Спочатку:
На сторінку книги
Слідчі покинули місце злочину вже пообіді.
Після допиту свідків Налі приєдналася до свого напарника на другій локації — так назвали судмедексперти місце, де наче купа брудного хмизу: один на одному лежали мертві люди.
Молодша слідча не була тендітною дівчинкою, та інсталяція брудної купи, з якої стирчали людські кінцівки — ці чорні від багна мертві очі — закарбується у її пам'яті надовго, як і нестерпний сморід.
— Смердить корова, — пояснив напарник, коли побачив, що Налі затуляє носа рукавом куртки. — Там вона збоку лежить, а ці ще не встигли засмердітися, — показав на купу, яку вже потроху почали розтягувати на ноші асистенти.
— Гротескне видовище, — процідила Налі й дістала цигарки. Старалася кинути цю звичку, та, певно, не сьогодні. Поділилася з Баком.
Пролунав дзвінок на мобільному. Бак увімкнув зв'язок:
— Що!? — Його очі збільшилися, й ще не запалена цигарка випала з рота. — Та не може бути! От гівно! Якщо преса дізнається, нам спокою не дадуть. Начальство нас зжере, якщо не знайдемо вбивцю. Матінко рідна! Ото встряли! — Чого люди по ночам вдома не сидять? — вимкнув телефон, подивився на свою напарницю, наче не знав, з якого боку почати розповідати здобуту інформацію.
— Та кажи вже! — вигукнула Налі. — Як є, так і кажи.
- Оці усі, бачиш? Як великий провидець я казав що це ве-е-е-елика купа гівна. Отож, зараз вони усі на одну пику, та тут є головний суддя, головний прокурор, директор металовиробничого заводу, якийсь депутат планетарної трясця ради і начальник особливого відділу столиці. І ще якісь дрібніші начальники. Це я кажу… це повна срака.
— Погоджуюсь, — молодша слідча оцінила нову інформацію, нервово затягнулась цигарковим димом, аж закашлялась. — Якщо з'явиться хоч якась зачіпка, нас відсторонять й пошлють розбирати пограбування на космодромі.
— Отже, мусимо щось знайти раніше, ніж група А, — додав Бак.
— Так, — хитро усміхнулася Налі, — я маю зачіпку — червона колісна вінтажна машина з відкидним верхом приїжджала серед ночі; усі свідки про неї згадували.
— Мовчи про неї нікому, — стишив голос Бак. — Маю надію, що група Афігенних А трсця слідчих не почула про ту машину.
— Вони зазвичай шукають серед свідків винного й давлять, — відповіла Налі, — та цього разу хіба що підлітків, які підглядали, звинуватять, то буде космічний цирк.
- Перегони починаються — взагалі це було б велике горе. Але такі жертви, що хочеться побажати їм пекельного потойбіччя, — Бак взяв тоненьку цигарку з коробки, яку тримала у руці напарниця. — Коли ти вже почнеш дорослі цигарки купляти? Цідиш ці дитячі, як школярка. Жерти хочу. Я мушу добре їсти, щоб мій мозок працював. Вінтажна машина — це не гвинтик у трюмі вантажного судна — це рідкісна річ. Господаря знайти буде легко.
- Я подала запит у пошукову систему. Є лише три машини у місті, дві червоні, одна вишукано темно-вишнева.
— А вишукано темно-вишнева, не червона? — усміхнувся Бак.
Бак запропонував своїй напарниці поїсти у маленькому ресторанчику. Це був чи не єдиний ресторан у передмісті столиці. З початком ери літаючих автомобілів дорожні кафе та ресторани збанкрутіли; цей залишився тільки тому, що його господиня створила музей старої техніки, магазин і ресторан, де можна було купити й замовити страви з продукції місцевих ферм, виключно природного походження, не друковані на харчовому принтері. Бак дуже полюбляв той ресторан.
Машини слідчих поліції зупинилися й зависли на парковці. Налі й Бак вийшли з них. Обидва вдихнули свіже повітря. Після праці на руїнах біля мертвих тіл свіже повітря було наче щось вишукане, що повертає до життя.
Гоподиня зустріла відвідувачів з усмішкою, обняла Бака.
Сьогодні у ресторані було аж шестеро відвідувачів — вони дивилися новини про резонансне вбивство під час повені й чекали на нову інформацію.
— Баку, Налі! Мої улюблені клієнти! Маю для вас чудовий пиріг і прекрасне м’ясо. Під час повені загинула молода корова, тож фермер продав мені її свіжу тушу. Розрізали на відбивні, коли ще м’ясо не охололо.
— Дякую за подробиці, — усміхнулася Налі, — та після цього ранку згадування про корову у мене не викликає апетиту, може, яєшню і фрі ваари (місцева картопля).
- Добре, дитино. Яєшню і фрі ваари. А тобі що, мій любий Баку?
Бак замовив те саме. Налі поринула у свій телефон, шукала господарів вінтажних машин. Її напарник дивився у вікно. За великим вікном рівнина, зелена нескінченна рівнина.
— Може, розповісте мені, що там відбулося? Я нікому нічого не переповім. — господиня ресторану поставила тарілки з їжею на стіл і сіла навпроти слідчих.
— Скоро інформація розповсюдиться як пожежа, — відповів старший слідчий альтернативної групи. — Але поки не можемо. А ти вчора вночі що робила?
— А що, я підозрювана? — запитала рестораторка і розсміялася. — Маю алібі: один подорожній, люблю його слухати, відомий співак, імені не пам’ятаю. Зупинявся купити воду. Дівчина залишилася у машині. Мабуть, на ній і вбрання не було, але зараз у міських дівчат такі сукні — нічого не ховають. Вона, здається, була під кайфом. Але головне не він. Хоча він зірка, я його фанатка. Головне — його машина! Зараз таких не роблять. А ще старий місцевий п’яниця, ти його знаєш, Кірі Доллон, приходив купити пляшку.
Налі ледь не вдавилася, підняла на жінку очі, обережно запитала:
- Тітонько Улі, а розкажіть про ту круту машину. Дуже мені подобаються гарні машини.
Бак застигнув, очікуючи відповіді, не вірив у таку удачу.
- Вишневий Гейнц (марка машини) їх зробили десять, вийшли у прокат у той рік, коли почали продавати гравітаційні. Вісім червоних і два темно-вишневих. Лаковані з електричним двигуном, двомісні. Неймовірна машина — я про таку мріяла, та вони зараз дорогі, наче космічний корабель класу Д.
Бак піймав погляд Наллі. Закохано подивився на рестораторку. Та усміхалася, припрошувала:
- Певне, цінну я вам інформацію дала, он як очі сяють. То що, той співак — вбивця?
— Та ні, — з поспіхом заперечив Бак, — ще один свідок. А як його звати, не знаєте?
Налі поспіхом почала доїдати яєшню, прикипіла до екрану свого телефона й жестом пропонувала напарнику закруглятися.
— Яка смачна яєшня, — примовляв Бак, ледь не давлячись, а фрі можеш нам у дорогу запакувати і каву.
- От вже. Я тут горю від цікавості, а їм фрі пакуй, — бубоніла господиня.
- Я прошу вас, нікому не розповідайте про того свідка — це дуже важливо: це наш секрет, пані напарнику.
— Добре, — спантеличено відповіла рестораторка, — й зробила жест, який зазвичай роблять поліцейські: «Тиша у ефірі, напарники».
