Раді Вас бачити!

Барило плавав погано. Лада помітила це майже відразу й вирішила, що десь помилилася.

Людина, яка двічі на тиждень їздить у басейн, у її голові мала перетинати доріжку рівними сильними гребками, розвертатися біля бортика без зайвих рухів і взагалі виглядати так, ніби воду для неї придумали окремо. Барило плив повільно.

На кожному третьому або четвертому відрізку переходив на спину, біля стінки затримувався довше за інших, а коли на сусідню доріжку прийшов чоловік років шістдесяти з животом і яскравою зеленою шапочкою, той почав стабільно його обганяти.

Лада сиділа за склом у маленькій зоні з автоматом для кави й дивилася лише тому, що прийшла раніше.

О восьмій Барило виліз із води. Трохи кульгав.

Тепер було зрозуміло, навіщо йому басейн: не заради спорту, а через коліно.

Через двадцять хвилин він з’явився вже одягнений, із вологим волоссям і спортивною сумкою через плече. Купив у автоматі каву, спробував, скривився й усе одно поніс до столу.

— Тут п’ять років гидка.

Лада подивилася на стаканчик.

— Навіщо купуєте?

Барило сів.

— П’ять років перевіряю.

На цьому жарт закінчився. Його вистачило рівно настільки, наскільки треба. Він сам запропонував запис. Лада поставила телефон між ними.

Барило назвав ім’я, дату, сказав, що розуміє, з ким говорить і що частина розмови може бути використана редакцією після додаткової перевірки.

Потім довго розмотував навколо пальця мотузку від ключа до шафки. Початкове замовлення було справжнім.

Не фіктивним прикриттям для поліції й не особистою операцією Корецького.

Через Мирного прийшла юридична фірма. За нею стояла корпоративна група, до якої належала «Північ Девелопмент» і ще кілька компаній із нерухомістю та логістичними активами.

Лада вже торкнулася їхнього середовища раніше, ніж зателефонувала Руденкові. Сокальський. Frostline. Старі склади.

Запити до людей, які колись працювали з охороною й проблемними активами.

У юристів виникло нормальне для них і неприємне для журналіста питання: наскільки далеко вона зайшла й чи готується публікація, яка потягне за собою клієнтів фірми.

Початкове завдання Барила було ширшим, ніж він тепер вважав правильним, але зрозумілим. Публічні професійні контакти. Теми, якими вона займається.

Люди, з якими зустрічається у зв’язку з роботою.

Чи має регулярні контакти з правоохоронцями. Жодних телефонів. Жодної квартири.

Жодних спроб підійти до неї або джерел.

Барило говорив про ці межі не тому, що хотів виглядати хорошою людиною. Скоріше навпаки. Йому було важливо точно окреслити, що він усе-таки робив. Лада не допомагала йому словами на кшталт «лише». Стеження лишалося стеженням.

Навіть якщо людина сидить у кафе, а не лізе у вікно. Завдання змінилося наступного ранку. Цю частину Мирний знав. Але не всю.

Барило витягнув із сумки планшет, відкрив фотографію сторінки робочого журналу. Сам журнал зберігався вдома; після припинення контракту він сфотографував кілька аркушів на випадок спору про обсяг роботи. Лада побачила дату. Часи.

Стислі записи, зрозумілі насамперед самому авторові.

О 08:41:

РШ. силові / хто веде / копії? окремо.

О 10:08:

доп. від М. — Руденко + хто стоїть за ЛК.

Лада вже знала другий час.

Саме о 10:08 Мирний отримав доповнення до завдання, в якому вперше з’явився Руденко.

Тепер перед ним існувало 08:41.

— РШ?

Барило перестав крутити мотузку.

— Шевчук.

Вони зналися давно. Не дружили.

Перетиналися ще тоді, коли Барило працював у системі, потім — через приватну безпеку. Роман міг подзвонити й спитати, хто зараз відповідає за охорону певного об’єкта, Барило іноді питав його, чи конкретна людина справді ще служить там, де представляється.

Нормальний обмін для середовища, де половина телефонної книжки старіє швидше за людей.

Того ранку Шевчук знав, що Барило працює по журналістці.

Звідки — Барило не спитав.

Тепер це видавалося найбільшою дурістю всієї історії. Тоді ні.

Шевчук хотів знати, хто з правоохоронців регулярно контактує з Ладою, чи є серед них людина, яка може давати їй службову інформацію, і чи схоже, що копії документів зберігаються ще десь поза редакцією. Насамперед його цікавив Максим. Прізвище він знав.

Барило сказав, що Максим із Ладою знайомий давно.

Більше нічого на той момент не мав. Шевчук попросив подивитися уважніше. Не стежити за Максимом.

Подивитися, наскільки він входить у Ладине робоче коло. Барило погодився.

Оце було місце, яке він тепер не намагався виправдати.

Шевчук не представлявся людиною замовника, не казав, що діє за дорученням Корецького, і на керівництво не посилався.

Тоді чому Барило взагалі виконав прохання? Він подивився крізь скло на басейн.

Чоловік у зеленій шапочці тепер плив сам. Барило відповів не одразу. Бо Роман був Романом.

Бо десятиліттями люди в їхньому середовищі звикали розрізняти офіційне прохання і прохання, про яке краще не залишати паперу.

Бо він уже працював по Ладі й додати ще один пункт здавалося дрібницею.

І тому що в той момент йому навіть не спало на думку запитати, чи має Шевчук право цікавитися журналістськими джерелами.

За сорок років професійного життя можна навчитися помічати небезпечного чоловіка біля під’їзду й одночасно не помітити власної звички.

Через годину двадцять сім хвилин прийшло формальне доповнення від Мирного. Без прізвища Шевчука. Але з дуже схожою логікою. Руденко.

Можливі неофіційні контакти в правоохоронних органах.

Хто може стояти за журналісткою.

Чи є ознаки того, що матеріали передані третім особам.

Барило тоді вирішив, що Шевчук просто знав про розширення завдання раніше. Звична річ.

Хтось поговорив із юристом, юрист — із клієнтом, клієнт — зі знайомим поліцейським; можливо, у зворотному порядку. Маршрут інформації ніхто не розкладав.

Тепер він не міг сказати, чи Роман вплинув на письмове завдання, чи просто отримав ту саму інформацію паралельно. Це була важлива різниця. Лада її записала.

— Мирний знав про дзвінок?

Барило похитав головою.

Він повідомив Мирному лише, що з’явився додатковий інтерес до правоохоронних контактів. Коли за годину прийшло офіційне доповнення, тема ніби сама легалізувалася.

Мирний мав усі підстави думати, що змінився запит клієнта.

Тому потім чесно розповів Ладі те, що знав. Зміст завдання змінився.

Джерело зміни — він бачив не повністю. Лада попросила показати решту записів. Барило гортав повільно.

Там не було роману про її життя. Кілька адрес. Час. Робочі зустрічі. Позначки про редакцію. Машина Максима двічі. Кафе.

День, коли вона без попередження змінила маршрут і поїхала до матері. Поруч Барило написав:

знову не за планом.

Лада підняла голову. Він трохи знітився.

— У вас справді з маршрутами погано.

— У мене немає маршрутів.

— Оце й погано.

Вона не стала сперечатися. Далі з’явилася друга група.

сірий Renault — не наші.

2 чол., ротація.

ГВ?

Тоді Барило ще не знав напевно, що то люди Вороніна. Тепер знав. Лада перегорнула назад. Про Максима було небагато. Ім’я. Машина. Одна зустріч. Жодного висновку про джерело.

Барило сказав, що не зміг би зробити такого висновку чесно. Друзі зустрічаються. Люди з правоохоронних органів мають приватне життя. Спостерігати за двома кавами й написати «зливає інформацію» — це вже не робота, а фантазія замовника.

Шевчукові він так і сказав. Роман був незадоволений. Але не наказував продовжувати.

— А хто питав Максима, скільки років він мене знає?

Барило повів плечем: це був не він. Про той епізод дізнався вже пізніше, коли Мирний почав з’ясовувати, хто ще ходить навколо тієї самої історії. Це був інший чоловік.

Колишній правоохоронець, який тепер працював на кількох корпоративних клієнтів і час від часу виконував приватні доручення.

Імені Барило не знав напевно.

Тільки прізвисько, яке могло не мати жодного стосунку до паспорта.

Оце Лада не любила найбільше. Ще одна людина. Ще один канал.

Ще одна спокуса намалювати все одним кольором. Вона залишила рядок порожнім. Барило замовк, коли прибиральниця підійшла до сусіднього столу.

Жінка протерла поверхню, зняла два порожні стакани, поставила стілець рівніше. Барила знала.

Запитала, чи коліно сьогодні краще. Він відповів, що поки не вирішило. Вона сказала не геройствувати й пішла. Лада чекала.

Коли вони знову залишилися самі, запитала про наймотивованіше. Навіщо Барило говорить зараз? Він не розігрував совість.

Після публікації юридична фірма надіслала Мирному формального листа про завершення проєкту й дотримання конфіденційності. Звичайний документ.

Учора Барило отримав окреме нагадування зберігати матеріали відповідно до договору й не коментувати роботу третім особам. Теж звичайний документ. Майже.

У ньому початковий обсяг завдання описали так, ніби жодного пошуку джерел і правоохоронних контактів ніколи не було. Тільки оцінка репутаційних ризиків у відкритих джерелах. Барило прочитав двічі. Потім підняв свої записи.

Якщо почнеться офіційна перевірка, дуже легко буде сказати, що все інше він придумав сам.

Оце вже стосувалося безпосередньо його власної шкіри, а не Лади чи свободи преси.

— Тобто ви страхуєтеся.

— Так.

Він навіть не образився. Ладі це сподобалося більше за покаяння.

Барило погодився передати редакції копії тих сторінок, що стосувалися роботи по Ладі, і письмово підтвердити хронологію.

Оригінал журналу залишався в нього.

Ще були листи від Мирного.

Формальне доповнення о 10:08.

Рахунки. Закриття договору. Лада попросила нічого не видаляти. Барило подивився на неї майже поблажливо.

Людина, яка тридцять років працює з чужими конфліктами, не викидає папір саме тоді, коли всі раптом починають говорити, що паперу не існувало.

За це Лада теж не подякувала.

Корецького він у цій частині історії не бачив. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення.

Жодного «передайте від Віктора Михайловича». Це було важливо. Лада запитала двічі різними словами. Відповідь не змінилася. Шевчук міг діяти сам.

Міг діяти в інтересах людини, про яку Барило не знав.

Міг вважати, що робить те, чого від нього й так очікують. Барило не мав підстав вибирати одну версію. Потім згадав деталь.

Під час другої розмови він сам запропонував зателефонувати Корецькому й уточнити, чи є у Шевчука якийсь службовий інтерес до журналістки.

Роман відмовився без різкості: сказав не втягувати Віктора Михайловича в дурниці. Барило тоді навіть посміявся. Тепер уже ні.

Лада попросила точне формулювання. За дослівність Барило не ручався, за сенс — так.

Корецького в ту розмову підключати не треба. Вона вимкнула запис майже через дві години. Барило допив холодну каву.

Спробував піднятися й на секунду скривився від коліна. Лада мимоволі подивилася.

— Нормально.

Він сказав це швидше, ніж вона встигла щось спитати. Потім закинув сумку на плече. На виході зупинився.

— Я не хочу, щоб із мене зробили вашого хорошого свідка.

Лада сказала, що не збирається.

— Бо я все одно за вами ходив.

— Я пам’ятаю.

Цим вони й розійшлися. Ігор прочитав розшифровку двічі. Марія — тричі.

Найбільше її цікавило не те, що сказав Барило, а що з цього можна незалежно поставити на часову шкалу.

08:41 — запис про Шевчука.

10:08 — формальне доповнення.

Лист Мирного існував у пошті. Його метадані збігалися.

Початкова версія завдання теж збереглася.

У ній не було Руденка й не було формулювання про того, «хто стоїть за журналісткою». Наступна — була.

Уже три джерела описували цей перелом із різних боків: Мирний пам’ятав зміну завдання. Барило пам’ятав дзвінок перед зміною.

Електронна пошта фіксувала час письмового доповнення.

Цього вистачало для дуже конкретних запитань, але не для оголошення Шевчука організатором стеження. Ігор залишив саме так.

Запит Роману надіслали об одинадцятій сорок.

Окремо — його адвокатові після того, як той учора попросив надалі звертатися через нього. Шість пунктів.

Чи телефонував Барилу в зазначений день.

Чи цікавився контактами Лади з правоохоронцями.

Чи просив встановити, де зберігаються копії її матеріалів. На яких підставах.

Чи знав про формальне замовлення Мирного.

Чи повідомляв про свої дії керівництво.

Юридична фірма отримала власний запит. «Північ Девелопмент» — свій. Корецький — два питання, не шість.

Чи знав про контакт Шевчука з Барилом до публікації.

Чи доручав будь-кому встановлювати журналістські джерела Лади Коваль. Лада натиснула «надіслати».

Цього разу ніхто в редакції не дивився на годинник. Продовжували іншу роботу.

У Оксани була тема про закупівлю. Ігор сперечався з фотографом про права на знімок.

Тарас намагався пояснити бухгалтерії, чому рахунок за сервери цього місяця більший.

Велика справа не скасувала понеділок. Відповідь Корецького прийшла першою. Письмово.

Він не знав про доручення Барилу з’ясовувати джерела Лади й такого доручення нікому не давав.

Про приватний контакт Шевчука з Барилом до виходу матеріалу йому відомо не було. Коротко. Без біографії.

Без пояснення, скільки років він захищає державу. Лада прочитала й попросила залишити в папці.

За двадцять хвилин він подзвонив сам. Вона ввімкнула запис і повідомила. Корецький погодився.

Йому вже переказали суть заяви Барила. Роман йому не говорив. Лада запитала, чи вірить він у це. Корецький не відповів на питання про віру.

Сказав, що якщо правоохоронець поза службовою процедурою використовував приватного виконавця, щоб встановлювати журналістські джерела, цим мають займатися не телефонні розмови. Лада погодилася.

Потім запитала те, чого не було в офіційному запиті: чи здивований він. Тиша тривала кілька секунд.

— Менше, ніж хотів би.

Це була вся відповідь. Лада не просила розгорнути.

Після дзвінка Ігор довго дивився на неї.

— Ти розумієш, що це не виправдання його?

Розуміла. Можливо, навіть навпаки.

Корецький десятиліттями будував професійний світ, у якому офіційної процедури часто було недостатньо. Люди говорили з посередниками. Використовували старі контакти. Попереджали конфлікти до протоколу. Домовлялися там, де закон приходив пізніше.

У такому світі підлеглому не завжди потрібен наказ.

Достатньо знати, які проблеми керівник вважає небезпечними.

Який результат він назве корисним.

Що пробачить, якщо все закінчиться добре.

Лада не могла довести, що саме це сталося зі Шевчуком.

Тому не писала цього в майбутньому оновленні як факт.

Але тепер краще розуміла фразу Корецького про те, що він захищає «те, що ще працює».

Робочі системи мають одну неприємну властивість. Люди в них навчаються.

Юридична фірма відповіла після обіду.

Вони не коментували конфіденційні відносини з клієнтами.

Стверджували, що ніколи не доручали незаконного втручання в приватне життя журналістки, не санкціонували отримання інформації незаконними способами й не давали Барилу повноважень контактувати з правоохоронцями від їхнього імені.

Щодо доповнення о 10:08 підтвердили лише, що документ справжній.

Хто саме з боку клієнта попросив додати пункти — не повідомили. Через адвокатську таємницю. Марія прочитала.

Сказала, що очікувала приблизно це. «Північ Девелопмент» відповіла пізніше.

Компанія визнавала, що в її інтересах проводився аналіз потенційних репутаційних ризиків у зв’язку з журналістським інтересом до старих корпоративних спорів. Водночас заперечувала замовлення прихованого спостереження за приватним життям Лади та пошуку конфіденційних джерел.

Хто формулював розширене завдання — у відповіді не було.

Тепер на одному шматку паперу одночасно існували чотири версії відповідальності.

Кожна була досить вузькою, щоб людина могла в ній жити. Шевчук відповів останнім. Через адвоката.

Факт знайомства з Барилом не заперечував.

Розмову того ранку — теж.

Але описував її як приватний обмін інформацією, пов’язаний із власною занепокоєністю тим, що в публічний простір можуть потрапити викривлені відомості про старі кримінальні провадження.

За версією Шевчука, він не замовляв стеження, не платив Барилу, не використовував службових баз і не вимагав установлювати джерела. Саме останнє суперечило Барилу найбільше. Лада перечитала його запис:

силові / хто веде / копії?

Слово «джерело» там справді не стояло.

Тлумачення ще треба було доводити. Це її дратувало. І одночасно радувало.

Доказ, який чинить опір бажаному висновку, принаймні змушує поводитися з ним правильно.

Вони вирішили не випускати другий великий матеріал увечері.

Лише коротке оновлення до першого: редакція отримала нові свідчення щодо походження завдання зі збору інформації про журналістку, перевіряє їх і звернулася за коментарями до всіх названих осіб.

Без прізвища Шевчука в заголовку. Без «сенсаційного викриття». Барило ще мав підписати письмову заяву.

Оригінал журналу треба було оглянути.

Листи — зберегти не лише скриншотами.

Потім вирішувати, яка частина належить публікації, а яка вже правоохоронній перевірці. Марія зателефонувала зовнішньому юристові.

Через годину вони підготували не «заяву на Корецького» й не «викриття мафії», а пакет із хронологією, копіями, контактами людей, готових підтвердити свої слова, і позначками, де свідчення суперечать одне одному. Заяву щодо можливого використання поліцейським приватного збору інформації про журналістські контакти подали до ДБР; копію матеріалів направили до Департаменту внутрішньої безпеки Нацполіції.

Лада не просила Максима «підштовхнути».

Навіть не сказала йому до відправлення. Він подзвонив увечері сам.

Хтось уже встиг повідомити Максима. Він не сердився; навпаки, сказав, що цього разу вона зробила правильно. Лада пожартувала, що треба записати дату. Максим не підтримав.

Був у магазині й намагався телефоном зрозуміти, які саме фарби потрібні Алісі на завтра. Донька написала «акрилові, нормальні», а на полиці стояло приблизно сорок варіантів.

Йому було не до історичної миті. Лада почула, як він просить продавчиню допомогти. Потім повернувся.

Максим не обіцяв результату й не знав, чи з матеріалів вийде кримінальна історія, дисциплінарна або взагалі нічого; забирати її собі теж не збирався. Вони попрощалися.

Через десять хвилин Максим надіслав фотографію набору фарб.

Ці нормальні?

Лада написала:

Я журналістка.

Він:

Ти жінка.

Лада:

Це не професійна кваліфікація по фарбах.

Через хвилину прийшла відповідь:

Пізно. Купив.

Вона засміялася сама в порожній переговорній.

Архівний лист прийшов о 19:43.

Лада побачила тему й не відкрила одразу. Це здивувало її саму.

Місяць тому вона б кинула все.

Тепер закінчила підпис до оновлення, перевірила дві дати й тільки тоді натиснула.

Архівісти знайшли ще кілька документів за уточненими прізвищами — не справу Андрія, а матеріали іншої перевірки, де його згадували. Сканів було сім. Перший — службова переписка. Другий — перелік підприємств.

Третій стосувався витоку інформації про заплановані контрольні заходи. Лада збільшила.

Дата стояла вже після смерті батька.

Ініціатором додаткової перевірки був Гринь.

У тексті не було великого викриття.

Навпаки, канцелярська мова майже задушила те, що для Лади було особистим.

Зафіксовано ознаки того, що окремі особи могли заздалегідь отримувати відомості про час та об’єкти перевірок. Джерело витоку не встановлено.

Перевірити контакти кількох працівників і посередників. Серед прізвищ: Левченко. Корбут. Ще двоє незнайомих. І Корецький. Не як встановлений винуватець.

Як людина, чиї контакти теж належало перевірити. Нижче стояла рукописна позначка. Коротка. Без результату. Лада перегорнула далі.

На п’ятому скані був Андрій. Не його почерк.

Чиєсь службове пояснення останніх днів.

Згадувалося, що Коваль копіював документи й мав намір передати частину матеріалів за межі первинної перевірки. Кому саме — невідомо. Окремо:

після смерті частина копій могла залишитися у Р. П. Левченка.

Михайло в документі не згадувався.

Отже, хоча б ця частина дядькової розповіді не суперечила тому, що знала система: папери справді пішли до Романа.

Далі було те, що Лада шукала найдовше: не доказ убивства, а кілька рядків про аварію.

Матеріали щодо можливого навмисного впливу на транспортний засіб перевірялися окремо.

Підтверджувальних даних на момент документа не отримано.

На цьому все: жодного визнання чи секретної операції, жодного імені вбивці на полях.

Батькова смерть залишалася дорожньою аварією, перед якою він, можливо, їхав на ще одну зустріч із головою, повною недовіри. Лада відчула не розчарування.

Щось ближче до втомленого полегшення.

Їй не треба було знаходити вбивцю, якого могло не існувати. Останній документ був коротким.

У переліку перевірених контактів біля кількох прізвищ стояли результативні позначки.

Біля Корецького стояв запис, що даних про передачу ним інформації фігурантам на той момент не отримано. Це не означало ані «не передавав», ані «невинний» — лише те, що даних не отримали.

Лада дивилася на рядок довше, ніж хотіла. Андрій у блокноті написав:

В.К. — не один.

Вона кілька тижнів читала це майже як напрямок обвинувачення.

Тепер речення стало менш слухняним.

Можливо, батько мав на увазі, що Корецький приходив не сам.

Можливо, що в нього були люди. Можливо, взагалі щось інше.

Знак питання біля інших імен був чеснішим за все, що пізніше зробила з ними пам’ять родини.

Лада переслала скани Ігорю й Марії, але поки не матері й не Михайлові: спершу хотіла сама спокійно перечитати їх ще раз. На вулиці вже стемніло.

Тарас ішов додому й заглянув у переговорну, щоб запитати, чи вимикати за нею світло в коридорі. Лада сказала, що сама. Він пішов.

Через кілька хвилин редакція стихла. Вона відкрила батьківський блокнот на фотографії. Чотири прізвища. Гринь. Мостовий.

В.К.

Роман. І нижче:

хто з них попередив?

Тепер Лада знала більше, ніж Андрій того вечора. І все одно не могла відповісти.

Дивним чином це вже не здавалося поразкою. Вона знала інше.

Мостовий попередив Корбута про Андрія. Роман переносив інформацію між середовищами. Гринь сам шукав витік.

Корецького перевіряли й не знайшли достатнього.

Через десятиліття Шевчук використав чужий приватний канал, не чекаючи формального доручення.

Барило виконав прохання, бо воно не здалося йому достатньо неправильним у момент, коли прозвучало.

Юристи перетворили частину чужого інтересу на нормальний робочий документ.

Мирний побачив уже документ і вважав, що так вирішив клієнт.

Кожна людина могла описати лише свій шматок.

Звідси й народжувалися системи, які потім усім хотілося пояснити одним прізвищем. Лада закрила ноутбук.

На телефоні було повідомлення від матері. Фотографія орхідеї.

Той самий корінь, який кілька днів тому Олена підозрювала в гнилі. Поруч новий зелений кінчик. Підпис:

Живий. Я ж казала.

Лада подивилася. Написала:

Завтра приїду. Є документи про тата.

Мати прочитала майже відразу. Довго нічого не відповідала. Потім:

Добре. Купи хліб.

Оце було все. Лада поклала телефон у сумку, вимкнула світло й вийшла з редакції.

На завтра залишалися батько, мати, дядько й документи, які вже не могли повернути нікого в 1989-й. На сьогодні роботи вистачило.