Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа.
Домініан Арбер повернувся додому після напруженого дня і перебував у поганому настрої. Передпокій зустрів його напівтемрявою і тишею. Лише з вітальні чулося балакатіння телевізора. Його легке світіння мутним ліхтариком діставало до передпокою. Чоловік позіхнув. Боже, як він виснажений! Душ і спати. Він був стомлений довгими годинами рутинної роботи з бухгалтерією компанії, засмучений тим, що ніяк не міг звести кляті цифри так, щоб отримати бодай якийсь прибуток. Як головбух міг так напартачити? Це вже обертається для нього величезними збитками і загрожує зривом термінів перед постачальниками. І до всього цього додається постійна виснажлива боротьба з конкурентами.
Йому здавалося, що щодня нові яхтобудівні компанії вступають у боротьбу з його фірмою. А між тим минуло вже тринадцять років, відколи він невтомно будував і розширював свій бізнес, крок за кроком закріплюючись на ринку. Але ще ніколи він не стикався з такою кількістю проблем та прикрих інцидентів, як протягом останніх двох років.
Як на зло, сьогодні Дому не давала спокою стара рана на стегні, отримана під час аварії кілька років тому. Тепер у ній пульсувала виснажлива біль, і єдине, чого йому хотілося, – забратися в ліжко зі склянкою обпікаючого бренді.
***
…Тоді, після тієї клятої аварії, питання стояло лише в одному: чи виживе він. Його тіло лежало без тями, лікарі сперечалися. У тій глибокій темряві, що для інших зветься комою, він відчув інакше: ніби душа вирвалася й потрапила в чужий, зовсім інший світ. Там — палюче сонце й нескінченні піски. Там його руки стискали меч, а поруч падали, посічені ворогом, товариші. Там він бився пліч-о-пліч із воїнами, довіряв і втрачав, бачив зраду тих, хто називався друзями, й відчував, як кров і пісок зливаються в одне.
На землі його не було кілька тижнів, а там промайнуло ціле життя…
Це життя не було сном. Воно билося в ньому так само реально, як і біль зраненого стегна. А потім — він прокинувся. І все це наче розчинилося. Лікарі казали, що він вижив дивом. Він намагався забути, та тривожне відчуття того світу ніколи не полишало його остаточно. Воно залишилося з ним, як відлуння, що переслідує кожну мить.
Він ще довго не міг піднятися з ліжка — нога палала, прогнози були невтішні. Найоптимістичніший — довга реабілітація, найвірогідніший — інвалідний візок. Та він і думки не мав здаватися. Вірив, що подолає і це. Але ще сильніше, ніж біль, його роз’їдала зрада.
Вона стояла біля вікна, така молода й гарна. Її голос тремтів від жалю, сльози рікою стікали по щоках:
— Дом, як же так. У нас були такі плани! Як ми будемо жити? Якщо ти на все життя залишишся у візку, як ти продовжиш працювати? А майбутнє?! А я?! Я не витримаю бачити, як ти ламаєшся…
Вона заламувала руки, ридала, хапала його за пальці. Та він уже бачив рішення у її очах.
Він не просив, не благав. Лише мовчки дивився, як жінка, яку любив, кладе ключі на стіл і виходить за двері. Біль зради коханої наклався на тіні душі. Тоді він зрозумів: найбільший біль не в тілі, а в тому, що люди йдуть, коли віра зникає. Саме з того дня Домініан зрікся пускати когось у глибину власної душі. Краще залишатися холодним, ніж знову відчути, як тебе залишають у безпорадності.
***
Домініан не збирався поступатися своїй утомі: він ще мав дещо зробити, перш ніж опинитися в ліжку. Повісивши піджак, він поклав папери, які приніс із собою, на столик для дрібниць при вході.
На його шум відреагували у вітальні: невдовзі пролунав поспіх маленьких, легких кроків, і йому назустріч вийшла Луїза. Шовковий довгий халат ніжно облягав її струнке тіло, підкреслюючи кожну вигнуту лінію. Блискуче волосся хвилями спадало на одне плече, відбиваючи м’яке світло ламп і переливаючись золотавими відблисками. Її шкіра здавалася бездоганною. Чоловік із посмішкою відмітив про себе - навіть у домашньому вбранні Луїза виглядала так, ніби щойно зійшла зі сторінки модного журналу.
— Дом, любий, нарешті ти вдома. У тебе вже увійшло у звичку працювати допізна? – пожурила вона його.
Найменше йому хотілося зараз вести світські розмови з нареченою. Він ніяк не прокоментував її репліку, лише злегка скривившись від болю, коли роззувався, попрямував сходами в бік кабінету, через крок накульгуючи через ниюче стегно.
— Любий, ти будеш вечеряти чи, може, бажаєш випити? – миттєво вловивши його настрій, Луїза вирішила не тиснути.
— У мене є бренді в кабінеті, – відповів Дом.
Дійшовши до потрібних дверей, він заніс документи. Кабінет був більш ніж у «легкому безладі», бо скрізь валялися папери й книги. Однак це була тепла, затишна кімната. Стіл із червоного дерева із стильним різьбленням розташувався біля вікна. Ліворуч – невеликий електричний камін, оздоблений у тому ж стилі, глибоке шкіряне крісло перед ним. Усі меблі були сучасними й водночас витонченими. Підлогу вкривав величезний килим, витриманий у приглушених червонувато-коричневих тонах. Усі стіни кабінету були зайняті стелажами з книгами від підлоги до стелі.
Усе в цій кімнаті говорило, що її господар – чоловік. У повітрі витали запахи бренді й шкіри.
Наступні двері вели до спальні Домініана. Залишивши потрібні для роботи папери, він зайшов зняти з себе цю задушливу краватку і переодягтися.
Спальня Дома в тій самій мірі, що й кабінет, виказувала свою належність чоловікові. Просторе ліжко було вкрите шовковим покривалом приємного шоколадного відтінку, яке гармоніювало з м’якими бежевими стінами.
Два вікна розташовувалися по обидва боки від величезної картини з абстракцією. Тепер вони були повністю закриті важкими шовковими шторами кольору кемел, не впускаючи нічну темряву.
Ліворуч розташовувалися двері до кабінету, а праворуч — ще один вихід, що вів до ванної та гардеробної кімнати. Прийнявши бадьорий душ і переодягнувшись, Дом повернувся до кабінету через спальню і його увага переключилася на пошуки звіту, складеного його бухгалтером, серед паперів, які були при ньому. Він сподівався, що не забув документ в офісі, бо перед сном мав намір переперевірити усі цифри.
За цим заняттям його і застала Луїза. За її трохи нервовими рухами було видно, що вона хоче поговорити, але не наважується.
«Що ж, напевно це важливо, Луїза не стала б нервувати й турбувати мене через дрібниці», – подумав чоловік. Відклавши звіт, потер руками обличчя, намагаючись стерти втому минулого дня, запросив наречену:
— Заходь, Луїзо, у тебе щось термінове?
Луїза з полегшенням усміхнулася, сіла на диван ближче до його крісла:
— Так, любий. Ти ж знаєш, як я переживаю за тебе, за нас. Трохи нервую перед нашим весіллям. Але все ж мене більше хвилюєш ти і наші відносини. Я знаю, що ти любиш мене, і люблю тебе так само сильно. Але я не можу ігнорувати твою відстороненість і місцями холодність у ставленні до мене. Коли на тебе находять «ці» стани – це мене дуже ранить, і я не хочу, щоб це входило в рутину нашого майбутнього сімейного життя. Я безмежно хочу зробити нас щасливими, але твої внутрішні бар’єри не пускають мене.
Домініан ледве зберіг обличчя й утримався від сміху. Луїза висловлювалася так високопарно.
— Луїзо, давай менше пафосу. Скажи мені, чого ти від мене хочеш?
Молода жінка трохи «згасла» від такої реакції, але була вже рада бодай тому, що Дом продовжує її слухати. Секунду зволікаючи, вона продовжила:
— Є чудовий фахівець, який допомагає людям розібратися з внутрішніми «бар’єрами». – почала вона, але побачивши, що чоловік уже відкрив рота заперечити, вона підняла руку, закликаючи вислухати її до кінця.
— Вона не типовий психолог, до яких ти так скептично ставишся, – продовжила вона, – у неї є певного типу здібності. Люди, які радили її, розповідали, що сама вона лише показала їм їхню душу. І вони самі мали можливість прожити ще раз ті ключові ситуації, що призвели до проблеми… – Уловивши, як Дом із недовірою вигнув брову, ні на секунду не вірячи в казкового медіума, Луїза взяла коханого за руку, щоб він відчув важливість сказаного, і продовжила: – Ну Дом, рідний, це ж так важливо! Ми починаємо подружнє життя, і я не хочу, щоб тіні минулого заважали нам. Я відкрита тобі, але хочу відчувати те саме у відповідь. А ти не пускаєш мене глибше порогу власного серця!
Вона дивилася на нього із такою мольбою, що Дом не наважився відмовити нареченій. Вона частково права: він не хотів пускати кого б то не було в душу.
Зробив уже одного разу помилку, а він навчається на власних помилках і більше їх не повторює.
— Ну раз ти їй віриш, я готовий спробувати. Але тільки щоб ти не нервувала. Особисто я не вірю в цю затію, – озвучив скептично він свою згоду.
— Дякую, любий, я впевнена, ти зміниш свою думку, коли побачиш результат!
Вона плавно перебралася до чоловіка на коліна, торкнулася його грудей, наче намагаючись упіймати ритм серця, й притулилася всім тілом. Її пальці обережно охопили його обличчя, вона вдивлялася в нього, і, не давши йому часу на заперечення, вона притиснулася губами до його вуст гарячим поцілунком, у якому змішалися прохання і вимога бути почутою.
