Раді Вас бачити!

Після Мостового Лада зробила те, чого кілька років тому майже напевно не зробила б: замість редакції зайшла в їдальню неподалік клубу й нормально поїла.

Суп уже закінчився. Взяла гречку, котлету й салат із капусти, який виглядав так, ніби пережив не одну зміну кухарів і не бачив у цьому трагедії.

За сусіднім столом двоє чоловіків обговорювали запчастини до мікроавтобуса. Один наполягав, що проблема в генераторі, другий — що генератор вони вже міняли навесні й людина не може щоразу пояснювати всі несправності однією улюбленою деталлю.

Лада їла й не відкривала нотатки.

Мостовий міг почекати двадцять хвилин. Корецький теж.

Навіть мертвий батько, судячи з останніх двох днів, умів чекати десятиліттями. Телефон лежав екраном донизу.

Коли Лада нарешті перевернула його, там було сім робочих повідомлень, фотографія орхідеї від матері й лист з архіву. Вона спочатку відкрила орхідею.

На одному корені Олена намалювала червоне коло й запитала, чи це, на Ладину думку, гниль.

Лада відповіла, що її професійна експертиза закінчується на слові «корінь». Тільки після цього відкрила лист.

Архів не знайшов для неї «справу Іллі Гриня». Саме так і було сформульовано.

У фондах існували матеріали, де людина з таким прізвищем, ім’ям і по батькові згадувалася в різні роки, але для точнішого пошуку просили уточнити відомі місця служби, приблизні посади й події, які її цікавлять.

До відповіді додали три вже оцифровані аркуші, які могли стосуватися запиту.

Перший майже нічого не давав.

Службова довідка з кінця вісімдесятих. Прізвище Гриня. Ініціали. Кілька рядків, написаних канцелярською мовою, що вміла займати багато місця й залишати мало змісту.

Зате одну річ документ підтверджував твердо: у 1989 році Гринь ще був у системі, а не відставним чоловіком із телефонною книжкою старих знайомих чи просто колишнім працівником, до якого приходили по пораду.

Олена, розповідаючи про той час, змішала кілька періодів його життя.

Лада записала це окремо — не як викриття матері, а як корекцію хронології.

Людина через тридцять сім років цілком могла пам’ятати суть стосунків краще за дату, коли саме хтось змінив посаду.

Другий скан стосувався зовсім іншої теми. Лада переглянула й закрила.

Третій відкрила через хвилину знову. Аркуш був поганий.

Правий край затемнений, кілька рядків обрізано. Мабуть, сканували стару копію або дуже тонкий папір, крізь який проступав текст зі звороту. Нагорі стояла дата. Жовтень 1989-го.

Далі йшов перелік людей — не список агентів і не учасників злочинної групи, нічого настільки зручного.

Судячи із заголовка, це були особи, яких згадували в матеріалах навколо господарських зв’язків кількох підприємств і кооперативних структур.

Частину прізвищ Лада бачила вперше.

Одне — вдруге за сьогодні.

Мостовий С. М.

Біля нього нічого сенсаційного. Далі ще двоє. Потім:

Коваль А. С.

Лада збільшила. Пікселі стали більшими. Інформації — ні. Андрій Сергійович. Батько.

Не доказ того, що Гринь працював саме з ним. Документ лише підтверджував: Андрій потрапляв у поле матеріалів, які зберігалися в системі. Це вже було більше, ніж сімейна пам’ять.

Нижче стояло ще одне прізвище. Лада прочитала. Повернулася нагору. Потім знову вниз.

Левченко Р. П.

Роман. Вона не телефонувала матері. Поки що.

Поклала телефон поруч із тарілкою й допила вже холодний компот. Прізвище Левченко вона знала.

І саме тому не хотіла робити з нього висновок до того, як перевірить усе інше.

Левченків в Україні було достатньо, щоб один ініціал не перетворювався автоматично на родича Аркадія Левченка, який уже виринав у сучасній частині її розслідування.

Р. П. міг виявитися Романом Петровичем, Русланом Павловичем, Ростиславом Пилиповичем — ким завгодно.

Навіть ім’я «Роман» походило поки що лише зі слів Мостового й батькового знака питання. Лада відкрила ноутбук. Тепер можна було працювати.

До редакції вона приїхала ближче до четвертої.

Оксана сиділа на підлозі біля свого столу й намагалася зняти колесо з офісного крісла.

Колесо заблокувалося вранці, і пів дня всі просто тягнули крісло боком, доки воно не почало залишати на підлозі чорний слід. Тарас видав їй викрутку. Викрутка не допомагала.

Ігор пройшов повз, подивився на конструкцію й повідомив, що редакція, яка не може відремонтувати одне крісло, не повинна розслідувати державу.

Ніхто не засміявся так сильно, як він розраховував. Лада сіла.

Архівні скани завантажила в окрему папку, зберегла оригінали й лише потім почала збільшувати третю сторінку на великому екрані.

Ініціал після «Левченко» справді був «Р».

Другий — майже напевно «П».

Почерк машинопису тут ні до чого: це був друкований список із ручними позначками.

На полях хтось поставив галочку навпроти двох прізвищ. Коваль не мав галочки. Мостовий теж. Левченко — мав.

Що означала галочка, документ не пояснював. Лада записала:

галочка — значення невідоме.

Раніше могла б написати «виділений».

Тепер навіть це здавалося зайвим.

Прізвище Аркадія Левченка вже траплялося в її робочих нотатках. Тоді — побічно.

Одна зі старих охоронних компаній Вороніна мала бізнесовий зв’язок із мережею закладів, де серед партнерів фігурував Аркадій Левченко. Лада копала іншу лінію й відклала його. Потім мати сама згадала прізвище. Не пояснила.

У той момент поруч уже було занадто багато важливішого.

Тепер Лада відкрила стару картку.

Аркадій Левченко.

Вік. Компанії. Давні партнери. Ресторанний бізнес. Нерухомість. Кілька господарських справ.

Нічого, що саме по собі вимагало б музики в трилері. Лада перевірила повне ім’я.

Знайшла в одному старому судовому рішенні.

Левченко Аркадій Романович.

Вона відкинулася на спинку крісла. Відповіді ще не було — лише по батькові. Аркадій Романович міг мати батька Романа Левченка. Це все.

Р. П. у документі 1989 року міг бути іншим Левченком. Але тепер перевірка стала конкретною.

Батька Аркадія знайшти виявилося складніше. Некрологів не було. Старих інтерв’ю — теж.

Аркадій не походив із родини, про яку писали біографічні нариси. Лада пішла через документи. Старі компанії. Адреси. Приватизаційні згадки.

Судові рішення, де люди часом залишали після себе більше біографії, ніж у соцмережах.

Через годину з’явився Роман Петрович Левченко.

Спершу — у реєстраційній історії підприємства дев’яностих. Потім у старому господарському спорі.

Потім у документі про майно, де поруч стояло ім’я Аркадія Романовича.

Родинного зв’язку прямо не писали. Зате збігалася адреса. Старий будинок на Нивках.

У різні роки за тією самою квартирою проходили обидва. Це вже було краще. Але все ще не достатньо. Лада піднялася по воду.

Коли повернулася, Оксана нарешті витягла колесо з крісла й тепер не могла вставити нове.

На столі лежали три різні ролики, жоден не підходив.

Тарас запропонував переставити колесо з крісла людини, яка сьогодні працює з дому.

Оксана сказала, що так починаються всі корупційні системи. Проблема залишилася нерозв’язаною. Лада знову сіла.

На Аркадія знайшлася стара публікація з нагоди ювілею одного ресторану — не інтерв’ю, а звичайний фотозвіт. Серед підписів до гостей:

Аркадій Левченко з матір’ю Ларисою та родиною.

Лариса. Лада додала ім’я. Шукала вже її.

І ось тут інтернет раптом видав те, чого не дали компанії.

Стара згадка в матеріалі про благодійну допомогу лікарні.

Лариса Левченко, вдова підприємця Романа Петровича Левченка…

Лада прочитала речення повністю. Ще раз.

Дата публікації була значно пізнішою. Жодного 1989-го. Жодного КДБ. Жодного батька. Але ім’я складалося:

Роман Петрович Левченко.

Батько Аркадія. Тепер архівний «Левченко Р. П.» мав реального кандидата. Не встановлену особу. Кандидата. Лада так і записала. Ігор підійшов сам.

Поставив поруч чашку, подивився на екран. Не читав через плече. Чекав. Лада коротко пояснила. 1989 рік. Архів.

Р. П.

Аркадій Романович. Роман Петрович. Стара адреса. Ігор вислухав.

Потім запитав, скільки Романів Петровичів Левченків жило тоді в Києві. Лада не знала. Саме за це любила й ненавиділа редакторів.

Вони рідко руйнували хорошу версію складним аргументом.

Зазвичай вистачало одного нудного питання. Вона повернулася до пошуку.

Повний перелік усіх Романів Петровичів Левченків 1989 року інтернет, на щастя, не пропонував. Зате можна було піти іншим шляхом.

Чим займався саме батько Аркадія. І тут допоміг не реєстр. Старий газетний архів.

Невелика замітка початку дев’яностих про новий комерційний центр.

Роман Петрович Левченко був серед людей, які запускали структуру.

Автор називав його колишнім працівником системи матеріально-технічного постачання: не правоохоронцем і не кооператором у вузькому сенсі, а людиною зі світу, де підприємства діставали обладнання, комплектуючі й дефіцитні ресурси. Лада перечитала слова Мостового з учорашньої зустрічі.

Роман не працював у кооперативі й не був правоохоронцем. Він з’являвся, коли між середовищами, які не хотіли або не могли працювати напряму, треба було передати документи, гроші чи попередження.

Матеріально-технічне постачання не робило людину таким посередником автоматично.

Але давало професійний світ, у якому знання про те, де є потрібна річ і хто може її віддати, саме по собі було капіталом.

Лада не ставила галочку. Навіть подумки. Відкрила новий документ:

Роман Петрович Левченко — перевірити.

І вписала туди тільки підтверджене.

Ближче до сьомої подзвонила мати. Не про архів. Про пальто. Лада нагадала, що забрала. Олена сказала, що пам’ятає.

Тоді запитала, чи Лада випадково не забрала разом із пальтом її чорну парасолю. Не забрала.

Парасоля знайшлася в Олени за дверима ще під час розмови.

На цьому можна було попрощатися. Лада назвала Романа Петровича Левченка. Мати замовкла. Не так, як із Мостовим. Інакше.

Наче ім’я не налякало, а відкрило давно не використовувану шухляду.

— Батько Аркадія? — перепитала вона.

Ось тепер родинний зв’язок підтвердився другим незалежним шляхом. Лада не сказала про архівну сторінку.

Спочатку хотіла почути, що мати пам’ятає сама. Олена знала Романа. Не близько.

Він кілька разів з’являвся біля Гриня й Андрія в той самий період.

Про його точну роль вона тоді не знала. Знала інше. Роман умів діставати речі. Не «красти», одразу уточнила мати. Саме діставати.

Якщо підприємству потрібен був вузол, якого немає за планом постачання, якщо комусь треба було знайти машину, склад, майстра, запчастину, людину в іншому місті — Роман знав, кому телефонувати.

За радянських часів це іноді було цінніше за гроші. Лада слухала й дивилася на архівний скан.

Біля прізвища Левченка стояла ручна галочка.

Тепер вона мала ще менше права вигадувати, що та означала. Потім Олена сказала річ, якої Лада не чекала. Аркадія вона теж знала. Дитиною. Роман один раз привів сина до них додому.

Хлопцеві було років п’ятнадцять або шістнадцять. Дорослі мали кудись їхати, залишити його було ні з ким або так принаймні пояснили.

Аркадій просидів на кухні з книжкою майже весь вечір.

Андрій дражнив його за те, що той читає підручник під час канікул. Хлопець образився. Олена дала йому пиріг.

Після цього вони бачилися ще кілька разів уже значно пізніше. Родинної дружби не було.

Просто люди з одного старого кола час від часу продовжували існувати поруч.

Лада згадала, як кілька тижнів тому мати відреагувала на прізвище Левченка майже без пояснення.

Тоді ця реакція здалася другорядною. Тепер отримала форму.

Після розмови Лада повернулася до сучасних компаній Аркадія. Не шукала злочин. Дивилася на людей.

Серед давніх партнерів одного ресторанного проєкту був Гліб Воронін — не через охоронну фірму, а як міноритарний учасник компанії, яку вони обоє давно вже залишили. Зв’язок існував. Старий. Пояснюваний бізнесом.

Але він означав, що син Романа Левченка й Воронін знали одне одного задовго до того, як Лада побачила їхні прізвища в одному розслідуванні.

За двадцять хвилин знайшовся ще один документ. Нічого кримінального. Протокол зборів старого товариства. Список присутніх.

Левченко Аркадій Романович.

Воронін Гліб Аркадійович.

І третє прізвище. Лада його знала.

Мостовий Сергій Миколайович.

Вона не рухалася кілька секунд. Потім відчула роздратування на себе.

Три знайомі прізвища в одному старому бізнесовому документі не були змовою.

Люди певного покоління, професій і середовища могли десятиліттями перетинатися в компаніях, нерухомості, охороні, ресторанах, боргах.

Тому їх було так важко розділити на «випадково» й «важливо». Лада перевірила дату протоколу. 2011 рік. Значно раніше за Руденка. Пізніше за батька.

Достатньо посередині, щоб стати мостом, якщо колись з’явиться другий берег. Редакція вже порожніла.

Оксана поїхала купувати колесо для крісла сама.

Тарас залишив на її столі записку з діаметром штока, щоб вона втретє не принесла неправильний. Ігор говорив телефоном із матір’ю про ліки. Лада закрила вкладки.

Архівному працівникові відповіла докладніше: додала приблизні місця служби Гриня, 1989 рік, прізвища Андрія Коваля, Сергія Мостового й Романа Петровича Левченка та попросила перевірити, чи існують матеріали, де вони згадуються разом. Відправила.

Потім відкрила контакт Аркадія Левченка.

Номер у неї був ще зі старого пошуку.

Дзвонити о пів на дев’яту людині, з якою не говорила багато років і яка не знала, що стала частиною її розслідування, було можливо. Але не обов’язково. Лада написала коротке повідомлення. Представилася.

Запитала, чи може завтра зустрітися з ним у справі, яка стосується його батька.

Відповідь прийшла, коли вона вже застібала пальто.

Мого батька?

Лада написала:

Романа Петровича. 1989 рік.

Цього разу Аркадій відповідав довше. Потім на екрані з’явилося:

Тоді нам краще не телефоном.