Спочатку:
На сторінку книги
Горицвіт дивився на неї, не кліпаючи, і в голові його калатало єдине слово — чари, — наче дзвін у порожній склеп, що лунає все гучніше, відбиваючись від стінок черепа. Воно пульсувало в скронях, гаряче й липке, ніби кров, що капає з невидимої рани, і з кожним ударом туман навколо густішав, обвиваючи постать старої, наче вона була не людиною, а частиною самого лісу — його отруйним подихом, що шепоче спокуси в вуха мандрівникам.Він пригадав Елайну. Те як вона стояла поруч з Темпсі під тим проклятим сонцем, волосся її розтріпане вітром, а очі... Очі горіли тим дивним сяйвом, теплим, манливим, ніби віддзеркалювали полум'я його вогню. Вона дивилася на нього — на того вогняного чаклуна, — з посмішкою, що розквітала повільно, як квітка вночі, і в тому погляді не було сумніву, тільки зачарування, що тягне, як трясовина. Як слухала його голос такий низький, гіпнотичний, що обпікав слова, наче іскри, і тіло її ніби розслаблялося, плечі опускалися, а губи злегка розтулялися, ніби в подиху, повному таємниць.
Горицвіт стояв осторонь, серце стискалося в кулак, і він відчував, як щось рветься всередині. Не просто ревнощі, а глибша рана, ніби коріння, що пронизує живе м'ясо."Так," — подумав він, і думка ця вирвалася, як зітхання з глибин, — " це не кохання. Це зле заклинання, пастка, сплетена з полум'я й брехні. Вогонь його торкнувся — один дотик, один шепіт, і серце її запалало для нього, не для мене. Воно горить тепер чужим сяйвом, і я чую, як воно тріщить, ніби суха гілка в багатті, готове згоріти дотла. Але чи зможу я загасити це? Чи варто... чи не стане це новим полум'ям, що спалить усе, включаючи мене самого?"Стара скривила посмішку . Повільну, криву, ніби її губи були не м'якими, а потрісканою корою, що розходиться в тріщину. Посмішка ця не досягла очей, а навпаки, зробила їх ще темнішими, ще глибшими, ніби в них хлюпнулася чорна вода трясовини, готова ковтнути. Вона ніби вгадала думки його - не просто прочитала, а витягла з голови, наче коріння з землі, і в повітрі повисла тиша, важка, наче перед грозою, де кожен вдих віддає гіркотою.
Стара мовчала якусь мить, довгу, напруженно, ніби час сам завмер у цій сірій імлі, дозволяючи туману повзти повільніше, обвиваючи її постать пасмами, що чіплялися за лахміття, наче голодні пальці. Вона хитала головою — повільно, зрідка, ніби обмірковувала не просто слова, а щось глибше: нитки долі, що плетуться в темряві, або таємниці, які ліс ховає в корінні, готові прорости й задушити. Очі її каламутніли ще більше, ніби в них осіла пилюка забутих спогадів, але в глибині мерехтіло щось хиже.Потім вона оперлася на свій кривий ціпок. Зітхнула — важко, хрипко, наче вітер, що виє крізь тріщини в стовбурі, і витягла з-за пазухи щось маленьке, прихилене, що тьмяно світануло в її пальцях: блиск цей не був теплим, а холодним, як відблиск леза в сутінках, що обіцяє порятунок, та ріже глибоко. То була квітка. Але не звичайна. Не та, що цвіте під сонцем і пахне медом, а щось потойбічне, народжене в закутках, де реальність трещить по швах. Пелюстки її мали колір попелу, сірого, вицвітлого, ніби зола від вогнища, де палали мрії, з вогнистими прожилками, що спалахували нишком, наче жарини в ночі, готові розгорнутися в полум'я, якщо торкнутися. Серцевина світилася ледь помітним холодним сяйвом - блідим, примарним, схожим на місячне світло, що відбивається в калюжі стоячої води, де ховаються тіні потопельників. Від неї тягнуло легким ароматом - вологи, що проникає в кістки, й чогось забутого, давнього: як від старого кореня, викопаного з глибини землі, де земля ще пам'ятає смак крові й зради, і той запах липне до шкіри, шепочучи: "Візьми... і втрать себе". —Ось, — промовила стара, простягаючи квітку Горицвіту, і рука її тремтіла зрідка.Не від слабкості, а від тієї сили, що пульсувала в жилках, ніби сама квітка жила своїм життям, вабила поглядом. Пальці її, зморшкуваті, вкриті землею й мохом, стискалися навколо стебла, ніби не відпускали повністю, ніби дарували лише на мить, з гачком, що вп'явся в долоню. — Це цвіт марева. Росте він тільки там, де світ торкається Твані. На межі, де реальне кровоточить у невідоме, а Твань, та клята трясовина сердець, ковтає душі й віддає назад ілюзії. Візьми його... але пам'ятай: торкнися, і відчуєш, як він шепоче твої таємниці.Хлопець не зводив очей з дивного дару - дивився, зачарований і наляканий водночас, ніби перед ним не квітка, а дзеркало, що відображає не обличчя, а прірву всередині: ревнощі, що жевріють, як ті прожилки, і спокуса, що манить холодним сяйвом. Руки його повільно простягнулися, пальці торкнулися пелюсток, і мороз пробіг по шкірі, змішаний з дивним теплом, ніби квітка випила частинку його тепла, щоб запалати своє.
"Це порятунок, — подумав він, — чи нова пастка? Одне слово старої, і я зможу розірвати чари... але що, якщо цей цвіт сам є чарами, отрутою, що розлється в крові?"— І що мені з ним робити? — прошепотів Горицвіт, голос його тремтів, ніби листок на вітрі, а очі не відривалися від сяйва, де мерехтіли тіні, чи то примари минулого, чи обіцянки майбутнього, сповненого помсти.— У долині є потічок, — прошипіла вона, і шипіння це розлилося в тумані, наче зміїний язик, що лиже вухо, — він витікає просто з Твані, з її чорних глибин, де вода не чиста, а густа, наче кров, просякнута болем забутих душ. Вмочи туди квітку марева, хай краплі блищать, як сльози, і бризни на лице того рудого чаклуна. Коли вода торкнеться його шкіри тоді побачиш, яке істинне обличчя ховає він під личиною вродливого хлопця: не полум'я кохання, а гній, що сочить з ран, не силу, а трусість, що ховається в очах. Тоді й побачимо, чи любитиме його царівна, коли побачить, хто він є насправді — не героєм, а тінню, що краде серця, як вовк краде ягнята в ночі. Але обережно, хлопче: правда ріже глибоко... і іноді ріже того, хто тримає лезо.Горицвіт міцно стис квітку в долоні, відчувши, як від неї йде ледь помітне тепло — не лагідне, а пекуче, ніби вени заповнилися розпеченим металом, що тече повільно, обпікаючи зсередини. Воно пульсувало в такт серцю, шепочучи:
"Йди... мсти... поверни".
І в цій миті спокуса стиснула горло, ніби лоза, що обвиває шию, обіцяючи свободу, та душить повільно.Ліс навколо ніби прислухався - гілки зашелестіли тихіше, туман заклубочився, ховаючи шлях назад, ніби кажучи: "Ти вже обрав".— І все? Без плати? — запитав він, і в голосі бриніла недовіра, змішана з надією — крихкою, як суха гілка, що тріщить перед зламом. Очі його ковзнули по обличчю старої, шукаючи підступ; у зморшках, у блиску зубів, але побачили лише тіні, що танцювали, наче примари у вогні.Стара засміялася. Сміх її був тихий, сиплий, немов тріск гілок у вогні, де палять кістки, і звук цей розлився в повітрі, липкий, як смола, чіпляючись за душу. Він не радів, а попереджав тихо, але невблаганно: "Все має ціну, хлопче, хай і прихованою".— Хіба добро потребує плати, хлопче? — мовила вона, схиляючись ближче, так близько, що подих її гнилий, з присмаком землі й отруйних трав, торкнувся щоки, ніби дотик павучого шовку. Очі її спалахнули не теплим світлом, а холодним, як блиск леза в темряві, і в них ховалася обіцянка:
"Я лише хочу допомогти тобі. І лісу. Бо той вогняний, краде наші таємниці, і наше життя. Але ти... ти можеш стати рятівником. Чи тою тінню, що зникає в тумані?" Вітер шурхотів у верховітті, не просто шелест, а шепіт старими словами, яких давно ніхто не пам'ятав: забутими заклинаннями, прокляттями предків, що лунають крізь гілки, ніби попереджаючи:
"Не бери... не йди... обернись".
Повітря стиснулося, запах гнилі посилився, змішуючись з ароматом квітки солодкуватим, отруйним, і в цій симфонії спокуси Горицвіт відчув, як впевненість розливається в грудях: солодка, як мед, та отруйна, як зілля, що манить до краю прірви.А Горицвіт, не дивлячись більше на стару бо в очах її бачив своє відображення, спотворене, з тінню, що росте, сховав квітку за пазуху, де вона притиснулася до серця, пульсуючи теплом, що обпікало шкіру. Кожен подих став важчим, ніби повітря наповнилося свинцем, а ноги самі понесли уперед — вглиб лісу, де чекала долина з потічком, де ховалася правда... чи нова брехня. Впевненість ця була новою, гострою, як лезо, але в ній бриніла загроза: один бризок і все зміниться, хай ціною душі, що вже не повернеться. Ліс прошепотів востаннє — тихо, з жалем, і заплющив очі, чекаючи, що станеться далі.
