Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа
Наступні кілька годин перетворилися на виснажливу боротьбу за життя контракту. Китайці навіть розмовляти не хотіли, не те що слухати виправдовування. Хтось цілеспрямовано вносив смуту у відносини з партнерами, плутав цифри, сіяв паніку… Через півтори години пояснень зійшлися на тому, що проект буде розблоковано. Проте за умови, що Домініан особисто завітає до них і розбереться у цьому «неподобстві».
Чоловік стримував роздратування до останнього, але, закінчивши відеоконференцію, відчував, ніби його груди стягнуті залізним обручем. Усе, що було ретельно вибудуване планами й розрахунками, летіло до біса!
Схоже на чиюсь помсту.
Надав розпорядження помічниці бронювати квитки і теж збиратися у відрядження. Треба навести лад раз і назавжди. Він не дозволить втопити свій бізнес.
Він сів за кермо, стиснувши його так, що побіліли кісточки пальців. Усередині все кіпіло, ще трохи і рване. Гул машин за вікном тільки бісив, кожен сигнал авто різав по нервах, мов знущання. Уперше за довгий час він відчував: контроль вислизає. А для нього це було гірше за будь-яку провалену, до біса, угоду!
«Треба скасувати зустріч з Аннет. У такому стані… я зірвуся.» Він уже майже набрав її номер, щоб попередити… глянув на годинник — до призначеного сеансу залишалося не більше п’ятнадцяти хвилин. Чорт, не можна так. Не по-людськи відмазуватись по телефону. Треба їхати особисто, глянути в очі, вибачитися й уже тоді перенести зустріч.
***
Домініан
Аннет сиділа за столом, робила нотатки в блокноті. Ручка у вигляді пера неспішно виводила рядки, і вона не одразу помітила, як у дверях з’явилася чоловіча постать. Вії широкими метеликами відбивали тінь на щоки, чоло торкалися локони темного волосся. Витонченими пальцями вона відкинула їх за вухо. Дом простежив за цим рухом, і його погляд зупинився на її шиї, трохи нижче — на вирізі шифонової блузки. Йому раптом стало цікаво, яка на дотик її шкіра, така ж ніжна, як здається? Він перевів погляд на її очі, де світилися розуміння і спокій. І весь його гнів наче в одну мить розвіявся.
***
Аннет
Коли двері відчинилися, хвиля його гніву ввійшла раніше, ніж він сам. Очі блиснули, губи були міцно стиснуті. Вона підняла погляд і відразу вирішила: ніякого занурення сьогодні не буде. Спершу треба було втихомирити цього нервового тигра.
Вона підвелася йому назустріч із усмішкою. Передбачаючи, що його негатив поллється на неї, вона пішла на випередження:
— Пропоную почати з м’ятного чаю, — сказала Аннет і взялася за приготування, навіть не чекаючи його відповіді.
***
Дом просто впав на диван. Він не хотів сеансу, але й іти вже не збирався. Вона ніби миттєво загасила його роздратування. Йому потрібно було ще трохи «її», щоб заспокоїтися. Йому життєво необхідно було ще раз підживитися її спокоєм.
Аннет неквапливо розлила чай, сіла у крісло навпроти й м’яко мовила:
— Розкажіть, як минув день.
Домініан знизав плечима, наче не хотів заглиблюватися в подробиці:
— Важливий контракт завис. Хтось відправив партнерам внутрішні документи. Нерви. Тепер викручують руки як хочуть. Мушу летіти за кордон – вирішувати.
— А Ви? — тихо уточнила вона. — Що Ви при цьому відчували?
Він зітхнув, помовчав, а потім усе ж заговорив. Слово за словом, коротко, без прикрас, він переповів їй увесь день: від холодного ранку до дратівливого спору за столом переговорів. Чим більше говорив, тим легше ставало — наче хтось непомітно знімав із нього шар за шаром тягар.
Аннет слухала, киваючи. Інколи вставляла питання, але частіше мовчала, дозволяючи йому виговоритися. І що довше тривав ця, здавалося б на перший погляд проста розмова, то сильніше він відчував: поруч із нею можна бути собою — без масок, без звичної броні.
Домініан упіймав себе на думці: ось воно, нормальне.Коли тебе слухають, коли не треба воювати й доводити. Коли дім — не поле битви, а місце, де можна перепочити.
І все ж із кожною її фразою він дедалі чіткіше усвідомлював: Аннет перестає бути для нього просто терапевтом. Вона була жінкою. Справжньою. Живою, теплою, привабливою і дедалі бажанішою.
Його погляд ковзнув по її волоссю — густому, м’якому на вигляд, і йому раптом стало нестерпно цікаво, яке воно на дотик. Він уявив, як її тонкі пальці заплітаються в його волоссі під час поцілунку, як її подих збивається поряд з його губами. Від цієї думки внизу щось важке зрушилося з місця. Його заповнив жар.
Він сильніше стиснув підлокітники крісла. Чорт. Про що я думаю. Вона ж не для мене. Точніше це я не для неї. Але чому ж кожен її рух здається запрошенням?
Допивши чай, Дом поставив чашку на стіл і машинально засунув руку в кишеню. Пальці наткнулися на знайому коробочку. Він згадав ранок — антикварну крамницю, скляну вітрину і браслет, від якого не зміг відвести погляд. Для Луїзи він виявився непотрібною дрібницею. Роздратування знову підняло голову. Треба позбутися цієї речі.
Він дістав прикрасу, помовчав, а тоді простягнув її Аннет:
— Це… Вам. Ця річ буде кориснішою Вам, ніж мені, — сказав він трохи сухо. — Зранку випадково зайшов у антикварну лавку. Купив… сам не збагнув навіщо. Тепер думаю — Ви ж любите такі речі. У вас завжди цей ваш аквамариновий камінь на пальці, тож і браслет — наче в тон. Подумав — буде непоганим доповненням.
Він хотів, щоб це прозвучало буденно, майже байдуже, ніби він віддає непотрібну дрібницю. Та, простягаючи прикрасу, відчув, як усередині все стиснулося — він відстежував кожен її рух. Йому чомусь було важливо побачити, як Аннет відреагує на прикрасу.
Аннет обережно відкрила коробочку. На її долоні засяяв тонкий срібний наруч із аквамарином, камінь відливав холодною бірюзою, а візерунок лотоса на оправі здавався живим, немов дихав. Дівчина завмерла. Кілька разів моргнула, не в змозі відвести погляд. У її очах промайнуло впізнавання. Вони світилися захватом і розгубленістю водночас.
Здивований такою реакцією, Дом перепитав:
— Ця прикраса Вам знайома? — спитав він, ніби перевіряючи здогад.
— Ні… Ви не розумієте… Це ж… це ж із мого сну, — її голос зірвався від емоцій, що переповняли душу, став майже нечутним.
Побачивши його здивування, вона поспішила пояснити:
— Нещодавно я бачила, як мені дарують такий браслет. Точно такий. Я думала, це лише гра уяви…сон…
Вона підняла очі — в них горів такий ясний вогонь, що в нього на мить перехопило подих.
— Ви навіть уявити собі не можете, Домініане, що я відчуваю зараз… Це як доказ, що я не божеволію, — потім розсміялася й додала: — або підтвердження, що я повністю з’їхала з глузду.
Її пальці все ще тримали його руку, тонкі й теплі, немов боялися втратити опору. У цій, майже дитячій жадобі дотику, було щось пронизливо щире.
Домініан нахилився до неї так близько, що її подих торкнувся його шкіри. Напівшепотом, ніби боявся злякати марево, вимовив:
— Дозволь мені… я хочу відчути, як він буде… на твоїй руці..
Аннет, все ще в півзабутті, простягнула руку. Домініан розгорнув її зап’ястя, великим пальцем м’яко провів по ніжній шкірі, відчуваючи, як вона тремтить від дотику. Обережно застебнув наруч і, замість того щоб відпустити, утримав її долоню у своїй.
Від неї линув тонкий аромат — суміш пряних трав і кориці, чогось теплого, жіночого, рідного. Він нахилився ще ближче, і коли її губи опинилися так близько, що теплий подих лоскотав його щоку, в ньому спалахнув пристрасть.
Не витримав — нахилився і накрив її губи. Поцілунок спершу був обережним, ніби питанням, та вже наступної миті, не відчувши спротиву, став глибшим, гарячим, жадібним. Він притягнув її до себе, стиснув так міцно, що з грудей вирвався тихий видих — її ребра відчули силу його обіймів. Його рука вивчаючи пестила її спину, від лопаток униз, немов прагнула запам’ятати кожну лінію.
Аннет відповідала йому із повною віддачою, повністю загубивши себе у відчуттях. Її пальці вплелися в його волосся на потилиці, злегка потягнули назад, і цей жест, напівнесвідомий, розпалив його до нестями. Наче блискавка прошила тіло — тисяча іскор пробігли кожною жилкою.
Вона тремтіла в його руках, і розуміючи що то від пристрасті - тільки розпалювало його ще сильніше. Її губи були гарячі, подих уривчастий, груди піднімалися у такт його, і все це змішалося в несамовиту спокусу. Він відчував, що ось-ось втратить контроль остаточно.
Його долоня ковзнула нижче, торкнулася стегна, зупинилася на ніжній шкірі біля краю легкої тканини. І в цю мить вона наче прокинулася від марення: різко затримала подих, серце вдарилося об груди. Вона ніби прийшла до тями — і, зібравши рештки сили, рішуче вперлася долонями в його груди, відштовхуючи його від себе.
Вони завмерли. Їхнє гаряче дихання змішувалося в тиші, обличчя залишалися небезпечно близько, очі дивилися одне в одне занадто відверто, занадто жадібно.
Усередині Домініана все горіло в агонії. Він раптом ясно збагнув: десь, колись він уже бачив цей браслет на її зап’ясті, вже ловив цей погляд. Це був погляд Анджалі. У ту мить межа між сном і яв’ю розчинилася, і він більше не був певен, ким вони є: воїн і Берегиня… чи чоловік і жінка, яким надто пізно — але неможливо не тягнутися одне до одного.
