Раді Вас бачити!

Але в казках, як ви знаєте, не всі герої танцюють на весіллях — дехто відходять у тінь, несучи свій біль, як тягар мандрівника, важкий, але необхідний для душі. Отак і Горицвіт, той срібний воїн з минулого, що навчився відпускати, як листок відпускає гілку восени, відступив від берега ріки, де Елайна й Темпсі обіймалися, ніби два сонця, що злилися в одне. Серце його стискалося, як кулак від холоду, бо сум — то не гнів, а тиха ріка, що тече під землею, невидима, але глибока. Він не дивився назад — бо знав: якщо озирнеться, то коріння ревнощів проросте знов, як бур'ян у саду, — а просто йшов хащами, де дерева шепотіли співчуття, а мох килимував стежку м'яко, як подушка для сліз. І дійшов він до галявини тихої, де лежало повалене дерево — старе, як казка про першого коханого, з корінням, що стирчало, як пальці старого діда, що розповідає байки. Горицвіт сів на нього, важко, ніби неслизький камінь упав з неба, і схилив голову, дивлячись на руки свої — мозолясті, від мечів і шипів, а тепер порожні, як гніздо після відльоту пташенят. Сльоза скотилася по щоці, гаряча, як каша з казана чаклунки, і впала в траву, де розтеклася перлиною — бо в казках сльози не марнуються, вони стають росою для квітів туги. І ось, з-за кущів, де тіні грають у хованки з сонцем, вийшов Вландер — чортенятко маленьке, з ріжками, як гілочки терну, і хвостом, що крутився, як мітла баби-єжи. Не страшний той чорт, як у байках про пекло, а радше пустотливий, як лисиця в лісі, з очима, що блищать, як вуглинки в печі, — бо в казках чорти бувають добрими порадниками, коли серце чисте, хоч і болить. Він присів поруч, на корінь дерева, і хитнув головою, як дідусь, що бачив сто зим. — Горицвітку мій, срібний листочку, — заговорив Вландер голосом тихим, як шелест попелу в каміні, — ти все зробив правильно, як герой у старій пісні. Відпустив їх, як вітер відпускає хмару, аби та полетіла до сонця. Любов — то не кайдани, а крила, і ти дав їй розмах. Тепер відпусти й себе, і те кохання, що жевріло в тобі, як жар у попелі. Воно не твоє більше — хай горить в інших, а ти... ти знайдеш свій вогник, може, в пісні чи в дорозі далекій. Горицвіт підняв очі — сумні, як озеро після дощу, — і кивнув повільно, ніби дерево хитається від вітру. — Знаю, Вландере, знаю, — відповів він, голос тремтів, як струна на сопілці перед зламом. — Відпустив я, як казка вчить. Але чому ж так болить, чортенятко? Чому серце рветься, ніби вовк гризе, а не відпускає? Воно жевріє в грудях, як терен у м'ясі, і не дає дихати вільно. Вландер зітхнув — глибоко, як дим з труби хати, — і хвостом своїм помахав, ніби відганяючи муху болю. — Бо біль — то вчитель добрий, хоч і строгий, як бабина різка. Він нагадує, що ти живий, що кохав по-справжньому, як лицар у казці про дракона. Та якщо хочеш забути все — тугу, спогади, той жар, що не гасне, — то йди до Скельника, до Того Хто В Скелі Сидить. Там, у печері, де камінь шепоче забуття, як сонний порох, ти отримаєш спокій. Лише там — ніхто не пам'ятає після того. Але бережися, Горицвітку: то небезпечно, як пірнути в чорну ріку без човна. Ще ніхто не повертався від Скельника — зникали, як роса на сонці, і тільки вітер шепоче їхні імена вночі. Горицвіт встав — повільно, як дуб, що коріння тягне з землі, — і очі його спалахнули, не вогнем, а холодним блиском, як зірка в зимову ніч. — Якщо ціна забуття — моє життя, то нехай буде так, — сказав він твердо, як клятва лицаря перед битвою. — Бо жити з болем — то не казка, а мука, як у пеклі чортівських. Краще забуття, чисте, як сніг на вершині, ніж туга, що гризе щодня. Прощавай, Вландере, мій пораднику з ріжками — хай тобі бджоли меду носять, а я... я йду до скелі. І пішов він стежкою вузькою, де кущі чіплялися за плащ, як пальці привидів, а птахи вмовляли співом: "Залишся!". Та Горицвіт не озирався — серце його калатало, як барабан у похоронному марші, і тіні дерева ховали його від сонця, ніби оплакуючи героя, що обрав темряву. А Вландер лиш стояв, хитаючи головою сумно, як дідусь над байкою з поганим кінцем. Хвіст його обвисли, ріжки опустилися, і прошепотів він у вуса: "Ох, Горицвітку, ти не слухаєшся, як усі в казках... Та може, забуття — то теж початок нової історії, де біль стає зорею в небі". І пішов чортенятко своєю дорогою, бо в казках навіть чорти не тримають за руку — вони відпускають, аби душа сама знайшла шлях. І з того часу, кажуть у лісі, коли вітер несе шепіт скелі, то чутно відлуння сопілки — тихе, сумне, як пісня про кохання, що відійшло. А чи повернувся Горицвіт? То вже інша казка, для тих, хто вміє слухати тіні. Бо в них, як і в серці, ховаються таємниці без кінця.