Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа
Луїза
Я закрила ноутбук і, не встаючи, глянула на годинник. Пів на сьому. Прекрасно! Вони вже мали б їхати в ресторан — ювілей у його матері, кругла дата, все розписано по хвилинах… крім одного маленького пункту під назвою «Домініан». Він знову втрачає час. А я знову втрачаю себе в цьому чеканні.
У грудях піднялася знайома хвиля роздратування. Останні тижні це вже стало його звичкою: вийти «на годинку» — і розчинитися. А на мені — подарунки, таймінг, таксі, список гостей. Навіть його смокінг — випрасуваний, готовий, висить у спальні. Він ні про що не хвилюється!
Я набрала його номер. Гудки йшли глухо, рівно, мов у порожнечу. Не відповів.
— Прекрасно, — знов сказала я в порожній кабінет і підвелася. — Тоді я сама.
Я схопила маленьку коробочку — той самий особливий подарунок для його мами, замовлений мною заздалегідь і загорнутий у ніжно-персиковий папір, — і вийшла. Одягнула пальто, спускаючись з офісу, викликала таксі. Коли машина під’їжджала до входу в ТРЦ, я зиркнула на скляний фасад хмарочоса. В одному з цих кабінетів — офіс Аннет.
Останнім часом я не могла позбутися думки, що Домініан дедалі більше віддаляється. Раніше він завжди відповідав на повідомлення, навіть якщо був зайнятий. А зараз — скупі смайли або сухе «потім». Я покладала такі надії на допомогу цієї психологині, а виходить тільки гірше. І найстрашніше — що я сама привела його до неї!
Двері ліфту розчинилися на другому поверсі, запускаючи мене у тепло холу. Скляне фойє пахло кавою та поліроллю. Під м’яким світлом ламп я одразу помітила пару, що мило розмовляла біля стійки ресепції. Домініан, у невимушеній позі, оперся на стійку, слухав Аннет, і на його губах грала усмішка. Не широка — проте така тепла, домашня. Посмішка довіри. Він слухав її і усміхався!
А вона щось тихо розповідала, злегка жестикулюючи. І раптом рука Аннет торкнулася його рукава. Усередині мене все стиснулося. Я не могла дивитися на руку чужої жінки на тілі МОГО чоловіка!
Моя спина випрямилася, обличчя застигло у масці дружелюбності, але пальці стискали сумочку так, що побіліли кісточки. Я підійшла ближче до пари.
— Дом, любий! — мій голос прозвучав солодко, мабуть, навіть занадто. — Я вже почала шукати тебе. Ти не відповідаєш на дзвінки. У нас же сімейне свято, ти не забув?
Аннет удостоїлася лише ввічливої привітної усмішки від мене. Усередині палав вогонь ревнощів. Я бачила, як Домініан дивився на цю «психологиню», навіть якщо він сам це заперечував. Оцей нахил голови, його усмішка. Така, якою він мав би світитися лише для мене!
Домініан стрепенувся від несподіванки, ніби згадав, у якому світі він перебуває, й розвернувся до мене.
— Вже йдемо, — коротко кивнув. — Аннет, до четверга.
— До четверга, — м’яко повторила вона й глянула на мене. У її очах не було виклику — лише ввічливість. Але це «м’яко» било сильніше за прямий удар.
Я нахилилася й майже демонстративно торкнулася руки свого майбутнього чоловіка, переплела пальці з його так, щоб діамант на обручці засвітився блиском від ламп. Я знала: Аннет обов’язково це помітить.
Зітхнувши томно, я не втрималася від іронічної посмішки:
— Я так розумію, сеанси займають більше, ніж належить, правда? Бачу, ви справді тісно співпрацюєте.
Мій тон був солодким медом, але слова розрізали повітря, немов лезо.
Аннет зберегла спокій, лише ввічливо відповіла:
— Ваша наречена так багато робить для Вас, Домініане. Це викликає захоплення, бережіть її.
І саме ця фраза ледь не позбавила мене самовладання. Я була на грані. Бо між рядків я чула від Аннет: «Ти наречена, але його серце вже не з тобою».
Ми підійшли до ліфта. Я йшла поруч, відчуваючи, як коробочка з подарунком вислизає з руки від напруження.
— Ти бачив час? — спитала я, намагаючись говорити спокійно. — У нас ресторан на восьму.
— Лу, — він глянув на мене збоку, — я тут був у справах.
— Авжеж, — кивнула. — У справах до Аннет. Як завжди.
Він нічого не відповів. Двері ліфта зачинилися.
У нього вдома все вже було приготоване: смокінг, краватка, запонки — про це подбала я. Він переодягався швидко, а я ловила у дзеркалі шафи власне відображення: бездоганна зачіска, стриманий макіяж, сукня максі. І тільки очі — зовсім не спокійні.
У машині він виглядав напрочуд умиротвореним. Відкинувся на спинку, поклав долоню на коробочку з подарунком — наче на щось само собою зрозуміле.
— Це для мами? — спитав.
— Так, — відповіла. — Рідкісний фарфор, серія «Вікторія». Вона любить.
— Дякую, — сказав просто, тепло. І усміхнувся так, ніби цього вечора вистачить на все.
І чомусь саме ця спокійна усмішка зачепила мене сильніше за будь-яку відмовку.
***
— Синочку, — мама обняла його, і на мить він знову став хлопчиком. — Як добре, що ти встиг.
— Не міг не встигнути, — відповів він. — З днем народження, мамо!
Вона сяяла. Я усміхалася. Я люблю, коли в людей свято. Щиро.
Ресторан у пентхаусі з панорамними вікнами — місто лежало внизу, мов розсип зірок. Жива музика звучала неголосно, у кутку іскрився штучний фонтан. Стіл на десять персон: коло найближчих. Його мама, сяюча, красива, гідна. Праворуч від неї сів Дом, я — слідом. Навпроти Дома — батько, поряд — дядько з дружиною. Теплий гомін. Вино, легкий сміх, свічки.
Луїза старанно підібрала образ — пастельно-рожева сукня, тоненька нитка перлів на шиї, волосся ідеально укладене. Вона хотіла, щоб він дивився тільки на неї.
Тости змінювали страви, розмови перетиналися, мов стрічки. Я намагалася бути легкою, залученою — тією самою «ідеальною нареченою», якої від мене давно чекають. Але я все одно помічала: Дом раз по раз ішов очима кудись убік — не на вино, не на свічки, а вглиб себе. Він був тут… і водночас десь іще. Не зі мною.
Луїза відчула, як у грудях піднялася хвиля злості. Вона бачила, куди він «іде» подумки. Не в бізнес, не у справи. До неї.
Здається, мама відчула моє роздратування. Легенько торкнулася руки сина:
— Дом, а як у вас із підготовкою до весілля? Все йде за планом?
Він повернувся до неї, вже збираючись відповісти, і в цю мить я — сама не помітила, як — випередила:
— Усе прекрасно, — сказала я швидко й упевнено. — Зал підтверджений, меню узгоджене, музикантам внесли завдаток. Залишилось остаточно затвердити кольорову гаму — я надішлю Вам варіанти завтра.
— Луїза завжди все тримає в ідеальному порядку, — сказала мама з теплою усмішкою. — Нам усім пощастило.
— Нам обом пощастило, — поправила я її й легко накрила долоню Дома. Я усміхаюся, але під цією усмішкою мене точить отрута. — Правда, любий?
— Так, — він кивнув, дивлячись на мене, і, здавалось, хотів щось додати, але спинився.
Луїза всміхнулася — занадто широко, щоб це виглядало природно. Вона піднесла келих вина й майже пошепки додала:
— Ти так утомлюєшся, любий… чи, може, занадто захопився нашою пані-психологинею?
Вона сказала це як жарт, навіть підморгнула, та в голосі бриніли ревнощі.
За столом на секунду стало тихіше. Мама у здивуванні підняла брови. Батько вдав, що не почув. Я всміхнулася — легко, як умію, — і відразу перевела розмову на десерти, на фонтани, на краєвид із двадцять сьомого поверху. Музика знову взяла своє, фрази переплелися, вечір дихав рівно. Але я відчула, як його долоня під моєю стала жорсткішою. Дом м’яко звільнив руку. Усміхнувся мамі. І глянув на мене так, що щоки пропалило жаром. У цьому погляді не було злості — лише чітка межа.
Взяла коханого руку й переплела пальці з його пальцями. Усміхнулася — тепліше, ніж відчувала.
— Ти ж знаєш, любий, я так легко тебе не відпущу.
Голос лунав ніжно, але в очах було зовсім інше: страх і відчай, замасковані під любов.
Наприкінці вечора, коли гості розходилися, мама м’яко зупинила мене біля гардеробу. Люди вже метушилися біля ліфта, шаруділи плечиками піджаків, шелестіли пакетами з квітами.
— Луїзо, — її голос був дуже теплим, тихим. — Дихай, крихітко. Я була нареченою. Я пам’ятаю це напруження до останнього ґудзика на сукні. Ти все робиш прекрасно. І дім, і Дом — це ваша спільна історія. Потерпи трішки. Чоловікам іноді потрібне повітря перед великим кроком.
— Я розумію, — сказала я. І це була правда лише наполовину. — Просто… іноді здається, що він не тут.
Вона подивилася на мене довгим поглядом матері, яка багато що розуміє й половини не скаже.
— Він тут, із тобою, — мовила вона. — І ти це знаєш.
***
Додому їхали удвох. Місто за вікном текло вогнями, мов ріка. Я сиділа, поклавши долоні на коліна, відчуваючи, як від усієї витримки лишилася одна лише назва.
— Що це було? — Дом сказав спокійно, навіть занадто. — На вечері. «Не відпущу»? Перед моєю родиною?
— А як мені інакше? — слова летіли швидше, ніж я встигала їх проаналізувати. — Ти зникаєш. Емоційно ти весь час із Аннет, я це відчуваю. Час перестає для тебе існувати, коли ти в неї. Домініане, твоя наречена — Я! а медовий місяць — у ВАС двох ще до весілля!
— Не втягуй сторонніх у наші питання, — він різко глянув на мене, наче в холодну воду. — Це — заради нашого ж блага!
— Нашого? — я засміялася, і сміх вийшов дзвінким, ламким. — У тебе на обличчі після «справ» вираз, який я бачила лише у вихідні біля моря. Ти повертаєшся звідти… наче після доброго сну. І мені, пробач, важко радіти тому, що тебе робить щасливим хтось інший!
Він замовк. Його пальці на кермі стиснулися до білих кісточок — лише на мить.
— Луїзо, — сказав він тихо, без тиску. — Те, що я роблю з психологом, — для нас. Щоб я не перетворював дім на поле бою. Щоб не приносив усередину… те, що давно слід було винести. Ти хотіла, аби я пішов — я пішов. Дай мені зробити це по-дорослому. І не влаштовуй сцен. Особливо там, де моя родина.
— Сцен? — я відчула, як до очей піднявся жар. — Я тримаю все — зал, дати, меню, твою кляту сорочку і навіть цей фарфор. А коли я прошу тебе просто бути зі мною — ти «на роботі». Може, і мені записатися до Аннет? Дізнатися, як це — натискати на правильні кнопки, аби Домініан нарешті «повернувся до себе»?
— Досить, — сказав він глухо. — Не чіпай її.
Ми замовкли. Я відчула, як зрадницькі сльози підступають до очей. Ненавиджу плакати. Особливо при ньому.
— Пробач, — видихнула я й відвернулася до вікна. — Я… втомилася. І боюся. Весілля вже на носі, а я — не впізнаю тебе. І — себе поруч із тобою теж.
Він їхав мовчки. Місто плило повз вогнями й вітринами, і кожен світлофор здавався надто довгим.
— Ми впораємося, — сказав він нарешті. — Якщо говоритимемо одне з одним, а не воюватимемо.
— Тоді будь зі мною! — тихо із відчаєм відповіла я. — Хоч іноді — тут і зараз. Не там.
Він нічого не сказав. Машина плавно звернула до нашого дому. Я тримала на колінах порожню долоню — ту саму, що так хотіла покласти йому на руку за столом. І думала про те, як дивно можна водночас любити й ревнувати до тієї ніжності, яку тобі не дарують.
