Раді Вас бачити!

Про фотографію Гліб Воронін дізнався раніше, ніж Лада вийшла з території ринку.

У цьому не було нічого складного. Після дзвінка Михайла Сергійовича він поставив біля неї людей, а нормальний супровід від поганого відрізнявся насамперед відстанню. Ніхто не мав висіти за її автомобілем від будинку до редакції, сидіти за сусіднім столом або траплятися журналістці в одній куртці тричі за день. Вона й без того була уважніша, ніж Михайло Сергійович хотів визнавати.

Особливо після того, як почала шукати.

Тому сьогодні один чоловік бачив її біля адміністрації ринку, інший — уже після виходу. Фотографій самої Лади Гліб не просив. Йому вистачало часу, місця й того, з ким вона контактувала.

Але співробітник, який чергував неподалік, знав стару стіну в адміністративному кабінеті. Колись на ній висіло більше тридцяти фотографій. Гліб теж там був.

Повідомлення складалося з одного речення:

Довго дивилась старі фото. Знімала на телефон.

Гліб прочитав його в офісі, де бухгалтерка саме принесла документи на підпис.

Він підписав три акти, повернув один через неправильну дату, подзвонив керівникові об’єкта в Ірпені щодо зламаного шлагбаума і лише після цього відкрив архівну папку на комп’ютері.

Фотографії з ринку знайшлися швидше, ніж він очікував.

Цифровий безлад мав дивну перевагу перед паперовим: люди роками нічого не могли знайти, зате майже ніколи нічого остаточно не викидали.

Знімок був той самий.

Нестеренко стояв у центрі, задоволений новими камерами, поряд молодший Корецький. Шевчук тоді ще був рядовішою фігурою й тримався трохи позаду. Сам Гліб дивився кудись убік.

У правому краю кадру фотограф відрізав половину Михайла Сергійовича.

Обличчя залишилося майже повністю. Плече, профіль, рука з годинником.

Для сторонньої людини — ще один чоловік на заході.

Для Лади цього могло вистачити.

Гліб збільшив кадр один раз і закрив.

Дзвонити одразу не став.

Михайло Сергійович останні роки погано переносив будь-які новини про племінницю, якщо вони починалися зі слів «нічого страшного». Після них завжди виявлялося, що вона поїхала кудись одна, зустрілася не з тією людиною або встигла поставити питання, якого їй ніхто не радив ставити.

При цьому самій Ладі він роками розповідав, що хвилюється виключно через її сімейний стан.

Гліб знав цю виставу майже напам’ять. У версії Михайла Сергійовича десь існував чоловік, достатньо порядний, розумний і терплячий, щоб одружитися з Ладою, після чого всі проблеми з її безпекою якимось чином переходили в його юрисдикцію.

Гліб ніколи не питав, чому нещасній людині бажають такого майбутнього.

У нього самого була доросла донька.

Від цього теорія про чоловіка-рятівника не здавалася переконливішою.

На екрані телефону з’явилося повідомлення вже з іншого об’єкта: у Бучі після нічного перепаду напруги знову не піднялися дві камери. Черговий технік служив із весни; нового ще не знайшли. За останні роки це стало звичною частиною роботи. Людей, яких раніше можна було поставити на нічну зміну або відправити на проблемний об’єкт, поменшало. Частина пішла до війська, хтось виїхав із родиною, кілька чоловіків працювали тільки там, де вистачало документів і формальних підстав не створювати собі зайвих питань із військовим обліком.

Гліб переслав заявку іншому майстрові й повернувся до Лади. Вона вже знайшла Вороніна.

У цьому він не сумнівався. Після того як вона почала копати старі охоронні компанії, не знайти його можна було тільки навмисно. «Бастіон-М», «Гарант-Сервіс К», ринок, склад у Пухівці — слідів вистачало.

Значно важливіше було, ким вона його вважала.

Тут варіантів було більше.

Люди Корецького могли бачити в ньому старого посередника. Шевчук — небажаного свідка кількох домовленостей, про які краще не згадувати. Для підприємців він у різні роки був то охороною, то людиною, яка приходила після зміни власника й забезпечувала, щоб старі та нові господарі не вирішували юридичний спір арматурою біля воріт.

Журналістка могла скласти з цього будь-яку картину.

Гліб не ображався.

Більшу частину дев’яностих і початку двотисячних він заробляв у середовищі, де офіційний договір означав менше, ніж слово людини, яка гарантувала його виконання. Згодом країна ставала іншою, змінювалися закони, поліція, назви структур і спосіб оформляти власність. Люди, які вміли стояти між сторонами конфлікту, нікуди не зникли. Просто перестали називати свою роботу так, як називали раніше.

У цьому була і причина, через яку Михайло Сергійович тримав його поруч стільки років.

Гліб не любив героїчних рішень: вони дорого коштували.

Першу перевірку інтересу до Лади він отримав два дні тому.

Не повну. Таких речей давно не існувало у вигляді одного списку, який можна купити в правильного знайомого.

Спочатку хтось цікавився її адресою, потім автомобілем і редакцією; окремо з’явився запит про Максима. Гліба насторожив саме порядок.

Якби хотіли дізнатися, хто така журналістка, почали б із публічної біографії, старих матеріалів, контактів, соціальних мереж. Це можна було зробити за вечір із ноутбука.

Тут перевіряли інше: де вона буває, на чому їздить, хто поруч і хто може відреагувати, якщо з нею щось станеться.

Такий інтерес ще не означав підготовку нападу. У справах, які торкалися впливових людей, журналістів перевіряли постійно. Іноді, щоб зрозуміти джерела. Іноді — щоб оцінити, наскільки серйозно треба ставитися до майбутнього матеріалу.

Проте Михайло Сергійович не платив Глібу за оптимістичне тлумачення чужої цікавості.

Вони встановили дві точки контролю біля будинку Лади, одну біля редакції й не наближалися.

Тоді з’явився Максим.

Про нього Гліб знав більше, ніж хотів.

Розлучений. Донька. ДБР. Нормальна службова репутація, без очевидних грошей, яких не пояснює зарплата. Кілька людей відгукнулися про нього добре, один — дуже погано. Останнє Глібу сподобалося більше: погано відгукувався чоловік, якого він сам не став би садити за свій стіл.

Максим міг бути корисним, але легко ставав проблемою, якщо вирішував, що невідома група біля Лади — частина загрози. Тому людей наказали тримати ще далі.

Один із молодших усе зіпсував.

Дізнався номер Максима й вирішив проявити ініціативу. Відправив повідомлення про те, що Лада не зупиниться.

Гліб прочитав текст уже після відправлення й кричати не став. Просто попросив хлопця наступні два тижні займатися складом у Василькові, де головною оперативною проблемою були водії, які курили біля резервуара. Цього вистачило.

Повідомлення, втім, мало несподіваний ефект.

Максим став обережнішим.

І почав дивитися навколо Лади так, як Глібу було потрібно.

Ближче до четвертої стало зрозуміло, що фотографія на ринку — не найбільша проблема дня.

Один зі старих контактів передав ім’я людини, яка цікавилася Ладиними пересуваннями.

Ім’я виявилося не Шевчуковим — це було б надто просто.

Прізвище Гліб прочитав у машині, стоячи на парковці біля супермаркету. Він приїхав купити корм для собаки й коробку лампочок, бо дружина зранку написала, що половина світла на кухні знову не працює.

У пакеті біля ніг лежали шість банок корму, дві пачки гречки, батарейки й засіб від накипу.

Телефон показував ім’я чоловіка, з яким Гліб не бачився років вісім.

Олег Барило, колишній оперативник. Після звільнення — приватна безпека, потім якісь корпоративні розслідування. Не великий гравець, зате дуже хороший виконавець для роботи, яку замовник не хоче бачити у власному штатному розкладі. Колись Барило працював під Шевчуком, пізніше — поруч із людьми Корецького. Це все одно не відповідало на головне питання: хто платив зараз?

Гліб відклав телефон і завів машину.

До Михайла Сергійовича їхав майже годину. Після тривоги центр зібрав затори, кілька перехресть стояли довше, ніж показував навігатор. Біля одного світлофора волонтери вантажили в бус коробки з медичними наліпками. Далі на зупинці чоловік у формі прощався з жінкою; вона щось поправляла на його комірі, хоча там нічого не було.

Гліб дивився вперед.

У цьому місті за останні роки стало набагато більше речей, біля яких люди навчилися не затримувати погляд.

Михайло Сергійович був не в офісі.

Він узагалі останнім часом рідше туди приїздив. Частину справ віддав людям молодшим, частину закрив, у деякі втручався тільки коли старі партнери не могли домовитися без нього.

Сьогодні він сидів у невеликій кімнаті за рестораном, який юридично давно належав іншій людині.

Гліб приніс із собою тільки телефон.

Розмова тривала близько п’ятнадцяти хвилин.

Більшу її частину можна було переказати одним реченням: чужий інтерес до Лади підтвердився, але замовник залишався невідомим.

Гліб показав ім’я Барила.

Потім фотографію з ринку.

Михайло Сергійович довше дивився на фотографію — не на Корецького, на себе.

Знімок був зроблений років десять тому. Тоді він ще фарбував сивину, хоча всім казав, що просто вдало підстрижений. На фото стояв трохи боком, тому Лада могла впізнати його не одразу.

Гліб не питав, що робити з фотографією.

Прибирати її було пізно і безглуздо. До того ж Михайло Сергійович ніколи не любив рухів, які створюють проблему там, де поки існує лише інформація.

Значно більше його зачепило інше: Лада підійшла до старих справ через Шевчука.

Це ім’я мало для нього власну історію, і відкривати її журналістці Гліб зараз не збирався.

Після довгого перегляду матеріалів Михайло Сергійович повернув телефон і лише тоді сказав уголос те, до чого вся розмова вже давно прийшла сама.

— Нехай копає.

Гліб зрозумів продовження без слів.

Забирати в Лади розслідування було марно. Якщо дати їй готову відповідь, вона перевірятиме того, хто її дав. Якщо залякати — з’явиться ще одна тема. Якщо попросити заради родини, можливо, стане тільки гірше.

Потрібно було інше: зробити так, щоб у неї залишався час на помилки.

Михайло Сергійович повернувся до фотографії ще раз.

Цього разу погляд затримався не на собі.

На Корецькому.

Гліб знав, що за цим стоїть. Десять років тому вони ще могли опинитися в одному кадрі й не думати, що колись цей кадр доведеться пояснювати.

Тоді межі між світом кримінальних авторитетів, підприємців, міліцейських зв’язків і приватної безпеки були помітнішими в офіційних документах, ніж у реальному місті. Одні люди тримали ринки, інші їх охороняли, треті розслідували злочини, четверті домовлялися, щоб на території не стріляли. Іноді одна людина встигала побувати у двох ролях за десять років.

Корецький із того середовища вийшов далеко.

Михайло Сергійович — ні.

Друзями вони не були, ворогами — теж.

З віком такі відносини ставали найнебезпечнішими: надто багато спільного минулого для байдужості й недостатньо довіри для розмови напряму. Гліб забрав телефон і перед тим, як піти, згадав про Барила. Михайло Сергійович уже знав прізвище. Це Глібу не сподобалося, але запитувати, звідки, він не став.

Увечері Воронін повернувся додому раніше дружини.

Собака зустрів його так, ніби вони не бачилися рік, хоча вранці Гліб сам вигулював його о сьомій. На кухні справді перегоріли три лампи. Він замінив дві й виявив, що третя проблема була не в лампі, а в патроні.

Корм він склав у шафу, гречку — на полицю, а засіб від накипу залишив біля чайника, після чого дружина однаково поставить його не туди.

Телефон лежав на столі екраном вниз.

О 19:18 прийшло повідомлення від людини біля Ладиного будинку.

Вона була вдома.

О 19:41 — інше.

Біля під’їзду стояв автомобіль, якого їхня група раніше не бачила.

Номер перевірили.

Машина була оформлена на невелику сервісну фірму.

Через шість хвилин із неї вийшов чоловік.

Гліб отримав фотографію.

Олег Барило.

Він дивився на знімок довше, ніж на стару фотографію з ринку.

Барило не заходив у під’їзд. Не наближався до машини Лади. Постояв, покурив, комусь подзвонив і поїхав.

Барило міг перевіряти адресу, чекати когось іншого або навіть хотіти, щоб його помітили. Гліб не витрачав час на четверту версію.

Переслав фотографію двом людям і поставив телефон на зарядку.

Тепер супровід Лади мав інше завдання.

До цього вони дивилися, хто нею цікавиться.

Від сьогодні треба було зрозуміти, навіщо Барилу знадобилося знати, де вона спить.