Раді Вас бачити!

Будівлю Лада знайшла на карті ще ввечері.

Стара адміністративна коробка в десять поверхів, яку за останні роки кілька разів ремонтували шматками. Нижні поверхи вже мали нові фасадні панелі й великі вікна. Вище залишався сірий бетон, який не намагався виглядати молодшим.

У реєстрі за цією адресою сиділо багато компаній. Юристи.

Аудитори. Невелика страхова.

Дві IT-фірми. Організація, яка проводила навчання з охорони праці.

Компанія, де тепер працював Сергій Мостовий.

Лада записала адресу окремо тільки тому, що її знав Михайло Сергійович — про це вона, звісно, не знала. Для самої Лади поки існувала інша нитка: старі згадки про Корецького.

Одна публікація десятирічної давності прив’язувала його підрозділ до цієї будівлі.

На перший погляд усе виглядало красиво. Мостовий.

Корецький. Одна адреса.

Через десять хвилин стало менш красиво.

Корецький працював тут значно раніше, коли кілька поверхів займала державна структура. Потім підрозділ переїхав. Будівлю перебудували, частину площ передали в оренду, змінилися власники окремих приміщень.

Компанія Мостового з’явилася за цією адресою лише кілька років тому.

Між цими двома подіями лежало достатньо часу, щоб виросла дитина й устигла зненавидіти школу.

Лада викреслила стрілку. Будівля лишилася.

Зв'язок — ні.

До офісу вона все одно поїхала — не через Корецького, а через Мостового.

Перед виїздом відправила офіційний запит на адресу компанії. Представилася, пояснила, що працює над матеріалом про старі корпоративні конфлікти, і попросила Сергія Мостового прокоментувати участь у переговорах щодо частки компанії Вадима Руденка.

Жодного слова про викрадення. Жодного про Шевчука.

Жодного про «Статус Капітал».

Якщо людина погодиться говорити, краще не приносити їй готову версію.

Офісна будівля всередині виявилася менш сучасною, ніж на фотографіях.

У холі стояв автомат із кавою, який приймав картки, але не видавав кришечки. Біля турнікета лежала коробка з бахілами, хоча медичних компаній у списку орендарів не було. На стіні висів великий аркуш із графіком роботи генератора на випадок довгого відключення.

Охоронець попросив документ, як просив у всіх; її професія тут нічого не змінювала.

Перед нею чоловік хвилини дві шукав паспорт у телефоні, потім згадав, що залишив його в машині, і пішов назад під дощ.

Лада назвала компанію. Охоронець подзвонив нагору.

За кілька секунд повідомив, що Мостового сьогодні немає. Це було очікувано.

Менш очікуваним стало те, що секретарка погодилася спуститися. Її звали Катерина Бойко.

На вигляд років тридцять п’ять, хоча згодом з'ясувалося — сорок два. На шиї висіла картка доступу з потрісканим пластиковим тримачем. Вона кілька разів збиралася замінити його, але щоразу забувала, доки картка знову не падала на підлогу.

Сьогодні падала вже двічі.

Катерина працювала в компанії п’ятий рік.

До цього — адміністраторкою приватної клініки, ще раніше менеджеркою в туристичній агенції, яка не пережила пандемію. Робота з Мостовим була для неї спокійнішою, хоча слово «спокійніше» виявилося відносним: останній місяць вони готували документи для кількох промислових об’єктів, частина партнерів працювала з інших міст, один клієнт третій тиждень не міг поставити однаковий підпис на двох версіях договору.

Сьогодні Катерина збиралася піти раніше.

У її батька була операція на катаракту, і він категорично відмовлявся, щоб дочка його забирала. Уже замовив таксі сам, потім скасував, потім повідомив, що поїде автобусом.

Катерина щойно витратила десять хвилин на те, щоб заборонити сімдесятиоднорічному чоловікові користуватися громадським транспортом одразу після операції.

Судячи з обличчя, перемога була не остаточна.

Лада не просила її говорити про Мостового поза офіційним коментарем.

Пояснила, навіщо прийшла. Катерина перевірила пошту.

Запит уже бачила. Переслала керівникові.

Мостовий мав повернутися наступного тижня. Куди поїхав, вона не сказала.

І правильно зробила. Лада залишила номер.

Могла йти.

Але біля турнікета Катерина сама згадала, що прізвище Руденка їй знайоме.

Не зі старих переговорів.

З паперової коробки.

Після початку великої війни компанія кілька разів перевозила архів.

Спочатку з офісу на склад.

Потім зі складу назад, коли стало зрозуміло, що складове приміщення виявилося менш безпечним за офіс.

Частину документів оцифрували.

Частину знищили за строками зберігання.

А те, щодо чого ніхто не міг швидко вирішити, чи можна викидати, залишили в сірих коробках із роками.

Катерина пам’ятала не самого Руденка, а етикетку.

На одній коробці було написано:

2019–2021. ПІВНІЧ / РУДЕНКО / ДОСТУП.

Лада нічого не сказала кілька секунд. Слово «доступ» могло означати що завгодно.

Доступ до території. До документації.

До електромереж. До корпоративної інформації.

До приміщення. Саме тому питати «а що там?» було рано.

Катерина теж не знала. Вона бачила коробку під час переїзду.

На цьому її знання закінчувалося.

Архів не належав Мостовому особисто. Документи компанії. Доступ до них мав керівник, юристи й ще кілька людей.

Лада попросила не відкривати нічого для неї без дозволу.

Катерина помітно розслабилася.

Схоже, очікувала протилежного.

Журналісти, мабуть, не були першою професією, якій офісні адміністратори довіряли коробки.

Лада вийшла на вулицю без документів. Це було добре.

У машині вона записала тільки точний текст етикетки. Потім перевірила історію компанії, де працював Мостовий.

На поточній сторінці все виглядало чисто. Звичайна консультаційна структура.

Кілька напрямів. Нерухомість.

Ризики. Реструктуризація.

У поточному складі власників не було знайомих прізвищ. Лада відкрила історію змін.

Там життя було цікавіше. Компанія двічі змінювала адресу. Один раз — керівника.

Кілька років тому — основний вид діяльності. Найважливішою виявилася не адреса.

Старий керівник.

Андрій Корбут.

Той самий чоловік, який організовував зустріч із Руденком.

Лада перечитала дату.

Корбут очолював цю компанію саме в період переговорів щодо тридцяти відсотків.

Мостовий приєднався пізніше, вже як радник, а не директор.

Це вже не було випадковим перетином двох людей на одній зустрічі.

Вони працювали в одній структурі. Проте й це не робило структуру злочинною.

Компанія могла законно представляти інвесторів. Пропонувати Руденкові угоду.

Обговорювати доступ до територій. Усе це вкладалося в нормальний бізнес.

Саме так Лада й записала.

Не «схема».

Інвестиційний консультант / Корбут → Мостовий.

Під ним:

Руденко — переговори до викрадення.

Потім:

Коробка 2019–2021 / доступ.

Останній рядок її дратував. Він був надто привабливий.

Близько другої прийшла відповідь від Мостового. Не через секретарку.

На її особисту пошту. Коротка.

Він підтвердив, що багато років тому брав участь у переговорах із Руденком як консультант.

Пропозиція була законною. Руденко відмовився.

На цьому їхній контакт завершився. Щодо подальших подій Мостовий не мав інформації.

Від інтерв'ю поки відмовлявся, але готовий відповісти письмово на конкретні питання.

Лада прочитала повідомлення двічі. Воно не суперечило тому, що вона знала.

І це теж нічого не доводило. Далі була фраза, якої вона не очікувала.

Мостовий попросив не змішувати переговори його компанії з подальшим насильством проти Руденка.

Не тому, що це неправильно. Це справді могло бути неправильно.

Ладу зачепило інше.

У своєму запиті вона не згадувала насильство.

Писала лише про переговори щодо частки.

Мостовий сам поставив поруч дві події.

Лада не робила з цього доказу: Мостовий міг знати стару історію з новин або просто здогадатися, чому журналістка раптом питає про переговори семирічної давності.

Проте формулювання треба було зберегти. Вона відповіла спокійно.

Подякувала.

Попросила уточнити, коли саме Мостовий уперше дізнався про викрадення Руденка.

І хто був кінцевим інвестором, чиї інтереси він представляв у переговорах.

Після цього закрила пошту. На зворотному шляху Лада заїхала до матері.

Не через Гриня.

Олена просила привезти упаковку ґрунту для орхідей, яку в її магазині перестали продавати. Лада знайшла потрібну біля роботи й кинула в багажник ще зранку.

Мати відкрила двері в окулярах. Не тих, у яких читала.

У дешевих пластикових збільшувальних, куплених для дрібної роботи. На столі лежала стара брошка.

Олена намагалася закріпити маленький камінь, який випав із оправи.

Брошка належала ще жінці з дитбудинку — виховательці, котра подарувала її перед випуском. Не матері. Не родичці.

Людині, яку Олена багато років називала просто Тамарою Павлівною.

Лада пам'ятала це ім'я з дитинства, але самої жінки ніколи не бачила.

Та померла ще до Ладиного народження. Мати не носила брошку років десять.

Тепер чомусь вирішила відремонтувати. Лада поставила ґрунт біля балкона.

Сіла. Про Мостового не розповідала.

Олена теж не питала про роботу.

Вони хвилин двадцять займалися камінцем, який не хотів триматися. Лада світила телефоном, мати працювала тонким пінцетом. Один раз камінь упав на підлогу, і вони шукали його на колінах під столом.

Знайшли біля ніжки стільця. У цей момент задзвонив Ладин телефон.

Мостовий. Він вирішив не відповідати письмово.

Лада залишила дзвінок без звуку. Мати помітила ім'я на екрані.

Не змінила обличчя. Просто повернулася до брошки.

Лада могла не звернути уваги.

Але останні тижні надто добре знала ціну маленьких пауз.

Не питала. Мостовий передзвонив через хвилину.

Цього разу Олена сама підняла голову.

— Відповідай.

Лада взяла телефон і вийшла на балкон.

Мостовий говорив недовго.

Кінцевого інвестора він назвати не міг через старі зобов'язання конфіденційності.

А от щодо викрадення відповів. Дізнався наступного ранку.

Не з новин. Йому подзвонили.

Хто — спочатку не сказав. Лада не тиснула.

На іншому кінці було тихо. Чути лише якийсь рівномірний гул, ніби вентиляція.

Потім Мостовий змінив рішення.

Назвав прізвище.

Корецький.

Лада сперлася на холодну раму балкона.

Мостовий не стверджував, що Корецький був причетний до викрадення.

Навпаки.

За його словами, той хотів зрозуміти, чи могли старі переговори створити комусь мотив для нападу.

Нормальне питання для правоохоронця. Мостовий розповів йому про пропозицію.

Назвав компанії. Передав контакти.

На цьому їхня розмова закінчилася. Лада запитала, чи був серед цих контактів Барило.

Мостовий замовк. Не надовго. Кілька секунд.

Потім сказав, що Барило не представляв інвесторів. Це була відповідь на інше питання.

Лада почула. Не стала ловити його на слові. Попросила пояснити роль Барила. Мостовий відмовився.

Уже без юридичних формулювань.

Просто сказав, що цю частину історії він телефоном обговорювати не буде.

Після цього розмова закінчилася. Лада повернулася на кухню.

Олена вже вставила камінь. Брошка лежала на серветці, трохи крива, але ціла.

Мати зняла збільшувальні окуляри. Лада сіла навпроти.

Тепер у неї було дві причини запитати про Корецького.

Одна — професійна. Друга — материнська пауза біля імені Мостового.

Вона почала не з Корецького. Назвала Сергія Мостового. Олена подивилася на брошку. Не на дочку.

Лада вже знала, що це означає не незнання. Мати пам'ятала.

Питання було тільки — звідки.

І цього разу Олена не стала вигадувати коротку відповідь.

Вона зібрала зі столу пінцет, клей, серветки, склала все назад у коробку.

Потім попросила Ладу поставити чайник.

Так вона робила, коли розмова мала бути довшою, ніж їй хотілося.