Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа.
— Я вже починаю впадати у відчай… — говорила пані, що сиділа навпроти, надтріснутим голосом. Аннет уважно слухала історію нової клієнтки, намагаючись заглушити власні тривожні роздуми.
Луїза швидко зібралася, вирівняла поставу й заговорила впевненіше:
— Домініан хороший, добрий, турботливий. Але він не підпускає мене ближче. Наче я весь час б’юся об стіну. Я навіть виборола заручини, та й це не допомагає його втримати!… Два роки тому Ви врятували шлюб моєї подруги. І, чесно, я не розуміла, що там узагалі можна було рятувати! Але ви, Аннет, здивували всіх. Карина з Алішем ніби перегорнули сторінку й почали спочатку. Тому я тут. Я не шукаю дива — я шукаю роботу професіонала. І готова за неї платити.
Перед Аннет сиділа класна пані. Луїза з тих жінок, що притягують погляди: висока, струнка, з доглянутими руками, в ідеально скроєному костюмі пастельного тону. Її обличчя випромінювало впевнену красу, підсилену внутрішньою дисципліною: гладеньке волосся, прямий погляд, виважені рухи. Та коли вона говорила про Домініана, її голос теплішав, у ньому пробивалася щира вразливість.
— «Домініан… він особливий. Таких чоловіків більше немає! Він знає, чого хоче, ставить цілі й йде до них незважаючи ні на що! У ньому немає марноти й порожніх слів. З ним спокійно — наче світ нарешті набуває форми. Він моя фортеця, і водночас він… справжній! Той, від кого хочеться дітей, сім’ю. Я не хочу його втратити, Аннет. Я надто багато часу й сил вклала в ці стосунки!
Вона говорила щиро, і в її очах світилося мікс страху й гордості за свого чоловіка. Перед Аннет була жінка, що знає собі ціну й уміє взяти краще в житті. Хоч саме зараз ця сильна, упевнена в собі Луїза виглядала людиною, яка боїться втратити найдорожче.
Луїза замовкла, повільно пригубила води, немов намагаючись сховати тремтіння в горлі, й відвела погляд убік. Аннет уважно слухала, роблячи короткі нотатки. Вона вже збиралася поставити уточнюючі запитання, коли двері кабінету тихо прочинилися й до кімнати ввійшов чоловік.
— Пробачте за запізнення, — його голос був низьким, з легким рокотом, ніби десь усередині наливалася схована гроза.
Він одразу наповнив собою простір — високий, широкоплечий, стримана міць. Чіткі риси обличчя, темне волосся й гострий погляд, від якого хотілося або сховатися, або, навпаки, відкритися до останнього. У ньому відчувалася впевненість людини, що звикла приймати рішення й тримати слово.
Зайшовши, Домініан швидко окинув поглядом присутніх — і ніби спіткнувся. Погляд упав на Аннет, і ніби сам захід кинув на неї свій вогонь. Промені заграли у волоссі, освітили тонкі риси обличчя й руки на столі, й вона засвітилася так, наче не жінка, а видіння.
Аннет підвела очі — її серце завмерло мов зачароване. Його обличчя видалося дивно знайомим. Таке враження, що вона вже бачила його — у сні, у спогадах, у чиїхось давніх історіях.
У грудях піднялася тривожна хвиля. Вона була певна: бачить цього чоловіка вперше. Та відчуття впізнавання не відпускало, і від того ставало важче дихати. Аннет обережно склала руки на столі, щоб приховати тремтіння, і нервово торкнулася елегантної каблучки з аквамарином — великої, прозорої, в платиновій оправі. Камінь мерехтів холодним світлом, мов шматочок застиглого моря. Ця льодяна прохолода трохи повернула її ясність, допомігши втримати спокій на обличчі. На мить повітря в кімнаті стало густим, як перед грозою.
Луїза повернулася до нього, всміхнулась:
— Нарешті, любий! Ми вже зачекалися — і, ніби підкреслюючи важливість гостя, додала: — Аннет, познайомтеся — це мій наречений, Домініан.
Потім глянула на нього:
— Коханий, це Аннет. Та сама, про яку я тобі розповідала — Луїза легко обійняла його руку дотиком, невимушено притягла ближче, підкресливши їхню близькість, і граційним жестом запросила сідати поруч.
Аннет відгукнулася кивком. Погляд раз у раз повертався до чоловіка навпроти, наче сама його присутність уже була запитанням.
Перед нею сиділа ідеальна, ніби з глянцю, пара: Луїза — красива, доглянута, впевнена в собі жінка з живим розумом і ясною мовою. Вона вміла себе подати, її рухи були вивірені, а голос — той, який хочеться слухати. І те, як вона описувала Домініана — «він надійний, він знає, чого хоче, саме від нього я хочу дітей і сім’ю» — не залишало сумніву: вона бачила в ньому чоловіка свого життя.
Домініан мовчав, спостерігаючи. Його погляд був пильним, майже дослідницьким. Він не перебивав Луїзу, але здавалося, що весь час тримає ситуацію під контролем.
Коли Луїза закінчила, вона легко торкнулася його руки й мовила:
— Я залишу вас для бесіди. Так буде правильніше.
Підвелася й рушила до дверей.
Клацнув замок.
Повітря стало іншим.
Аннет уперше дозволила собі глибше вдихнути. Її пройняла хвиля тремтіння, та вже за мить вона вирівняла дихання.
— Що ж, Домініан… — вона чомусь розхвилювалася ще більше, та постаралася, щоб голос звучав рівно. Професіонал має тримати емоції під контролем.
Вона трохи посунула блокнот на столі, хоч писати в ньому не збиралася — просто потрібно було зайняти руки.
— Луїза зізналася, що інколи відчуває бар’єр між вами. Ви згодні?
У Домініана на вустах майнула тінь усмішки— не глузливо, радше так, ніби сам себе впіймав на несподіваній думці. Він вдивлявся в її обличчя так, ніби щось у ньому збивало з пантелику, ніби саме там ховався ключ. Його виразні брови на мить зійшлися, розкресливши чоло суворою лінією. Мить і обличчя знову стало бездоганно ввічливим.
— Скажу прямо, Аннет. Я тут лише тому, що це важливо для Луїзи, але зрозумійте правильно: я не звик грати ролі заради чужих очікувань. — його голос низький, із приглушеним рокотом, у ньому відчувалася сила, якій не треба було нічого доводити. — Вона заслуговує найкращого, і я поважаю її бажання зберегти те, що між нами є. Будь-який чоловік назвав би її подарунком долі.
— А ви? — тихо уточнила Аннет.
Він витримав паузу, наче зважував слова:
— А я — не будь-який чоловік.
— Що Ви відчуваєте, коли думаєте про неї?
— Відповідальність. Піклування. Але не… — він замовк, добираючи слово, і на секунду зустрівся з нею поглядом. — Не те, що мало б бути. Немає вогню.
Вона силкувалася надати розмові ділового тону, та подих мимоволі зривався, відкриваючи тривогу:
— Отже, Ви шукаєте вогонь?
— Я не шукаю. Я його оминаю.
— Чому?
Домініан на мить спинився, а потім вимовив повільно, наче зізнавався самому собі:
— Полум’я обпікає. А я надто втомився носити ці опіки.
Ці слова прозвучали так, що у Аннет по спині пробіг холодок. У його голосі не було пози, гри — лише втома людини, яка надто добре знає, про що говорить. Вона раптом ясно збагнула: йшлося не про Луїзу. І, можливо, навіть не про минуле. Це було глибше, те, що він приніс із собою й від чого не міг звільнитися.
— Опіки? — спокійно уточнила вона, ніби між іншим.
— Буває, — він ледь знизав плечима, не вдаючись у деталі.
— Хто їх залишив?
Домініан довго, уважно дивився на неї. Ніби вирішував, чи варто відповідати.
— Зайві запитання, — мовив нарешті, відсторонившись.
Вона не відвела очей:
— А все ж?
— Не люди. Мій вибір, — відрізав він.
У кімнаті повисла тиша. Здавалося, він чекає її реакції, перевіряє — чи витримає вона його прямоту.
Аннет ледь помітно кивнула.
— І зараз Ви обрали холод?
— Так, — його голос прозвучав низько, твердо. — З ним простіше.
— Але й порожньо, — тихо зазначила вона.
Його вуста скривилися у тіні усмішки — без радості:
— Порожнеча не зраджує.
Вона вагалася ще щось спитати, але замовкла. Тиша, що запанувала, була настільки густа, ніби мала власну матерію.
Домініан трохи схилив голову, спалахи блиснули в очах:
— Дивно. Відчуття наче я вже говорив Вам це раніше.
Аннет мимоволі стрепенулася.
