Спочатку:
На сторінку книги
Темпсі штовхнув ногою камінь, що заважав дорозі, — той покотився в траву з глухим стуком, і вже збирався заговорити, та Горицвіт раптом ступив уперед, різко, ніби стріла з лука. Очі його палали — не просто гнівом, а болем, що жеврів усередині, як вугілля в печі, готове спалахнути. Ревнощі стискали серце: він бачив, як Елайна дивиться на Темпсі — з теплотою, з довірою, якої не було в її погляді до нього. "Вона моя, — думав Горицвіт, — моя, крізь усі болота й тумани... не твоя, вогняний".
— Ти знову граєшся в праведника? — холодно кинув він, і меч блиснув у руці, як блискавка в хмарах. — Чужі серця тобі не належать, чаклуне. Залиш її... поки я не змусив.
Темпсі завмер, пальці стиснули руків'я ножа — не з люті, а з болю, що кольнув раптом, як отруйна голка. Він не хотів битися, не з Горицвітом — тим, хто йшов поруч крізь небезпеки, хто ділив вогнище й мовчання ночей. Але слова ці вдарили в саме серце:
"Чаклун? Тінь? А якщо він має рацію? Якщо мій вогонь справді краде, а не гріє?" Ревнощі Темпсі були тихіші, але гостріші — він знав, як Елайна тримається за руку Горицвіта вночі, як довіряє його силі, і це жгло, як іскра на шкірі. Вони не вороги, ні — просто двоє хлопців, затиснутих між страхом і бажанням, з дівчиною посередині, як зірка між двома хмарами.
— Не смій називати мене так, — просичав Темпсі, голос тремтів, як струна лука, і ножі зійшлися — дзенькіт металеві розпанахав тишу, як грім над лісом.
Елайна кинулася до них, серце закалатало шалено
— Стійте! Не треба! — але вихор гілок зірвався раптово, ніби ліс сам схопив її за плечі, відкинув назад.
Вітер завив, крізь крони, хапаючи волосся, і вона відчула холод:
«Чому? Чому вони б'ються? За мене? Ні, я не хочу... не так...»
Сльози навернулися, але вона стояла, стискаючи кулаки, безсилна перед цією бурею ревнощів, що роздирала їх на шматки. Горицвіт рубав різко, з силою, що йшла з глибин — кожен удар ніс біль, за кожну мить, коли Елайна всміхалася Темпсі; меч свистів, як вирок. Темпсі відбивався плавно, безшумно, як тінь на воді — не нападав, тільки захищався, але в очах його палала злість, тиха й глибока, за ту довіру, що Горицвіт краде в нього щодня. Клинки зіткнулися іще раз — іскри посипалися, як зірки вночі, — а вони опинилися обличчям до обличчя, дихання змішалося, гаряче й важке. Очі в очі: у Горицвіта — біль, сирий, як рана, що не гоїться; у Темпсі — виклик, гострий, як лезо, з ноткою відчаю.
«Брат чи суперник? — думав кожен, — чому не можемо просто йти разом?»
— Панове, панове! — пролунав тонкий голос, і Вландер вискочив між ними, розмахуючи руками, як актор на сцені.
Капелюх його збився набік, роги блиснули в місячному світлі — чорт виглядав комічно, але очі бігали, налякані по-справжньому.
— Та що це таке! Шляхетним паничам не личить розмахувати залізом, як селянам на ярмарку! Серцю не накажеш, еге ж? А від кохання ще ніхто мудрішим не став — тільки сердитішим!
Він намагався всміхатися, махаючи руками, ніби відганяючи муху, — типовий Вландер, що розряджає бурю жартом, як чорт розряджає пістолет іскрою. Але напруга не спала: Горицвіт відступив на крок, меч опустив, та дихав важко, очі все ще палахкотіли; Темпсі сховав ніж, але рука тремтіла, і погляд його ковзнув до Елайни — з вибаченням, з болем. Вітер стих раптово, лишивши тишу — густу, як мед, і саме тоді почулося глухе гудіння, ніби під землею ворухнулося щось старе, як коріння світу, прокидаючись поволі, з голодним гарчанням. Ліс завмер, чекаючи... і серця хлопців стиснулися: бій не скінчився, тільки відкладений, як гроза над полем.
Темпсі підняв голову — очі його розширилися від подиву.
— Ви це чуєте?..
Горицвіт опустив меч — звук долинав знизу, низький, хрипкий, як дихання велетенського звіра, що прокидається після століть сну. З глибини ущелини потягнуло жаром — гарячим, як з печі, — а в повітрі запахло сіркою й мокрим каменем, ніби самі гори видихали таємницю.
Вландер прошепотів тремтячим голосом, ховаючись за спиною друзів:
— Ой лишенько... це ж він... Кам’яний Володар...
— Хто? — спитав Темпсі, озираючись з тривогою, серце закалатало.
— Той, що живе в серці гір... стародавній дух, котрого ніхто не смів турбувати, — відповіла Елайна, бліднучи, як листок під вітром. — Якщо він прокинувся... то біда для всіх нас.
Вітер завив з новою силою — крізь крони, хапаючи волосся, сіпаючи за одяг. Десь унизу, під урвищем, загорілося тьмяне світло — жовте, як око дракона, що блимає в темряві. Гул наростав, мов грім, що котиться по жилах землі, — каміння сипалося з урвища, гуркотячи, як град, а з тріщин на схилах виривався сизий туман, холодний і отруйний, ніби дихання привида.
Темпсі, Горицвіт і Елайна відступили ближче один до одного — плечі торкнулися, серця билися в унісон. Навіть Вландер, який бурмотів щось про «шляхетну кров чортів», замовк, витріщившись униз — роги його тремтіли. Раптом ущелина спалахнула — не полум’ям, а внутрішнім сяйвом, сліпучим, як сонце в скелі. Скеля заскреготіла, тріснула, розсунулася повільно, ніби велетенські щелепи, і з глибин вирвалося воно: гігантське, страшне.
Кам’яний Володар.
Тіло його — з уламків скель, коріння, що в’ється, як змії, і моху, зеленого й слизького. Очі палали розпеченим золотом — гарячим, як розплавлене сонце, — а з рота виривалося дихання, гаряче, як з кузні, з іскрами, що сипалися, як зірки. Кожен рух — громом по землі, що тремтить, ніби живий; каміння падало з плечей, гуркотячи, як лавина.
— То він... охоронець надр, — скрикнув Вландер, ховаючись за валун, — той, що ламає гори одним ударом!
Горицвіт вихопив меч — лезо блиснуло, як блискавка в хмарах.
— Не стояти! Якщо він прокинувся — від нас не лишиться й попелу. Биймося!
Темпсі кивнув — долоні його спалахнули м’яким полум’ям, теплим, як зоряний вогонь, що відбивається в тумані, танцюючи іскрами.
— Разом, — сказав він коротко, і в голосі бриніла сила.
І вони кинулися вперед — не дивлячись один на одного, але плечима до плечей, як брати в бою. Горицвіт помчав першим, швидкий, відчайдушний — меч свистів у повітрі, рубав по кам’яній нозі Володара, іскри летіли, як феєрверк на свято, камінь тріскав, відлітаючи уламками. Чудовисько заревло — гулом, що вдарив по грудях, як молот, — і махнуло рукою, величезною, як скеля; земля розкололася, бризнула пилом, але Горицвіт ухилився, перекинувся крізь ноги, рубонув по корінню — воно тріснуло, як суха гілка, і з рани бризнуло паром.
Темпсі підняв руки — над головою загуділо, як від бурі, хмари заклубочилися, і з неба зірвався вогняний вихор: червоний, гарячий, що крутився, як смерч, з іскрами, що шипіли, як змії. Вихор ударив просто в груди Володареві — бах! — камінь розжарився, почервонів, тріснув з тріском, ніби скло під молотом, і з тріщин вибухнуло сліпуче світло, жовте, як золото в печі, що осліпило всіх на мить. Володар заревів сильніше — земля здригнулася, каміння посипалося градом, — махнув рукою, і хвиля пилу кинулася на Темпсі, ховаючи його в хмарах; хлопець вирвався, кашляючи, але вогонь у долонях палав яскравіше, кидаючи іскри, як зірки.
Елайна стояла осторонь, розпростала руки — волосся розлетілося від вітру, очі заплющила, — і заспівала, голос лунав, як спів вітру в кронах:
— Сили землі, не дайте мороку перемогти! Зростіть корінням, тримайте скелі!
З її ніг проклюнулися пагони — зелені, швидкі, як блискавка, — в’юча коріння обплело ноги Володаря, стиснуло, як лоза, і чудовисько похитнулося, заревівши, земля тріснула, але пагони трималися, хапаючи міцніше. Вландер, ховаючись за каменем, тремтів, як листок, але раптом вискочив — хоробро, як на театрі, і кинув у чудовисько срібну пряжку з пояса: та полетіла, блиснувши, як стріла, вдарила в око — брязк! — іскри посипалися, Володар заморгав, ревіючи сліпо, махаючи руками, що розкидали уламки, як іграшки.
Бій вирував — мечі свистіли, вогонь гудів, коріння стискало, земля тряслася, — і в цій бурі друзі стояли пліч-о-пліч, серця билися одним ритмом, забуваючи ревнощі на мить. Гул стих поволі — ніби велетень видихнув останній подих.
Кам’яний Володар похитнувся, очі його згасли, як вугілля в печі, і він осів назад у землю, розсипаючись на уламки скель і моху, ніби гора ковтнула свою ж тінь. Коли тиша спала, Темпсі й Горицвіт стояли поруч, обличчя їхні — в пилюці й поту, волосся прилипло до чола. Дихали важко, серця гупали, як після бурі. Не дивилися один на одного — просто мовчали, але той біль у грудях, той біль за неї, зшив їх на мить. Лезо меча більше не блищало між ними — лиш тремтів у повітрі запах пороху, вогню й землі.
Вландер важко плюхнувся на камінь, перевіряючи копито — подряпане, але ціле. Обтер чоло рукавом, зітхнув, намагаючись усміхнутися.
— Ну що, мої добродії, — пробурмотів він, голос тремтів від втоми, — з таким союзом нам не страшні й самі небеса. Ми ж... ми ж пережили!
Та в цей час щось змінилося — стихія, що здавалося вщухла, розгорнулася знову, як вовк, що прокидається вночі.Темпсі й Горицвіт завмерли. Земля під ногами раптом здригнулася — глибоко, зсередини, ніби серце гори забилося шалено.
— Що це?.. — прошепотіла Елайна, озираючись, очі розширилися від жаху, руки стиснулися на грудях.
І тоді — з-під каміння, просто між ними, розчахнулася ущелина: глибока, чорна, як паща бездонна. Вона заклекотіла, видихнула гарячим сірчаним подихом — смородом, що вдарив по очах, — і вмить потягла її вниз, хапаючи за ноги, як голодні пальці.
Елайна закричала — пронизливо, надривно, як птах, що падає в прірву.
— Ні! Допоможіть! — і впала на коліна, пальці вп’ялися в землю, але каміння розсипалося, як сухий пісок.
— Елайна! — заревів Горицвіт, кидаючись уперед, серце розірвалося на шматки — біль, гострий, як ніж у грудях:
«Не можу втратити її! Не так! Не її!»
Руки простягнув, намагаючись схопити за волосся, за плече, але край обвалився, пил бризнув у обличчя, сліпачи.
Темпсі рвонувся теж — забув про все, про ніж у руці, про образу, про ту гордість, що пекла зсередини; світ звузився до її крику, до того, як її волосся майнуло в темряві.
— Елайна! Тримайся за мене! — крикнув він, голос зірвався, сльози обпекли очі, серце стиснулося в холодному жаху. — Я не віддам тебе! Не тіні, не землі! Він простягнув руку, пальці ледь торкнулися її долоні, але вона вислизнула. Вландер, що стояв ближче, кинувся — схопив її за поділ сукні, тонке полотно натягнулося, затріщало,
— Тримайся, красуне! — прошепотів він, голос тремтів, але земля під ним теж обвалилася, копита послизнули, і він полетів слідом, хапаючись за край: — Ой, ні-ні!
— Ні! — вигукнули Темпсі й Горицвіт одночасно — крик їхній злився в один, надривний, повний відчаю, що рвав горло:
— Елайна! Вландер! Сльози котилися по обличчях, пилу змішуючись з потом, серця билися шалено, ніби хотіли вирватися слідом у прірву. Темпсі простягнув руку ще раз — пальці вп’ялися в край, нігті крихали камінь, але хвиля уламків кинулася на них, як лавина, розділила, закотила в пил і темряву.
Горицвіт спробував схопити Вландера за роги, але той зник — тільки крик короткий, як зітхання.
Земля зімкнулася — повільно, невблаганно, наче паща, що ковтає здобич, і запала тиша, густа, як могила. Гора стояла спокійна, байдужа, лише вітер тягнув по схилу клаптик зеленої тканини — шматок від Елайниної сукні, що чіплявся за кущ, як останнє прощання. Темпсі впав на коліна, руки вп’ялися в землю — пилу, кров’ю, і прошепотів, голос зламався від плачу:
— Елайна… кохана… ні, ні, це сон… ти ж тут, поруч…
Горицвіт опустив меч — лезо впало з рук, дзенькнув об камінь, і він похитнувся, очі повні сліз, біль стискав груди, як лещата:
«Він забрав її… забрав мою Елайну… як я без тебе? Як жити без твого сміху?»
Вони стояли поруч, і тиша кричала в вухах, а серця рвалися на шматки, відчаєм повні, як ніч без зір.
