Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа.
Прийшовши на призначене місце до сьомої, Аннет зустрілася ще з п’ятьма дівчатами, подружками Мії. От і зібралася їхня команда — сміх, жарти, підколки, і вже здавалося, що півпарку знає: у них сьогодні велика битва.
Усі разом вони вирушили до гольфкарів, які мали доставити їхню команду глибше в ліс — туди, де серед дерев тягнулися смуги перешкод і розташовувався весь антураж для пейнтболу. Дівчата вибрали жовті комбінезони, залишивши суперникам сині. Після короткого інструктажу подруги влаштувалися в кав’ярні на території івент-бази й чекали на опонентів. Минуло хвилин п’ятнадцять, коли один із інструкторів підійшов і запросив їх зайняти позиції — суперники вже приїхали та готувалися до гри.
Розосередившись по позиціях, Аннет обрала собі укриття на дереві: дві металеві пластини, пофарбовані в камуфляж із боку «поля бою», і густе зелене гілля позаду. Вона вмостилася зручно й завмерла, чекаючи сигналу до старту.
***
Минуло лише сорок хвилин, і стало ясно: ідея з жовтими комбінезонами для їхньої команди була відверто провальною. Дівчата світилися, мов соняшники, і не мали жодного шансу сховатися. Супротивники методично «знімали» їх одну за одною — швидко й чітко, наче треновані мисливці. Здавалося, вони навіть не втомилися.
Аннет, однак, встигла добряче прорідити їхні ряди. Її влучність і вибір майже непомітного сховку виявилися бездоганними — поки суперники не здогадалися, де саме вона сидить. Та за правилами перемога зараховувалася лише тоді, коли «знищена» вся команда. Тож Аннет затаїлася, притиснулася спиною до дірявого дерев’яного настилу укриття й затамувала подих. Будь-який необережний звук міг видати її ворогам.
Судячи зі сміху, що долинав іздалеку, «переможені» подруги анітрохи не засмутилися й уже встигли перебратися до кав’ярні - коротати час до завершення гри. Схоже, компанію їм склали й ті з команди суперників, кого також «зняли»: жіночі голоси весело змішувалися з чоловічим реготом.
Аннет давно втратила лік хвилинам. Лежачи в укритті, вона лише тоді збагнула, що небо почало сіріти. Упс!… Вона ж у лісі. А тут сутінки зверху перетворюються на нічну темряву під кронами. Обережно підвівшись, вона потягнулася, розминаючи затерплу спину й поперек. Спускаючись драбиною з тилу широкого дерева, Аннет напружено озиралася, прислухаючись до кожного звуку. Та навколо панувала повна тиша — жодного руху, навіть найменшого шереху.
Продовжуючи крутити головою, намагаючись побачити бодай когось довкола себе, дівчина рушила у бік будівель. Та раптом щосили врізалася носом у щось тверде. І інстинктивно нагородила свою перепону ударом прикладом своєї зброї. «Ох, як боляче»,— тільки й устигла подумати Аннет про свій ніс, як почула грізне ричання просто над вухом: — Ти що твориш, скажена?! Розплющила очі й зрозуміла, що ледь не носом уперлася в могутню чоловічу постать. У сутінках силует здавався ще масивнішим, було зрозуміло, що їхній власник приділяє багато уваги фізичним тренуванням. Повільно підвела голову, зустрівшись із уважним, вивчаючим поглядом бурштинових очей, прикритих захисним щитком маски. — Питаю ще раз: ти що твориш, бестія ненормальна? — пролунало з ідеально окреслених губ, на яких вона, зізнатися, безсоромно «зависла». — Ти навіщо мене своєю палицею б’єш? На ці образи «самолюбство» Аннет заворушилося всередині обуренням. Вдруге за день якийсь мужлан намагається її принизити. Це протверезило. Вона різко відштовхнулася від чоловіка, який не очікував від неї подібної прудкості, і вирвала зі схоплення свою руку. Опинившись на певній відстані, змогла роздивитися незнайомця. Високий, добре складений. Наскільки могла судити в темряві — вельми симпатичний. У синьому комбінезоні. Усе ясно. — Сам ти ненормальний, — кинулася дівчина у відповідь, не церемонячись і переходячи на «ти». — Ти що серед лісу зараз забув? Ти що, від свого стада відірвався? — Від якого стада? — розгубився чоловік. — Це ти зараз про себе, чи що? — Ах ти! — Аннет з обуренням замахнулася на незнайомця. Та таке грізне «озброєння» — не встигла вона навіть замахнутися — було відібране. А її саму безцеремонно притиснули до твердого, мов камінь, торсу. — Відпусти! Відпусти негайно! — намагалася вирватися, але всі спроби були марні. — Тільки після того, як ти заспокоїшся, — поставили умову. — Гаразд, — слухняно погодилася. А коли хватка послабшала, відступила на два кроки від дивного чоловіка. — Що маленька дівчинка, судячи з комбінезона тих, хто програв, учорашня студентка, робить сама? Хіба твої вже не поїхали? — він схрестив руки на грудях, і шви на його комбезі небезпечно затріщали. — Я не маленька, ну та гаразд…можливо, я трохи заблукала. А ти хто — страховисько, яке хотіло мене зжерти? — Я хто? — здивовано перепитав чоловік. — Переможець, між іншим, якого ти побила своєю палицею. — У сенсі «побила»? Кого? Тебе? — від подиву дівчина широко розплющила очі. Чоловік іще хвилину розглядав знахідку, потім видихнув і відкинув захисний щиток у сторону. Побачивши тепер його обличчя без мутнуватого пластика, Аннет здивувалася ще більше… «От як таке співпадіння може статися»? Домініан?!…навіть майже в суцільній темряві вона помітила, як він насупив брову… *** Домініан …Перехопив її руку, накриваючи своєю долонею. Щойно доторкнувся до неї, мене мовби блискавкою прострелило. Дивне відчуття оселилося всередині, змішуючись із моїм роздратуванням. — Ти що твориш, скажена?! — заричав я на неї, дивуючись власній реакції. Дівчинка в знайомій жовтій формі команди супротивника ледь не носом уперлася в мої груди, де серце билося занадто швидко. А коли наші погляди зустрілися, я зрозумів, що вляпався! Ну як так могло «пощастити» — нагрубити дамі, а тепер ще й отримати прикладом від неї. Карма в дії. — Я питаю ще раз: ти що твориш, бестія ненормальна? — промовив радше на автоматі. Помічаю, як Аннет із цікавістю розглядає мене своїми зеленими, аж сяйливими очима, але поки я за екраном — не впізнає. — Ти навіщо мене своєю палицею б’єш? — Сам ти ненормальний, — огризнулася вона, вириваючи руку. — Ти що серед лісу забув? Від свого стада відбився? Коли ця психологиня сказала про якесь стадо, не одразу второпав, кого вона мала на увазі. А коли знову вчинила спробу прибити мене своєю іграшковою стрілялкою, не зміг відмовити собі в задоволенні притиснути її до грудей, ніби «випадково» провівшись руками по жіночих лініях і вдихнути спокусливий аромат. Так, треба терміново виправляти ситуацію. — Відпусти, відпусти негайно, — виривалася вона. Відпустити все-таки довелося, аби не лякати дівчину ще більше. Їй і так вражень вистачило. Зняв екран, щоб дати їй нарешті впізнати мене. — Ти взагалі-то побила мене своєю палицею! — У сенсі «побила»? Кого? Тебе? — здивувалася вона, а потім застигла, збита з пантелику впізнавши мене. Зізнаюся, мені полестило, яким оцінювальним поглядом пройшлася по мені панночка. Їй явно подобалося те, що вона бачила. Ми ж не у офісі. Не зміг відмовити собі в бажанні покрасуватися й злегка напружив біцепси, щоб виглядали переконливіше. А за мить, щойно вона зрозуміла, хто перед нею, грайливість миттю щезла з її прекрасних очей. Вона піджала губи, мовчки розвернулася й пошкандибала в бік будівель. «От тобі й друге знайомство, пані “Психологине”», — подумав і, трохи засоромлений муками совісті, продумуючи план, як реабілітуватися, пішов за нею. *** Домініан За чверть години вийшов чистий і свіжий із чоловічої роздягальні в зал, побачив, що моя «невдала опонентка» сидить із похмурим обличчям у кутку кав’ярні. Не виявивши нікого з її подруг поблизу, лише всміхнувся: схоже, вони залишили її саму. Не питаючи дозволу, я сів за її стіл, замовив каву й почав розмову: — Ви мене пробачте, Аннет, за ранок, — знову перейшовши на «Ви», спробував я реабілітуватися. — Мабуть, не варто було Вам із самого початку морочити голову. Просто для Луїзи це було так важливо, а я так мало уваги приділяю їй зараз через роботу, що не став відмовляти їй у такій дрібниці. Вона підняла на мене очі. Погляд був уважний, трохи насторожений, але вже без ранкового докору. — Вибачення приймаються, — тихо відповіла і трохи хитро прижмурилася. — Але Ви рано здаєтеся, Домініане. Я ж могла б ще трохи Вас «помучити» й довести, що допомога від мене таки є. Тільки за умови, що Ви самі цього захочете. — О, ну я взагалі-то людина складна, — спробував віджартуватись я, зробивши ковток кави. — Зі мною навіть лікарі не завжди ладнають, а Ви говорите про психологів. Аннет всміхнулася й нахилилася трохи ближче: — Це Ви зараз виправдовуєтеся чи лякаєте мене? Бо звучить так, ніби Ви самі вірите у власні відмовки. Очі Домініана пильно звузилися — тепер він не відмахувався, а уважно вивчав її. Але у відповідь він лиш знизав плечима: — Я просто звик іти напролом. — Тобто, — не відпустила вона, — навіть тоді, коли розумієте, що не справляєтеся, Ви все одно будете робити вигляд, що все під контролем? Дом затримав на ній погляд, щось зважуючи сам для себе. І тільки тоді зізнався, вже серйозніше: — Це і є головна проблема, — визнав, ковтаючи ковток гарячої кави. — Відверто, мені важко довіряти іншим… навіть тоді, коли розумію, що сам не справляюся. Аннет ледь помітно посміхнулася. — Це називається бути людиною. Всі ми часом не справляємося. Але в цьому немає нічого ганебного. Гірше — робити вигляд, що в тебе все під контролем. Я підпер щоку рукою й кілька секунд просто дивився на неї. Мені подобалося, що вона не намагалася «продавити», не переконувала голосно й агресивно — говорила спокійно, але від цього її слова чомусь влучали просто в ціль. Ми ще трохи сиділи за столиком, перевівши розмову на дрібниці: як вона взагалі потрапила у це місце? Як їй працюється з різними клієнтами? Що для мене значить спорт... Час від часу ми сміялися, а потім наступали паузи, коли обидва раптом ловили себе на думці, що занадто пильно дивимося одне на одного. У такі миті я відводив погляд у вікно, а вона — в чашку з чаєм, малюючи пальцем вологі кола на порцеляновій поверхні. Коли офіціант востаннє підійшов, запитуючи, чи потрібне ще замовлення, я відчув, що не хочу, аби ця розмова закінчувалася. Але й затягувати не було сенсу. — Я зараз уже їду; якщо не цураєтесь, можу як підтвердження того, що каюсь, побути вашим таксистом цього вечора, — вигнув я брову й спеціально глянув на неї своїм «фірмовим» поглядом, знаючи, який ефект він справляє на жінок. Погляд Аннет, як і очікувалося, потеплішав, а губи торкнулася сором’язлива усмішка: — А я не відмовлюся від такої щедрої пропозиції, тим паче вже понад пів години чекаю таксі. Ніхто сюди ввечері їхати не хоче. Тоді допоміг Аннет підвестися, і ми разом вийшли з кафе.
***
У машині панувала тиша. Лише шурхіт шин по асфальту та тихе постукування пальців Дома по керму заповнювали простір. На фоні грало радіо — голос Браяна Адамса лився з динаміків теплим, трохи хрипким тембром. Пісня про кохання у вечірній темряві звучала майже іронічно, і Аннет відчула, як щось усередині стискається від цієї символіки. Дом ніби вагався: раз по раз набирав повітря, щоб порушити мовчанку, але знову замикався, наче не всилах був видати звук. Атмосфера була густою, сповненою невимовного — тої самої напруги, яка виникає між двома, такими чужими й при цьому небезпечно знайомими... Машина плавно зупинилася біля її будинку. Аннет уже відчинила дверцята, щоб вийти, Дом окликнув її: — Аннет… Вона обернулася, її нога так і завмерла в повітрі. Браян Адамс у колонках саме протягнув високий рядок, і від цього його слова прозвучали ще сильніше: — Аннет, не викреслюйте мене, будь ласка, зі свого розкладу. Я все-таки хочу спробувати. Можливо, Ви справді зможете полегшити мені життя.
