Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа.
— Ви навіть не уявляєте, як це змінило наші життя, — чоловік навпроти говорив тихо, з подивом, ніби й сам до кінця не вірив у власні слова.
— Я вперше за стільки років відчуваю себе… собою. І Марія це теж помітила. Ми знову почали говорити. Слухати одне одного. Дякуючи вам.
Аннет лише усміхнулась, ледь кивнувши. Вона відчула його глибше, ніж він сам наважувався визнавати ще тоді, під час першої зустрічі. За його різкістю ховалася безмежна втома та страх бути непотрібним. Він сам того не усвідомлював — проте вона відчула. Бо це ж її робота та покликання – читати людей і допомогати.
Тепер він дякував їй, і в його очах уперше з’явилось живе тепло.
— Ми хотіли б запросити вас на вечерю, — продовжив він. — Марія теж бажає з вами зустрітись. Це буде нашою вдячністю.
Аннет лагідно усміхнулась і повільно похитала головою.
— Дякую, та не варто. Головне — що ви вже знайшли дорогу одне до одного. Це важливіше за будь-які вечері.
Він ще кілька разів подякував, потім вийшов. Двері кабінету тихо зачинилися.
Аннет залишилася сама, на мить відкинулась на спинку крісла й заплющила очі.
Усі приходять сюди за зціленням. Вони йдуть, полегшені, світліші… А моя душа? Хто хоч раз озирнеться на неї?
Висока шатенка з густим волоссям кольору шоколад, в якому на сонці спалахували золоті іскри. Зачіска завжди ідеально зібрана — волосинка до волосинки, мов віддзеркалення внутрішньої дисципліни. А очі кольору соковитої зелені з темними цяточками вдивлялись у світ глибше, ніж людям було зручно витримувати.
Вдома вона дозволяла собі відпустити себе — не тримати контроль, а бути собою — з м’яко розпущеним хвилястим волоссям і в улюбленому халаті-кімоно з орнаментом. У такі хвилини навіть її тиша була особливою — ніжною, огортаючою, наче вечірній запах свіжої м’яти з бабусиного саду.
Інколи, проходячи повз дзеркало, Аннет зупинялась і вдивлялася у власне відображення. У ній, здавалося, було все для легкої жіночої долі: постава, врода, доглянутість. З таким обличчям можна було б йти крізь життя без турбот, лише з усмішкою. Але очі завжди видавали інше — глибину, яку неможливо приховати.
Чоловіки, що колись намагались бути поруч, не витримували цього погляду. Їм легше було з тими, хто нагадував яскравих метеликів: красивих, легких, без тягаря зайвих думок.
Але Аннет не вміла бути такою.
І кожна спроба побудувати стосунки танула, ледь розпочавшись.
Зате поруч була Сяйвочка — улюблене смугасте сіре котисько з розумними очима. Увечері Сяйва могла розмовляти з нею годинами, і часом їй справді здавалося, що та розуміє. Улюблениця ніколи не перебивала, не морщила носа від чужих таємниць, не відмахувалася «це надто складно». Вона просто була — тихим єдиним теплом у її порожній квартирі.
День почався ніжним світлом, що розквітало над суботнім містом. Весна лише ступала на поріг: земля ще берегла прохолоду, а повітря пахло талою водою й мокрою землею, що прокидалася після зими. Десь під вікнами бубоніли краплі, що стікали з даху, і навіть цей монотонний звук здавався Аннет частиною нової мелодії, якій ще тільки належало розкритися.
Містом поспішали перехожі, а довкола відчувалося, як земля прокидається до життя. В легкому подиху вітру відчувалося щось казкове — передчуття дива, яке ось-ось торкнеться її.
Дівчина заварила собі чай із м’ятою, вмостилася в крісло біля вікна. Сяйвочка стрибнула на коліна, згорнулася клубочком, замуркотіла, ніби підтверджуючи: «Так, так, готуйся до змін!».
Квартира дихала тишею — живою, теплою. Книжки в шафі, свічки на підвіконні, невеличкий кошик із сушеними травами. Це був її фортеця. І все ж десь усередині було чутно відлуння самотності. Саме тому запах весняного пробудження здавався надто гострим.
Вже як три місяці поспіль її сновидіння стали турбувати її. Це не були жахи, але на ранок вона прокидалася з відчуття життя на двох, або ж присутності іншої долі у її житті. Вони ставали занадто виразними. На пагорбі в променях заходу палахкотів храм. Кам’яні стіни, різьблені колони з червоного пісковику, у повітрі — густий аромат олій та ладану. На полицях уздовж стін лежали сувої з пальмового листя, перев’язані тонкими шнурами. І серед усього цього — сурове і чомусь таке рідне, кохане обличчя воїна, від якого серце стискалося: боляче й водночас так близько, по-справжньому своє.
Сьогоднішній сон знову переніс її під ті кам’яні мурали. Вона прокинулася різко, серце билося зляканим птахом, наче вона щойно бігла. Кішечка підняла голову, торкнулася лапкою її руки — мовчазна підтримка, проста і тепла.
Аннет сіла на ліжку, поклала долоню на груди.
Що це? Чому воно здається справжнім?
