Спочатку:
На сторінку книги
Олена не відповіла відразу.
Вона взяла інший горщик, насипала на дно трохи кори, перевірила пальцем отвори для води. Секатор залишила на серветці. На кухні тепер було тісно від землі, пластикових контейнерів, двох чашок і пакета з еклерами, який Лада принесла майже годину тому.
Телефон матері коротко засвітився.
У групі колишніх працівників суду збирали гроші на зарядну станцію для реабілітаційного відділення, де лікувався син однієї з секретарок. Олена відкрила банківський застосунок, переказала щось, поставила плюс у чаті й повернулася до орхідеї.
Корецький тим часом нікуди не подівся.
Лада не нагадувала.
У дитинстві вона рано навчилася, що мамине мовчання буває двох видів. У першому випадку відповідь уже була «ні» і подальші переговори лише псували вечір. У другому Олена просто приводила думки в порядок, а тиснути означало отримати коротшу версію.
Зараз був другий.
Корецького вона знала давно, але не настільки близько, як встигла уявити Лада за перші кілька секунд. Їхні шляхи кілька разів перетиналися через суди наприкінці дев’яностих і на початку двотисячних. Тоді він був молодшим, нижчим за посадою і значно худішим. Приходив із матеріалами, чекав у коридорах, сварився з адвокатами, кілька разів давав пояснення в справах, де оперативна робота дійшла до суду.
Мати пам’ятала його не через якусь одну справу.
Через манеру.
Корецький уже тоді швидко зрозумів річ, якої деякі правоохоронці не розуміли до пенсії: суд складався не лише із судді.
Він знав секретарів по іменах, не кидав папери на стіл дівчатам із канцелярії, не вимагав знайти загублену справу «на вчора» від людини, яка бачила її вперше. Якщо йому потрібна була копія документа, він спершу з’ясовував, хто реально може її знайти.
Для Олени це не робило його хорошою людиною.
Робило небезпечно зручною для системи.
Лада слухала, не дістаючи телефону.
Олена тим часом витягла рослину зі старого горщика, обережно розібрала пальцями кору навколо коренів. Частина була здоровою, зеленою. Частина потемніла й перетворилася на порожні оболонки.
Тільки після цього розповідь дійшла до людини, через яку вона взагалі звернула увагу на молодого Корецького.
Ілля Петрович Гринь.
Ім’я Лада не знала.
Мати, навпаки, вимовила його без зусилля людини, яка дістає щось із дуже далекого архіву. Він належав до тієї частини її життя, про яку вдома майже не говорили не через таємницю, а тому, що вона закінчилася задовго до Ладиного народження.
Принаймні так Олена подала це спочатку.
Гринь допоміг їй ще до університету.
Цей факт затримав Ладину увагу сильніше за Корецького.
Вона знала стандартну версію материного життя майже напам’ять. Дитбудинок. Хороші оцінки. Вступ на юридичний. Гуртожиток. Робота. Ніякої родини, яка могла домовитися, знайти репетитора чи привезти валізу продуктів на перший курс.
У цій біографії ніколи не було Іллі Петровича.
Олена поставила рослину в новий горщик і тільки тоді пояснила.
Допомога не означала, що хтось «влаштував» її до університету. Іспити вона складала сама. Але перед вступом з’явилася людина, яка стежила, щоб вона вчасно отримала документи, знайшла підготовчі матеріали, знала, куди їхати й до кого звертатися щодо гуртожитку.
Для сімнадцятирічної дівчини з дитбудинку це було значно більше, ніж звучало тепер.
Лада спробувала уявити матір у сімнадцять і не змогла.
У її пам’яті Олена завжди вже знала, куди подавати документи, кому телефонувати й чому треба робити дві копії, навіть якщо вимагають одну.
Виявлялося, колись хтось навчив її цього.
Ілля Петрович не був ані викладачем, ані працівником університету.
На запитання, ким саме він був, мати знову зайнялася корінням.
Цього разу Лада не чекала так довго.
Вона вже бачила, де проходить межа відповіді.
Олена назвала старе слово, яке після розпаду Союзу поступово змінило установу, вивіски, підпорядкування й частину людей, але не стерло минулого.
Олена сказала просто: державна безпека. Без абревіатур і пояснень.
Ілля Петрович працював у цій системі ще за Союзу, після 1991-го певний час залишався в новій українській структурі, потім пішов на пенсію.
Лада повільно поставила чашку.
Материнська біографія від цього не ставала сенсаційною, але в її початку раптом з’явився дорослий чоловік із системи, про якого Олена за сорок років майже не згадувала.
Чому він допомагав дівчині з дитбудинку, Олена пояснила коротко: познайомилися через одну історію ще там.
Яку саме — сьогодні розповідати не збиралася.
Лада це зрозуміла раніше, ніж спробувала запитати.
Мати підсунула їй другий еклер.
Це був дуже старий спосіб закрити тему без конфлікту.
Корецький повернувся в розмову тільки після того, як кухня стала трохи чистішою.
Олена вимила руки, прибрала кору зі столу, поставила пересаджену орхідею біля вікна. Потім дістала з шафи маленьку коробку з таблетками й випила вечірню дозу, яку останнім часом ставила поруч із чайником, бо один раз забула.
Ілля Петрович знав Корецького — не з дитинства й не як родича, а значно пізніше.
Олена не пояснила їхній зв’язок докладно, бо сама не знала всіх подробиць. Старші люди з силового середовища в дев’яностих і на початку двотисячних перетиналися з молодшими правоохоронцями десятками способів: спільні справи, консультації, рекомендації, старі знайомства, кадрові поради.
Гринь ставився до Корецького добре.
Цього Олена пам’ятала точно.
Двічі приводив його до суду не тому, що молодий оперативник не міг прийти сам, а тому, що хотів познайомити з людьми, які, за його словами, «ще пам’ятають, як усе працює».
Для Лади фраза прозвучала двозначно.
Для матері, схоже, ні.
Вона пояснила її простіше: старі професійні мережі існували задовго до соцмереж. Людей знайомили. Рекомендували. Передавали телефони. Вчили, кому можна довіряти, а кому — тільки офіційні папери.
Саме через Гриня Олена й запам’ятала Корецького краще, ніж інших молодих оперативників із тих років.
А потім вони кілька разів перетиналися вже незалежно.
Один раз — у справі про викрадення підприємця.
Другий — у матеріалах, де правоохоронці втручалися в корпоративний конфлікт.
На третьому випадку мати зупинилася сама. Лада це помітила, але питати одразу не стала: сполоснула чашку, повернула еклери в холодильник, склала пакет.
Мати дивилася у вікно, де у дворі чоловік із сусіднього під’їзду накривав чимось капот машини. Після кількох хвилин стало зрозуміло, що він намагався причепити до подовжувача зарядний пристрій і не хотів, щоб розетка намокла.
Лада чекала.
Третій випадок Олена зрештою назвала не справою, а роком: 1989.
Корецький у той час був занадто молодим, щоб мати стосунок до її судової роботи.
Отже, йшлося не про нього.
Про Іллю Петровича.
Лада відчула, як розмова повертає в зовсім інше місце.
Мати це теж зрозуміла й на сьогодні закрила тему — без сварки й без вигаданого приводу.
Вона просто сказала, що про 1989-й Лада почує іншим разом.
Таке «іншим разом» у виконанні Олени могло означати завтра.
А могло — ніколи.
Додому Лада поверталася вже після дев’ятої.
Почалася тривога, коли вона була за кілька кварталів від будинку. На дорозі рух майже не змінився, зате біля метро люди швидше потягнулися до входу. Лада залишила машину на звичному місці й спустилася під землю разом із сусідами, яких останні роки знала краще за обличчями, ніж за іменами.
Поруч сиділа дівчина з переноскою для кота.
Літній чоловік дивився футбол без звуку.
Жінка з третього поверху нарешті впізнала Ладу й повідомила, що голова ОСББ передав поліції відео з Барилом.
Лада цього не знала.
Подякувала.
Жінка перейшла до значно важливішого питання: чи не її машина стоїть другий день трохи криво й заважає сміттєвозу.
Була її.
Домовилися виправити після відбою.
Через двадцять хвилин Лада відкрила пошук.
Ілля Петрович Гринь.
Результатів виявилося небагато: кілька однофамільців, стара згадка в матеріалах ветеранської організації й некролог. Гринь помер у 2014 році.
Лада відкрила сторінку.
Фотографія показувала літнього чоловіка з важким нижнім обличчям і дуже світлими бровами. Текст був коротким, типовим для таких публікацій: народився, навчався, служив, отримував нагороди, після проголошення незалежності продовжив роботу в органах безпеки України.
Принаймні ту частину, яку можна було перевірити, мати сказала правдиво.
Лада прокрутила нижче.
Серед людей, яким редакція висловлювала співчуття, була родина, колишні колеги й кілька прізвищ.
Корецького не було.
Маминого теж.
Вона вже збиралася закрити сторінку, коли побачила посилання на архівну публікацію про ювілей Гриня п’ятьма роками раніше.
Там було більше фотографій.
На одній він сидів за довгим столом із колишніми колегами.
Лада не знала майже нікого.
Корецького там теж не було.
Зате поруч із Гринем стояла її мати.
Знімок був 2009 року.
Олені тоді ще не було п’ятдесяти.
Вона сміялася, трохи відкинувши голову, і тримала в руках букет.
Не виглядала людиною, яка випадково зайшла привітати чоловіка, що сорок років тому допоміг їй подати документи в університет.
Лада довго дивилася на фотографію.
Мати не збрехала; вона лише розповіла історію так, ніби та закінчилася перед вступом. Фотографія показувала інше.
Зв’язок із Іллею Петровичем тривав щонайменше тридцять років.
