Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа
З самого ранку в офісі — суцільна метушня. Помічниця звіряє, чи всі пункти підготовки виконані, паралельно робить контрольну перевірку готовності конференц-зали та роботи всіх гаджетів. Перекладач уже чекає. Бухгалтер перевіряє проєктну звітність для потенційних партнерів. Дівчата-прибиральниці до кришталевого блиску натерли всі поверхні. Навіть баристу запросили, щоб зустріти гостей із правильними напоями.
Сьогодні важливий день. Китайська компанія Хайнаня виявила зацікавленість у корпоративному замовленні туристичних яхт для нового елітного комплексу. Для Домініана це другий досвід роботи з китайцями. Але головне те, що вони прийшли до нього за рекомендацією. Він не має права зганьбитися — на кону репутація і закріплення на новому ринку!
Візитери прибули через дві години. Голова китайських партнерів вражав своїми розмірами. Високий такий… борець сумо з вигляду. Тільки що в костюмі. А решта його колег, ніби спеціально для контрасту, вдвічі нижчі й менші.
Попри ранкове шаленство, ділова частина пройшла без ускладнень. Китайці залишилися задоволені презентацією та загальною кошторисом.
За блиском очей членів делегації було помітно, що вони з явним нетерпінням чекають на розважальну частину — щоб уже без костюмів обговорити решту деталей майбутньої роботи.
Вже після обіду Домініан відчув, що гості повністю розслабилися й поринули у розваги. Вирішивши, що далі помічниця впорається без нього, Дом вирушив на запланований сеанс до Аннет.
***
У офісі Аннет
— Я бачу її… Вона сидить під деревом, сувої розгорнуті поруч. Вона схиляє чоло до моїх грудей, ніби шукає в них опори. Я чую її здавлений схлип і відчуваю, як крізь неї проходить хвиля тремтіння… — його голос був тихий, задушений, наче долітав із глибини далекої пам’яті. — І мені хочеться забрати собі весь її біль. Пригорнути так, щоб жодна сльоза більше не торкнулася її очей.
Він замовк, дихання стало важчим. За мить додав майже нечутно, ніби признавався самому собі:
— Я не хочу йти звідси. Тут… моє місце.
Аннет, ловлячи кожен звук його голосу, заплющила очі й видихнула, стримуючи наплив емоцій. Усе, що він вимовляв, вона вже пережила у снах. На мить дозволила собі провалитися разом із ним за межу видимого й відчула, як губи самі тягнуться до усмішки. Перед внутрішнім зором знову оживали ті самі торкання, шелест листя, відблиск сонця на сивій корі дерева, і та сама відчайдушна ніжність у чужих очах.
Відкривши очі, вона кинула погляд на годинник. Їй стало прикро — час добігав кінця. Нахилившись ближче, вона м’яко накрила його обличчя долонею й шепнула:
— На рахунок три ти повертаєшся у сьогодення… два… три.
Дом повернувся до реальності, Аннет відчула це, але він не рушив з місця. Вона теж не зважувалася рухатися, немов боялася злякати крихку нитку між ними. І коли вона вже потягнула руку на себе, його долоня накрила її — сильна, тепла, ніби він не хотів відпускати останній зв’язок із тим іншим світом. Вони застигли на мить, занадто довгу, щоб це можна було вважати випадковістю.
Аннет першою забрала руку. Домініан повільно сів рівніше й, ніби бажаючи розвіяти напруження, запропонував:
— Ходімо повечеряємо. Перерва все одно вже близько. Чи вважаєш це порушенням правил?
— Вечеря — ще не злочин, — відповіла вона з усмішкою.
Сеанси з Домініаном справді додавали Аннет сил. Кожна зустріч наповнювала її трохи інтимним хвилюванням і радістю від того, що у них є спільна таємниця — сни, які належали лише їм двом. Вона сприймала це як довірливий шепіт, котрий чути тільки між ними.
Вони обрали невелику затишну кав’ярню неподалік. Столики там були вкриті вишитими скатертинами, лампи відкидали м’яке світло, і пахло свіжозмеленою кавою. На столі перед ними з’явилися прості, але апетитні страви: тарілка ароматного овочевого рагу з імбиром, корзинка з теплими хлібцями, полите медом сухофрукти. У повітрі стояв тонкий відтінок кориці, змішуючись з ароматом обсмажених зерен.
Розмова текла вільніше, ніж зазвичай. Аннет спостерігала, як він рівно, майже урочисто відміряє у чашку цукор — жодної крихти мимо.
— Ти завжди такий зібраний? — спитала вона, нахилившись трохи ближче.
— Це вже звичка. Безлад занадто дорого коштує, — відказав Дом буденно.
— Звучить так, ніби ти не дозволяєш собі жодної помилки, — тихо мовила вона.
Він глянув на неї, і в них на мить спалахнув крижаний відблиск:
— Помилки ламають людей. Лише чіткий холодний розрахунок рятує від цього.
Вона нахилилася вперед ще трохи, погляд її засвітився теплом:
— Але ж холод не гріє. А інколи саме тепло — єдина річ, заради якої варто ризикнути».
Між ними зависла пауза, повна прихованих слів. Аннет повільно піднесла чашку й зробила ковток: аромат кориці розгорнувся м’якою хвилею. Дом, кинувши погляд на її напій, насупив виразні брови:
— З корицею? — у його голосі бриніло щире здивування.
Вона усміхнулася:
— Так. А що?
Він відсунув свою чашку ближче до її й мовив з ледь вловимою насмішкою:
— Як і у мене.
Аннет розсміялася. Її сміх був легкий і щирий, без найменшої штучності. На щоці раптом заграла ямочка — дрібна деталь, але вона боляче й солодко торкнула найглибших струн його пам’яті. Він злякався цього несподіваного відлуння й відвернувся, ховаючи внутрішню слабкість. Та думка не відпускала: він уже бачив цю усмішку…колись, десь...
Коли вони вийшли з кав’ярні, на місто вже опускалися сутінки.
Аннет зупинилася біля тротуару, відкрила на телефоні додаток для виклику таксі. Дом поклав свою руку поверх її долоні, прикриваючи пристрій, і сказав:
— Я підвезу тебе.
Вона здивовано глянула на нього.
— Не подумай нічого зайвого, — додав він. — Просто хочу бути чемним.
Дівчина усміхнулася трохи напружено, але не відмовила.
У машині панувала зосереджена мовчанка. Аннет відчувала, як повітря між ними ніби наелектризоване, і хотіла щось сказати, аби розрядити напругу. Та раптом тишу розірвав різкий дзвін рингтону. Телефон, закріплений на панелі, світився ім’ям абонента — і Аннет встигла його розгледіти.
— Так, Луїзо, — відповів Домініан, відповідаючи на виклик. — Так, був зайнятий. Уже їду, скоро.
Динамік лунав занадто гучно, щоб не чути збуджений голос коханої жінки. І Аннет раптом відчула гострий докір совісті: усе це — розмови в кав’ярні, теплі погляди — неправильно. Вона не мала погоджуватися, тим паче — сідати з ним в одне авто.
Вони їхали мовчки. Здавалося, навіть вулиці міста притихли. Коли машина зупинилася біля її дому, Аннет коротко попрощалася й швидко зникла за воротами.
Домініан ще постояв під ними, доки у вікнах не спалахнуло світло. Завів двигун і рушив. І відчув, що його життя, яке він так ретельно вибудував і утримував у суворих рамках, починає зсуватися з усталених колій. «Дивний день, — подумав він. — І все ж… мені хочеться, аби він повторився». Давно він не розмовляв із жінкою так легко, без масок і обов’язку.
Але десь у глибині думок ворухнулося щось тривожне. Його внутрішній компас показував: він збився з шляху. Ця непевність дратувала — він не терпів втрати контролю. Та, попри це, відчував: у ньому назріває зміна, якій він не може дати визначення. І не знає, як повернути життя у звичне, кероване русло.
