Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа
Домініан зміг повернутися додому лише за кілька тижнів. Дім пахнув, свіжою білизною і легким дезінфектором — усе було підготовлено до його повернення. Він увійшов повільно, тримаючи руку на перев’язаному боці, але в кожному русі відчувалася зібраність.
Мати взяла на себе клопоти по підготовці дому до повернення хазяїна, тому вже чекала. Вона сиділа в кріслі, рівна, як статуя, у своєму бездоганному костюмі. Очі світилися турботою. Вона втомилася за ці тижні, але тепер її син був удома, і це було головним. Як мати, вона хотіла лише переконатися, що з ним усе гаразд.
— Сину… от ти і вдома, — сказала вона тихо, з полегшенням у голосі. — Тепер усе буде добре. Все стане на місце.
Вона підвелася і підійшла ближче, ковзаючи долонею по спинці крісла, щоб зібрати себе.
Дом посміхнувся, зробив крок уперед і обережно обняв її, притискаючи до себе.
— Дякую, мамо, — сказав він тихо. — За все, що ти зробила. Я знаю, скільки турботи й сил ти витратила.
Чоловік теж насолоджувався цим єднанням, це було так приємно — легкий аромат кави, воску з меблів, обійми рідної людини. «Як добре повернутися додому…» — промайнуло в голові. За ті тижні він до смерті втомився від лікарняного ліжка, від білих стін і постійних оглядів. Його жага до активності вже планувала наступні кроки, нові справи, рух уперед.
Вона притулилася до нього, проте майже відразу відійшла, немов повернулася до свого звичного тону — рівного, ділового. Не даючи людським слабостям відобразитись на фасаді ідеальності.
— Ти приїхав сам? — кинула вона, ніби між іншим, змахуючи неіснуючий пил із спинки дивану.
— Так, — кивнув Дом. — Аннет сьогодні до обіду зайнята, їй ще треба зібрати речі. Я чекаю на неї завтра разом із багажем.
Мати на мить завмерла, її погляд ковзнув убік, уникаючи його очей.
— Дом… — вона повільно вдихнула. — У твоїй кімнаті все ще речі Луїзи на полицях… — у голосі відчувалася непевність, наче вона намагалась підібрати слова. Вона зам’ялася, видихнула, і коли знову заговорила — у голосі вже не було напору. Тон став м’якшим, майже довірчим:
— Ти мусиш подумати про майбутнє, Домініане. Про стабільність. Про репутацію.
Вона підійшла ближче, сіла поруч, заглянула йому у вічі. Глянула на нього уважно, майже благально:
— Ти завжди був розумним хлопчиком, я виховувала тебе для цього. І Луїза… — її голос став м’якшим, майже мрійливим. — Луїза була кращим вибором. Надійним. Вона сильна, вихована, із поважної родини. З такою жінкою ти мав би гарних дітей. Такі, як Луїза, — це жінки-опори, міцні, мов камінь. Вона ніколи б тебе не зрадила.
А ця Аннет… — мати злегка знизила голос, нотки сумніву і зневажливості промайнули в тоні. — Вона як тонка деревинка: ні стрижня, ні коріння. Один подих вітру — й зламається. Хто її батьки? Чому вона самотня досі? І чи все з нею гаразд зі здоров’ям?
Дом мовчав. Тиша тягнулася, стаючи гіркою й нестерпною. Йому здавалося, що ці слова ріжуть по горлу, залишаючи слід. Він відчував, як усередині закипає, але стримувався.
— Мамо, — він сказав рівно, дивлячись їй у вічі. — Я вдячний тобі за все, що ти для мене зробила. Але я вже дорослий чоловік. І жити буду з тією жінкою, яку сам обрав.
Вона здригнулася, наче від ляпаса. На мить у її очах промайнуло обурення, потім образа, а далі знову маска леді, яка не дозволяє собі втратити контроль.
— Але, Дом… — її голос зірвався, вона швидко відкашлялася, намагаючись вирівняти тон. — Ти ж розумієш, що я кажу це не зі зла. Я хочу тільки кращого для тебе. Луїза — це майбутнє. Стабільність. З нею твоє життя було б під захистом.
Вона опустилася на край його крісла, стиснула його руку в своїй.
— Ти завжди був моєю гордістю. Я бачила, як ти ростеш, як перетворюєшся на чоловіка. Але навіть найсильніший чоловік потребує правильної жінки. І тільки Луїза зможе стати тобі надійною опорою. Я не дозволю, щоб ти розміняв своє життя на примху.
Домініан вдихнув глибше, аби стримати роздратування.
— Мамо, я ціную твою думку. Але я вже вирішив. Аннет для мене важлива, і я не відступлю.
Її плечі сіпнулися, обличчя спалахнуло. Вона завжди вміла приховувати емоції, але зараз губи зрадливо здригнулися.
— Домініане, подумай… — її голос знову набрав сили, в ньому знову більше напору, ніж прохання. — Ця дівчина не з твого кола. Вона не витримає того життя, що тобі судилося. Ще велике питання чи зможе вона народити. Я які гени вона передасть вашим дітям! Ти не розумієш, ти губиш себе…
Він не дав їй договорити:
— Я не дозволю нікому принижувати її. Навіть тобі.
Напруга впала між ними. Вперше вона побачила в ньому не свого хлопчика, якого можна направляти, а дорослого чоловіка, що сам ставить межі. І це вражало сильніше, ніж будь-які його вчинки.
Її пальці повільно розтиснулися, відпускаючи його руку. Вона дивилася на нього довго, ніби намагалася впізнати нового Домініана у знайомих рисах.
А він сидів рівно, із стиснутими плечима, і не відводив погляду. Це було їхнє мовчазне протистояння. І вже ніхто не мав сумніву: він зробив свій вибір
Коли мати вийшла, залишивши його самого, Дом опустився на край ліжка. Його пальці ковзнули по перев’язці, але біль уже не мав значення. У голові стояло інше: очі Луїзи, наповнені відчаєм.
Він знав правду. Знав, хто його збив. І не мав наміру мститися. Бо навіщо добивати того, хто вже сам себе зруйнував?
«Цей круг замкнувся на ній самій», — подумав він.
І відчув дивне полегшення. Він попрощався з Луїзою мовчки, остаточно й безповоротно.
