Спочатку:
На сторінку книги
Михайло Сергійович відповів на третій гудок.
Лада не готувала вступу. Просто сказала, що їй треба поговорити про Андрія.
У слухавці щось грюкнуло. Потім чоловічий голос, не дядьків, запитав, чи залишати старі пружини. Михайло Сергійович відповів комусь убік, що залишати треба все, що ще тримається, а міняти лише те, що майстер сам не поставив би собі додому.
До Лади повернувся вже після цього. Він був у мебляра. Крісло закінчили раніше.
Якщо вона справді хоче говорити — нехай приїде й допоможе забрати.
За інших обставин Лада образилася б на спосіб, яким він перетворив сімейну розмову про смерть її батька на вантажні роботи. Сьогодні поїхала.
Майстерня виявилася тією самою, про яку Михайло Сергійович якось згадував матері. Напівпідвал, вузький заїзд у двір і табличка, що пережила принаймні дві зміни дизайну міста. Крісло стояло біля стіни. Темно-зелене.
Лада зупинилася біля нього довше, ніж збиралася. Вона його пам’ятала. Не звідси. Не таким.
У дитинстві крісло було коричневим, трохи колючим і стояло в кімнаті дядька біля книжкової шафи. Лада іноді залазила в нього з ногами, хоча дорослі сварилися через взуття. Потім крісло кудись зникло.
— Це те саме?
Михайло кивнув.
Майстер, який саме загортав підлокітник у плівку, почув питання й вирішив, що тепер настав час розповісти про реставрацію. Дерево хороше. Попередній ремонт — варварський. Сидіння довелося розбирати майже повністю. А одна внутрішня планка взагалі трималася на клеї, двох цвяхах і, схоже, людській вірі.
Він показав стару олівцеву дату під сидінням.
Лада бачила фотографію у дядьковому телефоні, але наживо цифри виглядали менш значущими. Чийсь почерк на дереві. Рік. Дві літери. Михайло сказав, що писав їх його батько.
Андрій тоді ще жив удома.
Майстер нічого не знав про Андрія й тому не зробив паузи.
Попросив їх не брати крісло за підлокітники.
Наступні п’ять хвилин вони сперечалися про те, як умістити його в машину.
Розмова про смерть знову відсунулася. Лада раптом зрозуміла, що вдячна за це. Михайло приїхав сам.
Машина була велика, але крісло однаково не хотіло входити так, як задумав майстер. Довелося скласти заднє сидіння, зняти одну коробку з багажника й переставити пакет із кормом для собаки Гліба, який Михайло мав передати дорогою.
Лада не запитала, чому собачий корм їздить у нього в машині. Тільки коли дверцята нарешті зачинилися, вони сіли вперед. Михайло не заводив двигун. Руки лежали на кермі.
— Лариса тобі сказала.
Не питання. Отже, Аркадій уже встиг зателефонувати.
Лада відзначила це й не стала витрачати час на обурення. У цьому колі інформація все життя рухалася швидше, ніж вона. Переказала фразу Лариси дослівно.
Після Андрія він усім сказав, що більше ніхто з їхніх туди не полізе.
Михайло слухав, дивлячись крізь лобове скло на майстра, який уже виносив на вулицю наступне крісло — зовсім інше, червоне, з позолоченими ніжками. Потім пояснив.
«Наші» не були ані організацією, ані бригадою, ані «людьми Романа» в тому сенсі, який Лада могла зараз домалювати.
Це були молодші чоловіки, що крутилися навколо кількох старших: хтось возив, хтось допомагав діставати товар, хтось лагодив машини, хтось уже займався напівлегальною торгівлею. Двоє дружили з Андрієм. Один був родичем. Ще кілька знали Михайла.
Після смерті Андрія вони захотіли знайти винних самі — не тому, що вже були страшними людьми, а тому, що були молодими й достатньо дурними, щоб вважати, ніби лють замінює інформацію.
Михайлові тоді було двадцять із лишком. Він був серед них найзлішим.
А потім першим зрозумів, що вони не знають, кого саме збираються карати.
Тому й сказав, що більше ніхто не лізе. Не з великої влади — зі страху, що після одного похорону буде другий. Лада слухала мовчки.
Версія подобалася Ладі значно менше за картину, де дядько вже в 1989 році стояв посеред кімнати й керував невідомою групою, — і через це здавалася правдоподібнішою.
Романа Петровича він підтвердив відразу. Так. Той самий Левченко.
І той самий Роман із блокнота Андрія, найімовірніше, теж він.
У ті роки Роман знав, де що лежить, кому виділили, хто не забрав, хто списав, а хто тільки написав у паперах, що списав. Через нього проходило стільки чужих прохань, що часом він сам уже не розумів, кому допомагає — підприємству, знайомому чи людині, яка використає послугу для зовсім іншої справи.
Михайло не робив із нього злочинного патріарха.
Роман міг вирішити майже неможливе питання з обладнанням, а потім пів дня сваритися з сантехніком через кран на кухні.
Удома Лариса командувала ним значно успішніше, ніж директори підприємств.
Після смерті Андрія саме Роман багато часу проводив із Михайлом.
Навчив кільком речам, які згодом виявилися дорожчими за гроші: не обіцяти того, чого не можеш забезпечити; не брати сторону в конфлікті, поки не зрозумієш, хто що приховує; пам’ятати, що людина, яка сьогодні слабша, завтра може бути єдиною, через кого тобі відчинять двері.
Лада подумала про холодильне обладнання й зустріч, яку Михайло недавно проводив між двома бізнесменами.
Про це він не знав.
Для нього зв’язок був настільки природним, що пояснювати його не виникало потреби. Вона дійшла до останньої ночі.
Тут Михайло нарешті завів двигун.
Не тому, що хотів утекти від питання. У двір заїхав фургон і водій уже двічі показав, що вони перекривають проїзд. Виїхали на вулицю.
Розмовляти в машині виявилося легше.
Не треба дивитися одне одному в обличчя постійно. Є світлофори, пішоходи, дзеркала, маршрут.
Андрій приїхав до молодшого брата пізно.
Михайло тоді жив у маленькій квартирі з товаришем, який майже весь час був у відрядженнях. Того вечора товариша не було.
Андрій приніс іншу папку, не ту, що Мостовий бачив на Сирці.
Там лежали копії накладних, кілька фотографій документів і список номерів машин. Частину він хотів залишити Михайлові просто на випадок, якщо з ним щось станеться. Михайло тоді розлютився саме через цю фразу.
Йому здалося, що брат грає героя.
Андрій був старшим, освіченішим і мав дратівливу звичку розмовляти з Михайлом так, ніби той усе ще школяр, якому треба пояснити наслідки.
Вони посварилися не про Олену — про неї Андрій уже говорив раніше, — а через папери.
Михайло хотів, щоб брат віддав їх Гриню або офіційно поніс у прокуратуру. Якщо вже знайшов крадіжку чи схему — нехай працюють люди, яким за це платять.
Андрій не довіряв повністю ні одним, ні другим. Це й було проблемою.
У нього з’явилося відчуття, що інформація витікає зсередини самої перевірки. Михайло не повірив. Точніше, повірив недостатньо. Лада дивилася на дорогу.
Дощу не було, але асфальт ще лишався темним після ранкового.
— Він знав про мене?
Михайло зняв руку з керма, потер підборіддя. Знав. Не просто знав. Уже сперечався про ім’я.
Якщо народиться дівчинка, Андрій хотів одне. Олена — інше.
Яке саме хотів батько, Михайло не сказав. Лада теж поки не попросила.
Після сварки Андрій пішов тверезим. Михайло пам’ятав це надто добре, бо багато років потому аварію часом переповідали за готовою схемою: ніч, молодий чоловік, слизька дорога — мабуть, випив. У квартирі тоді навіть спиртного не було. Андрій поїхав своєю машиною. Загинув приблизно через годину. Михайло дізнався вночі.
Офіційна версія була дорожньою аварією.
Мокрий холодний асфальт, погана видимість, швидкість. Автомобіль Андрія вийшов на зустрічну смугу й зіткнувся з вантажівкою. Водій вантажівки вижив. Лада вже знала загальний варіант. Не знала, що справа була не одноавтомобільною.
— Його судили?
Михайло похитав головою. Принаймні до вироку справа не дійшла.
Перевірка, експертизи, пояснення. Водій стверджував, що Андрій сам виніс машину на його смугу. Сліди на дорозі начебто цьому не суперечили. Михайло бачив схему. Бачив розбитий автомобіль.
Довго хотів знайти технічну помилку, яка дозволила б сказати: це зробили. Не знайшов.
І тепер, через тридцять сім років, не збирався дарувати Ладі красивішу версію тільки тому, що вона стала журналісткою.
— Я не думаю, що його вбили на дорозі.
Це була одна з небагатьох речей, які він сказав дослівно й без обхідних слів. Лада повернулася до нього. Він продовжував дивитися вперед.
Проблема, на його думку, була раніше.
Щось змусило Андрія їхати тієї ночі з головою, повною людей, яким він не довіряв. Він поспішав. Був злий. Можливо, хотів ще з кимось зустрітися.
Куди — Михайло не знав. Олена теж не знала.
А папка, яку Андрій залишив у брата, виявилася далеко не повною.
Частини документів там не було.
На світлофорі Михайло відкрив бардачок. Лада напружилася майже автоматично. Він дістав пачку серветок і витер окуляри. Нічого більше.
Їй стало соромно за власний рефлекс.
У бардачку лежав страховий поліс, зарядний кабель, упаковка м’ятних цукерок і стара ручка. Михайло помітив її погляд. Не прокоментував.
Після смерті брата він віддав папку Роману Левченку. Не Гриню.
Це довгі роки було причиною його сварок з Оленою.
Вона вважала, що документи треба було передати Іллі Петровичу.
Михайло вже тоді підозрював: якщо Андрій сумнівався, чи не витікає інформація з перевірки, віддати все тій самій системі — не найрозумніший спосіб перевірити підозру. Роман зробив копії. Одну частину повернув. Іншу розніс різним людям.
Саме після цього кілька чоловіків із тієї історії зрозуміли, що їхні імена відомі не одному власникові папки. Нічого героїчного. Проста страховка.
Згодом Михайло побудував на цьому значну частину власного способу працювати: не тримати важливе в одній руці, не дозволяти одному посередникові знати всю схему й не створювати ситуації, де зникнення однієї людини вирішує проблему всіх інших.
Лада почула професійність, якої не мало бути в дивного багатого родича. Тепер уже не відкладала.
— Ким ти став, Мішо?
Він усміхнувся краєм рота. Не образився на відсутність «дядько». Прямої назви не дав.
За тридцять років його називали по-різному, і більшість назв більше розповідали про того, хто говорив, ніж про нього самого.
Ніколи не був «вором у законі». Це він уточнив сам.
Не любив, коли люди змішували різні речі тільки тому, що всі вони здавалися кримінальними. У дев’яності торгував. Потім заходив у спільні підприємства. Десь давав гроші. Десь гарантував чужі гроші.
Поступово люди почали приходити до нього не за товаром, а тому, що дві сторони не довіряли одна одній і кожна довіряла йому достатньо, щоб сісти в одній кімнаті.
Були серед цих людей злочинці. Були бізнесмени. Були правоохоронці.
Дуже часто одна людина за життя встигала побувати ближче до двох категорій, ніж їй самій хотілося потім згадувати.
Посади він їй так і не назвав; натомість вийшла біографія — гірша для газетного заголовка й краща для розуміння.
До майстерні вони вже не поверталися. Михайло їхав до себе, де крісло мало знову стати звичайним предметом меблів. Лада попросила зупинитися біля невеликого скверу. Він подумав, що вона хоче вийти.
Насправді їй просто треба було кілька хвилин не рухатися. Михайло припаркувався.
У сквері жінка вигулювала дуже старого спанієля. Собака йшов повільно, довго обнюхував кожен кущ, а господиня весь час дивилася на годинник і все одно чекала. Лада запитала про Вороніна.
Цього разу дядько не ухилився.
Гліб працював із ним багато років.
Охорона була тільки видимою частиною.
Перевіряв партнерів, людей, конфлікти, ризики. Іноді з’ясовував, чи людина просто дурна, чи бреше навмисно. За словами Михайла, друга категорія траплялася рідше, ніж прийнято думати. Лада згадала людей біля свого будинку. Барила. Другу групу. Повідомлення Максиму. Склала.
— Це були твої.
Михайло не став змушувати її повторювати. Так: це були його люди — не Барило, а ті, хто помітив Барила. Гліб організував.
У Лади першою реакцією було не полегшення. Лють.
Вона кілька тижнів жила, знаючи, що хтось дивиться, хто приходить до її будинку, де вона буває, з ким зустрічається. Максим шукав невідомий другий контур. Барило сам нервував через людей, яких не міг ідентифікувати.
А дядько тим часом приходив до матері, їв сирники й жартував про заміжжя.
Михайло вислухав усе це переважно в непрямій формі, бо Лада говорила швидше, ніж встигала будувати нормальні речення. Не вибачався відразу. Це розлютило ще більше. Потім пояснив.
Якби він прийшов і сказав, що ставить біля неї людей, вона б відмовилася. Лада підтвердила.
Якби він назвав своє ім’я людям із власного середовища й оголосив, що журналістка під його захистом, це теж мало ціну.
У кримінальному й напівкримінальному світі захист не був невидимою послугою. Він одразу робив людину частиною чиєїсь системи.
Ладі, журналістці, така репутація могла знищити більше, ніж урятувати.
Тому Михайло хотів одного: щоб люди поруч бачили тих, хто підійде надто близько, але не торкалися її роботи, джерел і матеріалів. Барило порушив їхній спокій першим. Лада заспокоїлася не повністю. І не мала наміру. Але логіку зрозуміла. Це було незручно.
Михайло ще не сказав про Корецького. Лада сама назвала прізвище.
Він потер окуляри вдруге, хоча вони вже були чисті. Віктор Михайлович знав Андрія. Не близько. Бачився з Романом. Знав Гриня.
У 1989 році був молодим оперативником і справді цікавився частиною тієї історії.
Михайло не мав доказів, що саме Корецький зливав перевірку. Ніколи не мав.
Андрій теж не мав — тому й поставив біля ініціалів питання.
Пізніше вони з Корецьким перетиналися десятки разів.
Іноді опинялися по різні боки. Іноді інтереси збігалися. Михайло не назвав це дружбою. Лада запитала, коли говорили востаннє. Тепер пауза була довша. Кілька днів тому. Корецький подзвонив через смерть спільного знайомого.
Говорили про похорон, родину, Гліба.
І вже наприкінці Віктор Михайлович кинув фразу про те, що «старе заворушилося».
Лада відчула, як сучасна лінія знову підходить до старої надто близько.
— Він знає, що я копаю.
Михайло не став сперечатися. Швидше за все. Але важливіше було інше.
Корецький не просив зупинити Ладу, не погрожував і не намагався через Михайла дізнатися, що вона має.
Для людини, яка роками вміла говорити через натяки, це могло означати багато різних речей.
У тому числі — нічого.
Лада вже знала, що останній варіант не можна виключати тільки тому, що він нецікавий.
Старий спанієль нарешті погодився йти додому.
Жінка повільно рушила за ним. Михайло знову завів машину.
Перед тим як виїхати зі скверу, Лада сказала, що попросить матеріали аварії. Протокол огляду. Схему. Огляд машин. Експертизу, якщо вона збереглася. Дядько не відмовляв. Навпаки. Сказав перевіряти.
Йому самому давно хотілося б знати, чи пам’ять за ці роки не виправила старі документи під його власну провину. Лада подивилася на нього.
Ось цього він раніше не говорив. Михайло не вважав себе винним у смерті брата. Принаймні не буквально.
Але останньою сімейною розмовою Андрія була сварка з ним.
Тридцять сім років — достатньо часу, щоб людина навчилася жити з фактом.
Недостатньо, щоб факт став нейтральним.
Вони більше не говорили до самого будинку.
На задньому сидінні трохи поскрипувало відреставроване крісло: ремінь затягнули невдало.
Біля під’їзду Михайло вийшов і відкрив багажник. Сам піднімати не став.
Подзвонив двірникові, якого знав по імені, і попросив допомогти. Той прийшов із молодшим чоловіком, очевидно сином або племінником. Утрьох вони довго вирішували, чи пройде крісло в ліфт. Лада стояла поруч.
Ще годину тому Михайло Сергійович був для неї людиною, яку треба було нарешті правильно назвати.
Тепер виявилося, що назви буде недостатньо. Він був молодшим братом Андрія. Учнем Романа.
Людиною, яка з роками навчилася давати гарантії там, де паперу не вистачало.
І чоловіком, який таємно поставив охорону біля її будинку, бо знав: якщо попросить дозволу, вона скаже ні. Лада все ще була на нього сердита. Це, на диво, робило все інше простішим.
Сердитися на живу людину було значно легше, ніж на сімейну легенду.
