто турист, а багата і небезпечна людина. Проте її злоба виявилася сильнішою за страх. Вона криво усміхнулася, дивлячись на Ярослава з-під лоба.

— Добре, сахібе. Зараз ти її захистив, — просичала вона отруйно. — Але ти не зможеш стояти тут вічно. Тільки-но твоя біла тінь зникне з мого порогу, я зроблю з нею все, що захочу. Побачу тебе тут знову — твої гроші тебе не врятують, місцеві розірвуть тебе на шматки за зазіхання на нашу жінку!

Радха, тремтячи від страху за життя Ярослава, підповзла до нього і схопила за край піджака, благаючи: — Іди, Ярославе, прошу тебе, йди! Ти робиш тільки гірше! Будь ласка, залиш нас!

Ярослав нагнувся до неї, його серце розривалося від безсилля і болю за цю дівчину. — Радхо, ти не можеш тут залишатися. Ходімо зі мною, я сховаю тебе, — тихо благав він.

— Ні, я не можу втекти з чужинцем, це смерть для мене, — зі сльозами на очах відповіла вона, м'яко відштовхуючи його руки. — Не переживай за мене, я звикла. Тобі краще піти, поки не зійшлися сусіди. Будь ласка...

Ярославу довелося підкоритися. Він зціпив зуби так, що на щелепах заходили жорна, і повільно вийшов з будинку, відчуваючи кожною клітиною тіла свій програш.

Кала стояла посеред кімнати, склавши руки на грудях, і проводжала його хижим поглядом. Вона вже все вирішила. Ця дівчина більше не приносила прибутку як танцівниця через поранену ногу, а тепер ще й зв'язалася з іноземцем. Мачуха знала, що вижене Радху рано чи пізно, але спочатку змусить її відпрацювати кожен шматок хліба.

— Чого розляглася, ледащо?! — гаркнула Кала на Радху, щойно двері за Ярославом зачинилися. — Підводься і починай прибирати в будинку! Щоб усе блищало! А завтра… завтра ти підеш геть із мого дому, бо мені не потрібна зганьблена дармоїдка!

Радха, тамуючи біль у нозі, мовчки піднялася і взялася за ганчірку. А Ярослав, сидми в машині, що віддалялася від нетрів, стискав кулаки до білих кісточок. Він відчував, що не зміг її уберегти сьогодні, але всередині нього вже зрівняв залізобетонний план. Він зробить усе можливе й неможливе, щоб знайти спосіб забрати свій білий лотос із цього пекла.