Раді Вас бачити!

Уранці Лада не подзвонила матері, хоча це вимагало більше дисципліни, ніж їй хотілося визнавати.

Фотографія 2009 року лежала в окремій папці поруч із Корецьким, Шевчуком, Вороніним і людьми, які не мали жодного стосунку до її родини. Так виглядало неправильно. Мати не була частиною розслідування. Ілля Петрович Гринь теж поки що не був. Один старий знімок доводив лише те, що зв’язок між ними тривав значно довше, ніж Олена дала зрозуміти.

Лада знала, як легко зіпсувати таку знахідку: повернутися до матері з фотографією й вимагати пояснень або, ще гірше, придумати їх самій. Вона не зробила ні того, ні іншого.

О 8:14 відправила запит до Галузевого державного архіву СБУ щодо Іллі Петровича Гриня: чи є на зберіганні документи про його службу в радянський період, які фонди можуть містити біографічні або кадрові матеріали, яким порядком можна з ними ознайомитися.

Ім’я матері й 1989 рік у запиті не згадала.

Поки що їй було потрібне не минуле Олени, а межі того, що взагалі можна встановити документами.

Після відправлення система підтвердила отримання листа, і на цьому минуле зробило те, що минуле робило найкраще: перестало підкорятися терміновості живих людей.

Лада пішла на роботу.

Редакція жила в якомусь власному часовому поясі.

О дев’ятій ранку там уже сперечалися через матеріал про закупівлю медичного обладнання, хоча автор ще їхав у метро. Оксана шукала людину, яка вночі забрала її зарядний кабель. Хлопець із відео спав, поклавши голову на складену куртку, тому що нічну тривогу провів у коридорі між двома несучими стінами й до четвертої монтував матеріал, який усе одно перенесли на завтра.

Одне місце біля вікна залишалося порожнім уже четвертий місяць: його власник служив. Спочатку колеги не чіпали стіл, потім там з’явилася коробка з технікою, старі штативи, пакунок із футболками редакції, які так і не роздали. Фотографія господаря столу лишалася приклеєною до монітора — він був на ній на морі, згорілий, у смішній панамі. Про це не говорили щоранку; коробки просто поступово займали більше місця.

Ігор прийшов пізніше за всіх, що для нього було майже службовим порушенням. Уночі його мати впала у ванній. Нічого не зламала, але після двох годин у приймальному відділенні відмовилася залишатися на спостереження й о п’ятій ранку змусила сина везти її додому, бо вдома залишився включеним телевізор.

Тепер Ігор читав тексти в тих самих окулярах, у яких просидів половину ночі в лікарні, і періодично дивився в телефон, де сестра повідомляла, що мати знову намагається мити підлогу.

Лада принесла йому каву.

Він прийняв її без подяки, що в їхній системі стосунків означало вдячність.

Про розслідування вони не говорили.

Ігор мав достатньо інших причин злитися на світ.

До обіду Лада закрила два чужі фактчеки, виправила адресу в старому матеріалі й допомогла Оксані з компанією, директор якої за документами був молодший за власну фірму. Причина виявилася банальною: агрегатор неправильно підтягнув дату народження однофамільця.

За кілька днів до цього Лада могла б зробити з цього ще одну нитку.

Тепер лише закрила вкладку.

Помилки зі Skoda вистачило надовго.

До Барила вона повернулася близько другої — вже не до чоловіка з камери, а до його життя на папері.

За кілька годин воно стало значно менш цікавим, ніж будь-яка версія, яку можна було про нього придумати.

Після поліції — кілька приватних структур. Охорона. Корпоративна безпека. Консультаційні послуги. У певний період ФОП. Потім діяльність через невелику фірму, де він не був ані засновником, ані директором.

Соціальні мережі майже порожні.

Власних публікацій мало. Переважно привітання, фотографії риби, кілька світлин із чоловіками приблизно його віку біля води. На одному знімку Барило тримав щуку з таким виразом обличчя, ніби особисто домовився з нею про капітуляцію.

Лада збільшила фотографію.

Не через щуку.

На задньому плані стояв старий мікроавтобус із відкритими дверима, біля нього чоловік наливав щось із термоса. Звичайний ранок людей, які добровільно встали о четвертій, щоб мерзнути біля води.

Під фотографією донька Барила написала, що батько знову відпустив усю рибу й повернувся додому з фотографіями замість вечері.

Лада закрила сторінку.

Такі деталі нічого не доводили й саме тому були корисні.

Людина, яка стояла біля її під’їзду, не жила там постійно.

До того й після того вона сварилася з ортопедом, купувала корм, мала дитину, матір, риболовлю, неприємний податок, який треба сплатити до певної дати. Це не робило Барила безпечним. Просто повертало йому нормальні людські розміри.

Лада згадала, як легко ще три дні тому перетворила Вороніна на водія чужої Skoda.

Почала шукати роботу.

Нинішній зв’язок Барила знайшовся через стару господарську справу.

Фірма називалася «Мирний Консалтинг».

Назва звучала так, ніби компанія допомагала людям обирати страхування або оформляти візи.

Сайт був майже таким самим. Корпоративні ризики, перевірка контрагентів, внутрішні розслідування, інформаційно-аналітичний супровід. На фотографіях — переговорні кімнати, ноутбуки, руки над графіками й одна жінка з гарнітурою, яка, ймовірно, не мала жодного стосунку до самої компанії.

Директором був п’ятдесятисемирічний В’ячеслав Мирний, у минулому — правоохоронець.

Лада зберегла ім’я, але не стала відразу будувати ще одну гілку.

Спочатку перевірила компанію.

«Мирний Консалтинг» існував дев’ять років, платив податки, мав працівників і час від часу судився через гроші. Один колишній клієнт не сплатив за перевірку персоналу. З іншим сперечалися через обсяг виконаних аналітичних робіт. Нічого схожого на фасадну фірму, створену спеціально для журналістки.

У матеріалах одного спору й з’явився Барило — не співробітник, а залучений спеціаліст.

У документах було достатньо сухих формулювань, щоб із них не можна було зрозуміти майже нічого про саму роботу. Перевірка інформації. Виїзні заходи. Аналіз ризиків. Збір відомостей із законних джерел.

Барило, схоже, працював через Мирного давно.

Лада додала його до схеми.

Потім прибрала стрілку, яку машинально намалювала між Мирним і Шевчуком.

Поки її не було.

Були лише двоє колишніх правоохоронців, які в різні роки могли знати один одного через професійне середовище.

Саме так вона вже одного разу мало не побудувала злочинну організацію з людей на фотографії.

До п’ятої почалася тривога.

Частина редакції пішла вниз одразу. Частина завершувала дзвінки. Ігор стояв біля дверей, доки останній працівник не закрив ноутбук; потім забрав свій, хоча батарея тримала хвилин двадцять і користі від цього майже не було.

Цього разу вони працювали в коридорі підземного поверху.

Хтось приніс коробку печива.

Відеомонтажер прокинувся остаточно й почав правити титри.

Оксана знайшла свій зарядний кабель у власній сумці й не повідомила про це колективу, але Лада бачила.

Пів години нічого не відбувалося.

Саме в такі проміжки робота чомусь ішла найкраще.

Лада сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни, і переглядала старі рішення по «Мирному Консалтингу».

Не шукала конкретної людини.

Дивилася, з ким компанія працювала, хто представляв її в судах, де виникали фінансові суперечки, які фірми повторювалися.

Юристи змінювалися, але одна назва трапилася двічі — велике адвокатське об’єднання. Лада його знала й не могла одразу згадати звідки, що дратувало сильніше за незнайоме ім’я. Пошук у власній пошті знайшов відповідь одразу.

То був той самий юридичний лист, який редакція отримала кілька днів тому через її інтерес до старих корпоративних операцій «Фростлайну».

Відправником було те саме адвокатське об’єднання.

Лада перечитала старий лист.

Фірма представляла компанію, пов’язану з нинішнім власником частини «Фростлайну».

У справі «Мирного Консалтингу» вона представляла самого Мирного.

Це могло означати звичайні професійні стосунки.

Великі юридичні фірми мали сотні клієнтів. Компанії з корпоративної безпеки природно користувалися послугами адвокатів. Один адвокатський бренд легко міг одночасно працювати з бізнесом, який журналістка перевіряє, і консультантами, що займаються ризиками.

Лада прочитала обидва документи ще раз.

Збіг не ставав доказом від повторного перегляду.

Але вперше в ланцюжку між нею та Барилом з’явилося щось, що не було старою поліцейською дружбою.

Бізнесове відношення.

Вона створила новий файл і назвала його не «замовник».

Посередники.

У файл вона внесла Мирного, адвокатське об’єднання й Барила — і на цьому зупинилася.

Після відбою Ігор залишився сидіти на складному стільці в підземному коридорі.

Мати нарешті погодилася лежати, сестра прислала фотографію тонометра й попросила не телефонувати наступні двадцять хвилин, бо вона намагається її приспати.

У Лади був момент, коли можна було просто піти.

Замість того щоб переказувати все, Лада сіла поруч і показала два документи.

Старий юридичний лист до редакції й рішення, де та сама фірма представляла «Мирний Консалтинг».

Ігор прочитав обидва без поспіху.

У нього не було захвату від збігів. Це одна з причин, через які Лада досі приносила йому сирі знахідки.

Ігор не сказав ані що вона щось знайшла, ані що це порожній збіг.

Спочатку запитав, скільки великих юридичних фірм такого профілю працює в Києві і скільки клієнтів може мати ця.

Лада не знала, і це був правильний недолік версії. Вона записала собі перевірити.

Лише потім Ігор повернувся до листа: його цікавила не назва фірми, а дата.

Лист до редакції надійшов наступного дня після зустрічі Лади з Іриною Чумак.

На той момент офіційного запиту «Фростлайну» вони ще не надсилали.

Це пам’ятали обоє.

Редакція не приховувала, що журналісти спілкуються з людьми, але хтось дуже швидко дізнався, куди саме вона дивиться.

Раніше Лада вважала, що джерелом могла бути Ірина, Черненко, Бережний або будь-хто зі старих учасників конфлікту.

Тепер з’являвся ще один варіант — люди, які стежили за нею. Ігор ще раз глянув на час відправлення й сказав тільки:

— Перевір час.

Лада не перепитала.

У редакції вони підняли листування.

Ірина погодилася на зустріч о 12:16.

Фактично Лада побачилася з нею після шостої.

Юридичний лист прийшов наступного дня об 11:42.

Менше доби.

Барило, за даними камер і власних спостережень Лади, з’явився біля її будинку пізніше.

Це нічого не доводило щодо початку його роботи. Він міг стежити за нею ще до того, як випадково потрапив на камеру.

А міг бути другим виконавцем, як уже підозрював сам Барило, хоча Лада про це не знала.

Вона дивилася на час листа.

Якщо інформація про Ірину пішла через стеження, комусь треба було побачити зустріч, ідентифікувати жінку, зрозуміти її зв’язок із «Лайтон Парком», передати це клієнту, після чого компанія мала встигнути звернутися до адвокатів.

Можливо — але дуже швидко.

Якщо ж хтось знав про зустріч від самої Ірини — значно простіше.

Лада відкрила їхнє листування.

Ірина після зустрічі нічого не писала, але це мало що означало: люди телефонують, говорять удома, переказують знайомим.

Життя не зберігалося в журналі подій, який журналістка могла відкрити через тиждень.

Лада вже закривала ноутбук, коли згадала деталь із тієї зустрічі.

З тієї зустрічі Лада згадала доньку й танці: Ірина кілька разів залишала стіл, займалася дитиною, шукала футболку в телефоні, купувала сік.

Навколо було повно людей.

Стежити за такою зустріччю було нескладно.

Але Лада тоді нікого не шукала.

Їй навіть не спадало на думку, що хтось уже може шукати її.

Вдома Лада не стала відкривати мамину фотографію. Натомість набрала офіційний номер «Мирного Консалтингу»; було пізно, відповів автовідповідач із робочими годинами. Тоді вона відкрила сайт компанії й знайшла форму для запиту. Написала без легенди, представившись журналісткою.

Запитала, чи працює або працював із ними Олег Барило і чи виконувала компанія протягом останніх тижнів замовлення, пов’язане зі збором інформації про неї або працівників редакції.

Перед відправленням прочитала двічі.

Шевчука, Мирного особисто й адвокатську фірму вона не згадувала. Натиснула кнопку.

Тепер вони знали, що вона знає про Барила.

Це був ризик.

Але мовчки спостерігати за людьми, які спостерігають за тобою, можна не безкінечно.

Відповідь прийшла несподівано швидко.

Не офіційна.

На особисту пошту Лади, адресу якої у формі вона не вказувала.

Відправник був невідомий.

Без підпису.

У листі не було погроз, пояснень або вкладень.

Лише один рядок:

Мирний — не той, хто вам платить.

Лада прочитала його ще раз.

Потім повернулася до власного запиту.

Вона ніде не писала, що вважає Мирного замовником.

І взагалі не питала, хто кому платить.