Спочатку:
На сторінку книги
XI століття. Північна Індія
Анджалі
Провівши останнього учня-писаря, якого готували до нової посади в північному князівстві, я зачинила за ним важкі двері Храму. Прибравши сувої на місце та розставивши по полицях письмове приладдя, повернулася до своєї кімнати.
Розчинивши віконниці, я відчула, як у кімнату вірвався свіжий вітер, прохолодний від нічної пори, пахнучий жасмином і пилом давніх каменів. Піднявши голову, я вдивилася в темне небо, зітхнувши: «Як сталося так, що, ведена волею Богині, я тепер вплутуюся у світ людських інтриг і політики? Хіба це істинний шлях Хранительки знань і провідниці божественної мудрості?..»
У внутрішньому дворі, куди виходило моє вікно, панувала тиша. Лише стрекіт цвіркунів лунав під кам’яними стінами, порушуючи священний спокій.
Умившись і перевдягнувшись до сну, я розплітала косу, все так само занурена в роздуми про незвіданість шляхів, які приготувала для нас Богиня. Раптом тишу порушив звук розбитого вікна — просто під моїм вікном.
Перегнувшись через віконну раму, я лише помітила рух тіні, що метнулася за ріг. Але не це мене злякало. Лише тепер усвідомила, що кімната під моєю — приміщення сховища бібліотеки. Із розбитого вікна вже розповзалися струмки отруйного чорного диму, який, якщо його вчасно не зупинити, перетвориться на вогняного монстра, здатного поглинути віки знань, писань і праць Хранителів.
Жах вдарив раптово — я вчепилася за камінь вікна, відчуваючи, як у ногах зникла сила. Ще не до кінця розуміючи, що роблю, відштовхнувшись від стіни, я кинулася з кімнати вниз, на сходи, до джерела диму.
Темрява.
Не відчуваю свого тіла. Горло обпекло, очі залило слізьми. Дивно, але страху немає. Власне, як і розуміння: Храм уночі беззахисний, допомоги чекати нізвідки.
Двері в коридор уже палали з іншого боку. Серце молотом билося в грудях. Разом з адреналіном тіло почало наповнюватися знайомим теплом, що концентрувалося в згусток на кінчиках пальців. Сила стрімким потоком пронизувала мене, шукаючи виходу. Лише піднявши долоню в бік заблокованого входу, я випустила повітряний імпульс, що ущент розніс важке полотно дерева.
Язики полум’я вже щосили розповзалися стіною, обхопивши гобелени, і ривками, пурхаючи, підбиралися до сховища бібліотеки. Сотні, ні, тисячі років знань могли ось-ось піти в небуття.
Намагаючись не дихати, я ще раз призвала силу. Потік вирвався з грудей, підхопив дим і змусив полум’я захлинутися власним жаром. Вогонь, наче задихаючись, став танути на очах.
У такт згасаючій стихії, мої сили почали покидати мене. Але тут почулися поспішні кроки — підоспіли жреці. Вони накинули на залишки полум’я щільні покривала, щоб не дати йому відродитися.
Ноги слабли, мені потрібне повітря. Спираючись на стіну і трохи хитаючись, я вийшла надвір.
***
Девендра
Ніч опустилася щільним покривалом. Я стояв на стіні укріплення, що височіло за дві сотні кроків від Храму, і вдивлявся в темряву. Усе здавалося надто спокійним.
Передчуття біди не відпускало.
У світлі блідого місяця я помітив рух. Біля корпусу келій обережно вилізла з вікна тінь. Присіла, озирнулася. Серце вдарило сильніше.
Друг не став би вибиратися через вікно.
Я подався вперед — і в ту ж мить вікно за її спиною спалахнуло полум’ям. Дерево тріснуло, завіса загорілася, в темряву рвонув дим.
Не чекаючи побратимів, я вже летів униз, збігаючи сходами. Розуміючи, що не встигаю, схопив із землі камінь і метнув з усієї сили.
Камінь ударив у спину тіні — вона впала. Вітер доніс хрипке дихання.
Коли добіг, двір уже був порожній і тихий. Але тиша ця була чужа — насторожена, як звір перед стрибком. Втік. Звісно, не стане ж злочинець стояти й чекати, доки його схоплять.
Я спустився сходами, озирнувся й крадучись пішов далі. Він не міг утекти далеко. Сховався, чекає.
Я сховався під деревом і затаївся.
***.
Анджалі
Коли я вийшла надвір, у місячному світлі розрізнила силует воїна. Розуміючи, що ще одного зіткнення я не витримаю, затаїлася, ховаючись біля стіни. Невидима для стороннього погляду й придивившись, з полегшенням видихнула, впізнавши в напівтіні Девендру. Він стояв один під розлогим деревом на задньому подвір’ї — дивно спокійний і напружений, дивився кудись уперед. Скільки минуло часу, я не знаю. Ми з ним були, мов два дерев’яні ідоли, вкопані в землю. Мені б окликнути його, але слова застрягли всередині. У той момент я вже збиралася йти, вирішивши залишити чоловіка наодинці зі своїми думками.
Та раптом від темряви відділилася тінь, що кинулася до Дева. Вона рухалася плавно, як політ птаха, і швидко, як розсічення меча. Страх заповнив серце, і я закричала, закликаючи воїна озирнутися.
Треба віддати йому належне — він зреагував миттєво, різко розвернувшись на звук мого голосу. І встиг побачити нападника.
У темряві блиснуло лезо ножа, і я сіла на землю, закривши обличчя руками, тремтячи всім тілом. Сили покинули мене. Мій переляк тривав мить, а потім я знову закричала — уже на повну силу, на яку було здатне моє бідне горло.
Дев устиг завдати удару, вибив із руки тіні зброю і навіть схопив невідомого за руку. Але нападник якимось незбагненним чином зміг вирватися з рук свого противника і, перестрибнувши через кам’яний мур, що відділяв володіння святині, зник у темряві.
— Богине... — лише й прошепотіла я.
Девендра кинувся до мене. В його очах бушувала стихія. Чоловік шкутильгав, і я зрозуміла, що нападник таки встиг завдати удару.
— Хранителько! — покликав воїн і зупинився за крок від мене.
У цей момент із гуркотом розчинилися двері, і в колі світла з’явився його побратим Сурадж, за ним — ще кілька воїнів.
— Берегине, це ти кричала? — зробив крок до мене велетень, насупившись. Але одразу пом’якшився, побачивши старшого товариша поруч.
Дев нахилився до мене й із дивовижною легкістю підняв на руки, запитавши:
— Ціла?
Я безглуздо кивнула і, не знаю навіщо, вчепилася в його широкі плечі.
— На храм напали, — сказав Дев, звертаючись уже до свого воїна.
— Куди він подівся? — Сурадж напружився.
— Перестрибнув через загорожу й утік, — відповів Дев. — Навряд чи ви його зможете наздогнати. Надто вже спритний гад і руки натер жиром. Як я тільки його не помітив…
Сурадж кивнув. Дружинники рвонули з місця й за мить зникли в темряві.
— Хто це міг бути? — запитав Сурадж, дивлячись на Девендру.
— Не знаю. Цей чоловік був сильний і невисокого зросту. Чужинець, не інакше, — похитав головою Дев і, обернувшись, поглянув на мене.
Я відпустила його плечі, відступивши назад.
— Можливо, це хтось із людей радників, — припустив Сурадж.
А в мене серце захололо від жаху. Невже це помста Шанкари? Я не могла виправдати людину, яка вже чинила підлості на моїх очах. І бачила, з якою ненавистю палали його очі, коли він дивився мені вслід.
Дев, уважно спостерігаючи за мною, похитав головою й сказав:
— Володар не допустив би цього, але перевірити треба.
Не відставав від свого старшого й вірний дружинник:
— Навіть якщо це був Шанкара, якщо це був його чоловік, ми не знайдемо нападника в нашому місті. Він зазвичай дуже грамотно підчищає сліди.
Дев знову уважно подивився на мене. Щоб розвіяти напругу, я запропонувала:
— Дозволь мені оглянути твою рану? — я й сама здивувалася, коли зрозуміла, що хочу допомогти.
Дев криво всміхнувся й кивнув.
— Ходімо, оглянеш, — і першим покульгав до ґанку.
Коли ми зайшли до однієї з кімнат, Дев сів на скромну лавку й утомлено поглянув на мене. Я сіла поруч, обережно, не торкаючись руками, оглянула рану воїна. Виглядала вона погано, я розуміла, що доведеться зашивати.
Із мовчання нас вивела служниця, яка за короткий час зайшла до кімнати, принесла мою лікарську сумку в руках, не сказавши ані слова — ні мені, ні Деву.
Я присіла поруч із воїном, подивилася на його ногу і, важко зітхнувши, узялася до справи. У руці блиснув ніж, і за мить на підлогу впали обрізки від штанини.
Кров продовжувала текти, і я, змочивши чисту ганчірку, обробила рану. Поки готувала мазь, змішуючи її в ступці з частин різних трав, наказала воїнові притискати до ноги чергову, змочену у відварі, примочку, що мала зупинити кровотечу.
Бачачи моє невдоволення раною і власною безпечністю, Дев криво усміхнувся. Здавалося, йому не подобалося, що я займаюся його ногою. Кілька разів я помітила, що він хотів відправити мене геть, але чомусь у останню мить змінював рішення.
Закінчивши змішувати мазь, я дістала із глибин схову голку й нитку. Голку вмочила у флакон, від якого пахло тим самим зіллям, яким були просочені перев’язки. Потім, усміхнувшись підбадьорливо, і з’єднавши краї рани, взялася шити.
Увесь цей час Дев мовчав, здавалося, він не відчував болю.
Хоч я й хоробрилася, мені ставало млосно дивитися на відкриту рану. Тому, втомившись бути сильною, я відвела очі, коли закінчила шити. Перерізавши нитку, обробила рану Дева. Наклавши поверх розрізу товстий шар мазі, яка вже не пахла квітами.
Закінчивши, сунула воїнові бинт, звелівши перев’язати ногу, після чого подивилася в очі:
— Житимеш, — промовила, важко підводячись на ноги.
— Я й не сумнівався. Від такої подряпини ще ніхто не помирав, — засміявся воїн. — Але ти так старалася, що мені було шкода тебе перебивати.
— Подряпина? — ахнула я.
— Після битв і не таке траплялося, — відповів воїн.
Дев мовчки стежив, як я складаю ліки, і лише коли я вже підвелася, із щирістю промовив:
— Дякую тобі, Хранителько. Сьогодні ти врятувала Храм. — витримавши у мовчанні ще декілька секунд, дочекався поки я підняла погляд, додав, — і ти попередила мене, а нападник цілився в серце. Можливо, я завдячую тобі своїм життям.
— Які можуть бути подяки? Хіба я могла інакше? — здивувалася я, не відводячи очей.
Розвернувшись, я пішла до дверей. Дим ще клубився в коридорах, але вже не загрожував.
Лише на порозі обернулася, додавши:
— Я молитимуся за тебе, Девендро. Але боюся, це лише початок. Той, хто задумав недобре, не отримав бажаного, — і тихенько зачинила за собою двері.
У кімнаті запанувала тиша. Лише звук віддалених кроків луною відбивався в камені.
