Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа.
День обіцяв сьогодні бути фантастичним! Сонце заливало кімнату таким яскравим світлом, що важко було сидіти спокійно. Аннет із самого ранку чаклувала на кухні: кулінарія була її хобі, а кожна страва мала в собі часточку її настрою. Крем збивався ніжно, тісто слухняно піднімалося, і весь дім наповнювався ароматом свята. За кілька годин на красивій святковій тарілці красувався «Наполеон» — улюблений торт її подруги Мії. Часи студентських днів давно минули, дороги з друзями розійшлися. Мія — єдина ще тримала контакт з Аннет і витягувала її на розважальні вилазки. Сама подруга була схожа на сонце: яскрава, завжди активна й весела. Вона заряджала Аннет своїм оптимізмом і бажанням жити. І сьогодні ця яскрава, мов промінь, людина відзначає своє народження!
Аннет дуже хотіла потішити подругу її улюбленим смаколиком й вирішила зробити їй сюрприз: заїхати зранку особисто й привітати з квітами. Маргаритки — квіти з дитячою щирістю, у них неможливо не закохатися.
Мія жила з дідусем і бабусею. Її батьки виїхали жити за кордон багато років тому, а подруга, закінчивши школу, повернулася на рідну землю й вступила до університету, де на той момент Аннет уже рік як навчалася.
***
Дівчина вийшла з авто, лишивши машину біля веселенької хвіртки з кованими квітами, пофарбованої в зелений колір. Із саду їй назустріч виринула сива голова, і на неї глянули такі ж проказливі яскраві очі, як у її подруги. Тільки був оформлений цей неймовірний погляд уже мудрістю і роками. Бабуся Мії — Пелагія. Вона вийшла до Аннет, обтрушуючись від землі, щоб обійняти її. Вона любила її як рідну онуку. За часів універу Аннет багато часу проводила в цьому домі, де було значно більше сімейного тепла, ніж у її власному.
Майнувши тінню у вікні, слідом за бабусею Мії вийшов і її дідусь. Так само отримавши порцію своїх обіймів, вони вже зібралися було йти в дім, як тут погляд старенької зачепився за букет у руках Аннет. І її погляд одразу застелила волога. Тремтіння прокотилося по рум’яних щоках.
Збентежена несподіваною реакцією, дівчина нерішуче простягнула руку й обережно взяла стареньку за пальці.
— Що сталося? — тихо спитала вона, вдивляючись у вологі очі. — Чому ви плачете?
Аннет не розуміла, як простий букет міг торкнутися душі настільки глибоко.
Пелагія лише зуміла видавити з себе:
— У нашому саду маргаритки не росли вже багато років.
Усе ще бережно обіймаючи дружину, чоловік додав:
— А я по молодості до коханої через паркан із букетом маргариток свататися ходив.
— Так вже й ходив, — буркнула бабуся, тицьнувши чоловіка сухеньким ліктем під ребро. — На поріг мої батьки його не пускали, то він уночі через паркан переліз. Як зараз пам’ятаю: стоїть наречений під моїм вікном. У волоссі — стирчать тріски. У руках — половина квітів у букеті зі зламаними стебельцями. А на штанах — діра від стегна аж до самого коліна. От як такому відмовити? — засміялася вона. — І відтоді кожну річницю приносив мені ці квіточки — щасливим оберегом вони для нас стали.
Бабуся відділила з букета яскраву квітку й обережно вплела її в волосся Аннет.
— Вона така ж ніжна й сильна, як ти… хай стане твоїм оберегом, — прошепотіла вона, торкаючись її щоки.
Їхні руки знову з’єдналися в обіймах, і цього разу Аннет уже не змогла стримати сліз.
***
Мія розквітла, щойно побачила торт і букет. По самі вуха занурилася у квіти, вдихаючи — наче впізнала у них щось рідне — і поставила у високу прозору вазу. Потім обережно поставила квіти у високу прозору вазу, і вони одразу оживили кімнату, розлилися сонячними променями по стінах. Пелагія неквапом розливала по пузатих чашках духмяний трав’яний чай, а дідусь — у своїй звичній манері — вже піджартовував. Старі стіни, запах свіжої випічки й рідні голоси, перепліталися музикою.
Аннет, спостерігаючи за цією картиною, відчула, як у ній самій розквітає тепло. Усміхнувшись, вона урочисто поставила перед подругою тарілку з першим шматком «Наполеона». Вони розсілися за столиком біля вікна, накритим лляною скатертиною. Крізь скляний отвір щедро лилося сонячне світло, створюючи химерні візерунки на стінах, додаючи затишку їхній розмові.
Вони пили чай, смакували торт і ділилися теплими спогадами про студентські роки. Мія, як завжди, не могла всидіти на місці — її очі світилися пустощами, і Аннет вже добре знала цей погляд: та дзиґа щось задумала.
— Аннет! А пам’ятаєш, як ми з тобою ходили на уроки стрільби по мішенях?! — раптом вигукнула вона.
Усмішка миттю розтанула з обличчя Аннет — вона вже відчула, що простими посиденьками сьогоднішній день точно не закінчиться.
— Ну пам’ятаю… але це було так давно. А до чого ти це згадала, Міє? — з підозрою запитала вона.
Мія аж підскочила на стільці, заплескала в долоні:
— У нас на сьогодні заброньована локація у парку! Спеціальний майданчик для стрільби! У нас буде пейнтбол!
Аннет із жахом витріщилася на подругу, вже відкривши рота, щоб відмовитися, та рудоволоса проказниця не дала й слова вставити — обняла її й притиснула до себе сильно-сильно, потім відсторонилася, заглядаючи у очі, як відомий кіт із «Шреку». Тільки кліп-кліп віями.
— Ну ти ж не залишиш мене в мій День народження, правда?
«Ну що з нею зробиш…» — подумала Аннет і, закотивши очі з напівусмішкою, зітхнула. Вголос же лише сказала:
— Я займу укриття на вежі. Для мене не плануй ніякого екстриму. По пересіченій місцевості я не бігатиму. Тим більше, сьогодні в мене ще є робота.
— Звісно-звісно! — зраділа Мія. — Ти займеш позицію нагорі й прикриватимеш наші тили! – радіючи, що подруга все ж не відмовилась, відгукнулась Мія.
Ще трохи затрималися за столом, але зрештою Аннет підвелася. На порозі вони ще раз обнялися.
— До зустрічі в парку, — нагадала Мія, сяючи від радості.
Аннет усміхнулася у відповідь і рушила до офісу, зберігаючи в душі тепло ранкових хвилин.
***
Коли Дом зайшов до неї на прийом, Аннет усе ще сяяла, мов сонечко, отримавши вагомий заряд позитиву від подруги.
Вона, як завжди, почала з невимушеної бесіди, але напруження відчувалося в кожній відповіді. Його погляд був важкий, брови зійшлися суворою лінією, а щелепи стискалися, виказуючи стримане роздратування. Навіть рухи видавали його невдоволення: пальці нетерпляче постукували по підлокітнику, а плечі були напружені, мов камінь.Через десять хвилин марних спроб розрядити атмосферу вона почула:
— Ми довго ще говоритимемо про погоду? Я вам хіба за це плачу?
«Що ж, сьогодні хтось явно не в дусі», — подумала дівчина й вирішила приступати до сеансу, але сама вже не була впевнена, чи вдасться ввести цього «напруженого» клієнта в транс, адже він не повинен ставити до неї внутрішні бар’єри.
— Лягайте, будь ласка, на кушетку, — промовила, перейшовши на сухий діловий тон.
Поки Дом вмощувався зручніше, Аннет пересіла в крісло поряд і продовжувала пояснювати свої дії, аби він почувався спокійно:
— Заплющте очі… Відпустіть усі думки. Просто слухайте власне дихання, як хвилю, що приходить і відступає. Я накрию ваші очі долонею, — тихо промовила вона, повторюючи рух словами. — Відчуйте м’яке тепло моїх рук. Коли я скажу «раз» — воно посилиться, огорне вас, наче ковдра. На «два» це тепло перетече у вас, стане вашою силою. А коли пролунає «три» — ви дозволите собі повністю розслабитися й відпустити все зайве.
В ту ж мить Домініан різко відхилив її руки від свого обличчя, промовивши:
— Ви явно надивилися «Битви екстрасенсів», що за цирк ви мені намагаєтеся влаштувати вже втретє підряд?! — він просто дихав гнівом і роздратуванням.
Аннет, не очікувавши такого бурхливого вибуху, інстинктивно притисла відкинуті руки до грудей. Вона не відповіла жодним словом. Вона відчувала його невіру й напругу весь цей час. Вона з самого початку не мала братися працювати з ним. Людина тільки з доброї волі може відчути її вплив, лише якщо сама вірить. А Дом… він прийшов не заради себе. Він прийшов, щоб зробити приємне нареченій. Незрозуміло, в чому він так завинив перед нею, що всі ті три рази, які вони бачилися, наступав собі на горло й висиджував належну годину поруч із нею, якщо ледве не те, що не вірить, а зневажає такого роду терапію.
Але все ж було прикро: навіть якщо він не вірить, це не дає права принижувати її.
— Ви маєте рацію, Домініане, — тихо, але твердо мовила вона. — Ми більше не зможемо працювати разом. Я не можу дозволити собі розкидатися часом намарно з людьми, які не цінують і не приймають ту допомогу, яку можуть тут отримати. Я вас більше не затримую. Передайте своїй нареченій мої жалкування Я не можу дозволити собі витрачати час на тих, хто не цінує і не приймає допомогу, яку може тут отримати. Я вас більше не затримую. Передайте своїй нареченій мою прикрість.
Вона спокійно пересіла за стіл і, більше не обертаючись до нього, розгорнула свої записи, перевіряючи й виправляючи розклад, наче ця розмова вже втратила для неї будь-яке значення.
Від її тону віяло крижаним холодом. Те сонце, що ще двадцять хвилин тому наповнювало кімнату теплом, згасло. Через нього. Дом зрозумів, що перегнув. Аннет не була винна в тому, що він сам себе дратував останні тижні. Навпаки – від неї він відчував тепло, таке щире й звабливе. Проте він не збирався йому назустріч. Він пам’ятає свої помилки й не повторює їх.
«Ну що ж, так навіть краще», — додав він про себе. Різко підвівся, забрав піджак і, не прощаючись, покинув будівлю.
Далі буде...
