Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа
Після сеансу Домініан вийшов із будівлі, де розташувався кабінет Аннет. Сів у авто, і в ту ж мить задзвонив телефон — та щоб їх…! Після підписання контракту підрядники ніби змовилися — жодного дня без інциденту! Здається без інспекції не обійтись.
Важко зітхнувши, він прийняв виклик і миттю поринув у робочий гул: цифри, звіти, терміни, нескінченні справи. Не встиг покласти гаджет на панель, як той знову задзвонив. На екрані висвітилося: «Мама».
— Дом, синочку, як ти, мій любий? Чому не дзвониш? Чому я дізнаюся про проблеми з організатором весілля від Луїзи? Я ж могла б допомогти! У мого давнього знайомого є база відпочинку на березі. Це саме те, що вам потрібно! Я можу домовитися про перегляд, коли тобі буде зручно… — її голос дзвенів, як безперервний пташиний щебіт, жвавий і невтомний.
Домініан відповідав уривчасто, не відриваючи погляду від дороги. Він ловив себе на тому, що думки давно розсипалися: весілля вже зовсім близько — всього за три тижні, а він дивиться у порожнечу. Потер долонями очі. Боже, як же я виснажився…
Мати й далі сипала словами про декор, торти, список гостей…
— Мамо, ну хіба ви з Луїзою не можете вирішити все без мене?! — голос його зірвався, і роздратування прорвалося, — Вам потрібне це весілля — то й займайтеся ним! Я не обмежую вас у коштах чи локаціях. Тільки щоб у межах країни. Я дуже зайнятий зараз. Залиште мене в спокої!
— Домініане, сину… ну як же ти можеш так? — мати спіткнулася від несподіваної різкості, трохи помовчала, підкреслюючи свою образу, проте уже за секунду знову полилися вмовляння, реклама перспективи шлюбу, про гостей і свято.
А він майже не чув. Думки тягли його назад — до контрактів, до впертих постачальників, що пробують зекономити за його рахунок, до роздумів — хто з його команди погодився на таке. Погляд ковзнув на фасад сусідньої будівлі.
І раптом двері розчинилися. Вийшла Аннет. Вона поправила на ходу пальто, пригорнула до себе папери й ішла, занурена у власні думки, ніби не бачила нікого навколо. Коса тяжким шовком лежала на плечі і переливалася золотом у світі західного сонця. «Яка ж ніжна…» — майнула в ньому думка, коли раптом поруч із нею з’явився чоловік — високий, плечистий, із пильними, глибоко посадженими очима та темним, майже чорним волоссям. Обличчя його перекошене від гніву. Він йшов до неї рішучою ходою, а його уважний погляд швидко оцінив навколишні будинки та прохожих.
Дом відчував, як у ньому напружилися всі м’язи: той стояв занадто близько. Він буквально бачив небезпеку, що виходила від цього чоловіка. І Аннет аж ніяк не виглядала щасливою цій зустрічі.
— Ти навіть не зупинишся поговорити? — різко кинув незнайомець.
Аннет завмерла, а тоді тихо вимовила:
— Вікторе… не думаю, що нам є про що ще говорити.
Чоловік недобре всміхнувся, а потім продовжив щось їй говорити, розмахував руками, але з машини Домініан не чув слів. Лише бачив, як той схопив її за руку. Аннет рвучко смикнулася, намагаючись звільнитися, та його пальці вп’ялися в зап’ясток із безжальною силою.
— Мамо, я передзвоню, —Домініан різко обірвав розмову й майже вирвав телефон із гнізда, вискочив із авто.
***
Аннет похитала головою, намагаючись говорити рівно, хоча в очах на мить спалахнула біль:
— Я допомагала тобі стільки, скільки могла. Мені жаль, що ви розійшлися. Але вибір кожної людини — це її власна відповідальність, не моя!
Віктор із силою затиснув її руку і та ледве не хруснула. Сльози болю наповнили очі Аннет, ось-ось готові пролитися.
— Брехня! Ти все знала! Це ти нашіптувала їй піти від мене!...
***
Домініан наблизився. Його постать виросла за спиною чоловіка — рівна, зосереджена, в кожному русі відчувалася загроза.
— Відпусти її, — його голос пролунав низько й глухо. Так хижак попереджає перед нападом.
Віктор здригнувся, обернувся — й застиг. У погляді Домініана блиснула холодна сталь. Це був погляд людини, звиклої ламати будь-який спротив.
Аннет скористалася миттю й висмикнула руку. Домініан зробив крок уперед — неквапно, але так, що повітря навколо стало важким.
— Я повторюю ще раз, проте востаннє, — його очі спалахнули небезпечним вогнем. — Облиш пані!
Віктор кинув на дівчину зловісний погляд:
— Ми ще не закінчили. Оглядайся, Аннет — ми ще поговоримо! — і відступив, розчинившись у сутінках.
Аннет стояла, баюкаючи притиснуту руку, намагаючись відновити дихання. Її все ще била хвиля тремтіння, вона була на межі.
Домініан підійшов ближче, легко обійняв її за талію, втримуючи. Він відчував як її тіло колотить від нервів. Притис щільніше, щоб не зомліла. Сказав тихо:
— Ти в безпеці. Він пішов. Досить пригод на сьогодні. Додому?
Вона відчула його як опору — і ноги під нею наче втратили силу.
— Так… Дякую, — прошепотіла вона.
Коли їхні погляди зустрілися, Аннет побачила у його очах тривогу, за якою ховалася справжня буря.
— Я відвезу тебе, — промовив він коротко. Побачивши протест в її очах, додав — Навіть не пробуй сперечатися.
Аннет як би і захотіла – не змогла б противитися. Зараз усі слова були б пустою бравадою.
Вони їхали мовчки. Лише гул мотору й рідкі спалахи фар відбивалися у вікнах. Атмосфера була напруженою, наче кожне слово могло порушити крихкий баланс.
Першим заговорив Домініан:
— Хто був той чоловік? Ти знаєш його?
Аннет стиснула пальці на колінах, їй чомусь почулася інтонація владності у його голосі. Довго мовчала, а тоді видихнула:
— Так. Це був мій колишній клієнт. Колись я намагалася врятувати його шлюб. Шукала для них дорогу до примирення, але дружина все одно пішла. І тепер він певен, що то я наставляла жінку, що у них немає майбутнього.
Вона відвернулася до вікна, голос її звучав глухо:
— Іноді я думаю… може, я справді не добачила? Могла постаратися і зробити більше?
Домініан відвів очі від дороги, щоб глянути на неї. У темряві світло вуличних ліхтарів лягало на її обличчя, і він побачив на щоках мокрі сліди сліз. У броні, якою він стільки років захищав своє серце, раптом щось тріснуло. Він зупинився на мить, ніби вражений. Йому палко захотілося стерти ці сльози, віднайти того покидька й примусити стати на коліна перед цією жінкою. Вона не повинна плакати. Ніколи.
Аннет — жінка, яка носила в собі чужий біль так, ніби він був її власним. Домініан міцніше стиснув кермо, та все ж тихо, глибоким голосом вимовив:
— Ти не всесильна, Аннет. Ти не можеш урятувати всіх. Але, просто повір мені… — він затримав погляд на її профілі, що світився у відблисках ліхтарів, — якби ти бачила себе збоку… ти навіть не здогадуєшся, скільки в тобі світла.
Аннет була вражена почути подібне від цього, завжди стриманого чоловіка. Вона повернулася до нього, на її вустах завмер подих здивування. Вона зовсім не чекала від нього такої відвертості. Він гнівався, це було очевидно, проте не на неї. На її кривдника. Проте чому це його зачіпає? Хвиля такої грубої турботи, спрямована на неї, налякала — й водночас залила теплом до самих кінчиків нігтів.
Їхні погляди зустрілися, і повітря між ними напружилося, немов перед ударом грози.
У її очах спалахнули сльози — не з безсилля, а від того, що вперше за довгий час хтось побачив її вразливість і не відвернувся.
Домініан і сам, здавалось, не очікував від себе такого вибуху почуттів. Відчував себе трохи приглушеним. Решту дороги він мовчав, а вона не знаходила слів. Обоє їхали поруч, загублені у власних думках, приголомшені тим, що щойно сталося.
Висадивши її біля дому, Домініан, як завжди, залишився чекати, доки у вікнах спалахне м’яке світло. І лише тоді завів двигун і рушив у темряву.
Думка не відпускала: весілля з Луїзою подобалося йому дедалі менше. Його бездоганно вибудуване життя починало змінювати напрям, і він не знав, куди заведе цей новий шлях.
